Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Спільна спадщина України та Польщі:

де зберігати батальні полотна Мартіно Альтомонте?
2 листопада, 2012 - 00:00
КОРОЛЬ ПОЛЬСЬКИЙ ЯН СОБЕСЬКИЙ — МОНАРХ, ЯКИЙ ЗІГРАВ СУТТЄВУ РОЛЬ У РОЗГРОМІ ТУРЕЦЬКОЇ АРМІЇ ПІД ВІДНЕМ. КАРТИНА КІНЦЯ ХVII ст. ІЗ ПРИВАТНОЇ КОЛЕКЦІЇ РАДЗИВІЛЛІВ / ФОТО З САЙТА RADIKAL.RU

Ще вісім років тому на сторінках газети «День» (№152, 24. 08. 2004) автор опублікував статтю про українсько-польську військову взаємодію під час Віденської «битви цивілізацій» 1683 року, яка була підготовлена за оригінальними даними з архівосховищ Польщі та висвітлювала активну участь українців у обороні Європи від Османів. А нещодавно владні структури дружної нам країни закликали українську владу до негайного повернення батальних полотен художника німецького походження з італійським прізвищем Мартіно Альтомонте «Битва під Віднем» (1688 р.) та «Битва під Парканами» (1692 р.) з музейних фондів Олеського та Золочівського замків Львівської національної галереї мистецтв до приміщення нині діючого в містечку Жовкві Львівської області римо-католицького костелу св. Лаврентія. Відзначимо, що цей собор є не лише сучасним храмом однієї з багатьох українських конфесій та чудовою ренесансною пам’яткою Східної Європи, але й головним костелом короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собеського, усипальницею відомих польських шляхетських родів Жолкевських, Даниловичів та Собеських, а, отже, другим «польським Вавелем». Саме тут протягом довгого часу зберігалися унікальні батальні полотна М. Альтомонте. Але де зараз зберігати ці чудові витвори мистецтва італійсько-німецької школи, що зображено на цих картинах та кого намалював майстер «батального» пензля як героїв успішної воєнної кампанії 1683 року проти Османської імперії?

УЧАСТЬ УКРАЇНИ У БИТВАХ ПІД ВІДНЕМ ТА ПАРКАНАМИ

12 вересня 2013 року виповниться 330 років від часу перемоги європейських коаліційних сил над Османською імперією під австрійським Віднем, що, очевидно, широко відзначатиметься в Польщі саме як суто «польска перемога». В Україні ж, мабуть, обійдуть святкування цього ювілею стороною. Хоча у цій вікопомній для історичних доль багатьох народів Європи битві брали участь не лише поляки, але й австрійці, німці, хорвати, серби, а також українці. Відомо, що до складу війська Корони Польської, яке влітку 1683 року вирушило на допомогу австрійському імператору Леопольду І Габсбургу під Відень, влилися не лише сотні козаків, а й багато українських шляхтичів, селян, міщан та навіть священиків із Львівщини, Тернопільщини, Перемишлянщини, Холмщини, Белзчини, Станіславщини (суч. Івано-Франківщини), Волині, Поділля, Київщини й навіть Чернігівщини. У війську Яна ІІІ Собеського, якого на королівський трон обирали не тільки польські, але й українські шляхтичі, були не лише римо-католики, а й уніати (греко-католики), протестанти і православні. Достатньо сказати, що одну з хоругв міщан та ченців зі Львова очолив православний єпископ Йосиф Шумлянський, який був поранений під час Віденської битви. Окрім того, у складі європейської коаліції 12 вересня 1683 року загинув видатний культурний діяч, православний теолог із Сербії Юрій Крижанич.

Cхідні воєводства Речі Посполитої завжди вирізнялися в системі політико-адміністративного поділу цієї конфедеративної країни. Адже тут компактно проживали представники українського етносу на чолі з власною шляхтою. Українськими (їх називали ще «руськими») воєводствами у адміністративно-територіальній системі Польсько-Литовської держави вважалися такі воєводства: Руське (з центром у Львові), яке складалося з окремих земель — Львівської з Жидачівським повітом (Жидачів), Премишльської (Перемишль), Саноцької (Санок), Галицької (Галич) та Холмської (Холм); Київське (Київ, потім Житомир); Брацлавське (Брацлав, потім Володимир); Волинське (Луцьк); Подільське (Кам’янець-Подільський, потім Львів); Чернігівське (Чернігів, потім Овруч) та Белзьке (Белз).

Отже, «затяжне» військо короля Яна ІІІ Собеського (а він був не тільки королем Польщі, але й великим князем Литви та України!), згідно з реєстрами, що зберігаються в архівосховищах Польщі, складалося з 21 тисячі жовнірів та на 2/3 було набране з різних станів українських воєводств Речі Посполитої: «крилатих» гусар, що походили з української заможної та середньої шляхти; аркебузерів-шляхтичів з українських воєводств; «панцерних» кіннотників (середня та дрібна шляхта, козацтво, селянство, міщанство та духівництво) з України; «волоських» кіннотників, до яких входила дрібна українська шляхта та «поспольство»; «чужоземних» піхотинців, які головним чином формувалися з колишніх козаків, а також селян та міщан; «угорських» піхотинців із «поспольства» українських земель; драгунів, що набиралися головно серед українського селянства. Вже перед самим відходом до Австрії серед селян Західної України було спішно набрано 600 вояків до підрозділів «вибранецької» піхоти. Ще близько 14 тисяч українців допомагали жовнірам у ролі так званих челяді, пахолків та почтових, але не були внесені до загального реєстру. А, отже, загалом у Віденському поході 1683 року брало участь майже 28 тисяч представників України.

Спільно з 55-тисячним військом австрійців та німців на чолі з князями Карлом V Лотарінгським, Максиміліаном ІІ Емануелем, Йоганном Георгом ІІІ полякам та українцям вдалося перемогти 150-тисячну армію Османської імперії на чолі з великим візиром Карою Мустафою. Поряд із королем Польщі та великим князем Литви і України Яном ІІІ Собеським експедиційний корпус Речі Посполитої у Віденській битві очолили великий коронний гетьман та воєвода Руського воєводства (сучасна Західна Україна) Станіслав Яблоновський, а також великий польний гетьман та воєвода Волинського воєводства Миколай Сенявський. Під час однієї з атак «крилатих» гусарів на турецькі позиції 12 вересня загинув український шляхтич, галицький староста Станіслав Потоцький. А ще одну гусарську хоругву під час Віденської битви очолював ніхто інший, як козацький полковник, старший правобережного Війська Запорозького й, одночасно, коронний ротмістр Криштоф Ласко з Київщини. В одній із хоругв, яку очолював королевич Олександр Собеський, воював колишній козак Роман Сірко, син відомого кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка.

До складу війська Яна ІІІ Собеського також входило кілька козацьких сотень із Правобережної України, а близько трьох тисяч козаків-добровольців з Лівобережної України та Запорозької Січі приєдналися до коаліційного австрійсько-німецько-польського війська вже під час відвоювання турецької фортеці Паркани (суч. Штурово у Словаччині) 9 жовтня 1683 року. Про важливість участі козацтва у поході війська Речі Посполитої до Відня свідчило те, що нагляд за «козацьким набором» здійснювала дружина короля Марія Казимира. Серед українських козаків, які билися з турками за Відень 12 вересня 1683 року, на сьогодні відомі імена полковника Павла Апостола-Щуровського, сотників Чомухи й Потаренка, а також козаків — Михайла Мовчана, Кирила Петренка (Петрова), Семена Бута, Івана Правди, Тарана, Яреми, Логойка, Яковця, Костюшка, Іванка, Лукіяна, Петра та Микитки. Всі вони були православними християнами. Цікаво, що серед оборонців Відня розповсюджувався німецькомовний «летючий листок» із пародійним листом українських козаків до турецького султана, який виконував роль своєрідної ідеологічної зброї та зміцнював моральний стан віденських жителів.

Отже, як «козацька», так і «шляхетська» Україна брала активну участь у боротьбі християнської коаліції європейських країн проти Османської імперії в останніх десятиріччях XVII століття. Натомість Австрійська імперія, використавши Річ Посполиту, почала нарощувати свою могутність у Європі. Після погодження Габсбургів на розподіл Українського гетьманату між Річчю Посполитою та Росією, згідно з Вічним миром 1686 р. (де враховувалося прагнення Відня та Ватикану втягнути Москву у війну з Портою), Австрія надійно забезпечила собі південно-східний фронт боротьби з Османами і змогла сконцентрувати свої основні військові сили на Дунаї та Балканах. Військові операції Варшави та Москви з активною участю українського козацтва відволікали великі сили Османської імперії та Кримського ханства з Балкан та Угорщини, а тому австрійці спромоглися отримати гучні перемоги над турками під Будою 1686 року, Мохачем 1687 року та Зентою 1697 року.

То кому ж належить Віденська та Парканська перемоги та історична пам’ять про них? Очевидно, що не тільки полякам, а й австрійцям, німцям, італійцям, сербам, а також великою мірою українцям. Саме тому на скандально відомих сьогодні батальних полотнах М. Альтомонте поруч із польськими жовнірами зобразив щонайбільше українських вояків, адже вони складали майже 2/3 об’єднаного війська Яна ІІІ Собеського та змогли спільно з іншими європейцями зупинити експансію Османської імперії.

КОМУ ВИГІДНИЙ «КОНФЛІКТ ІНТЕРЕСІВ» МІЖ УКРАЇНОЮ ТА ПОЛЬЩЕЮ?

Багаторічний директор Львівської національної галереї мистецтв, Герой України Борис Григорович Возницький (на жаль, нещодавно загинув у автокатастрофі) не бачив можливості, так само, як і нинішнє керівництво галереї, розміщувати полотна М. Альтомонте в соборі св. Лаврентія у Жовкві. Колектив Галереї на чолі з Б. Возницьким врятував ці картини від знищення у 50-х — 60-х роках ХХ століття, а працівники Галереї були не тільки головними ініціаторами, але й одними з виконавців їхньої реставрації. У зв’язку з цим дирекція Галереї ухвалила справедливе рішення щодо розміщення полотен в експозиціях Олеського та Золочівського замків, згідно з чинним законодавством України у сфері музейної справи та професійно визначеною культурно-мистецькою доцільністю.

Розміщення цих полотен в Олеську та Золочеві обґрунтовується не тільки історичними реаліями, а й незадовільним станом збереження та незначною кількістю культурних цінностей останніх десятиліть XVII століття в Україні сьогодні. Саме в Олеському замку на Львівщині народився король Ян ІІІ Собеський, який мав не лише польський, а й український родовід.

Після перемоги у Віденській битві 12 вересня 1683 року король організував у замку великий зал Віденської слави (в ньому розміщувалися не лише батальні полотна, а й численні військові трофеї: турецька зброя та амуніція, намети тощо), а тому розміщення тут з 1960-х років полотна М. Альтомонте «Битва під Віднем» є вмотивованим як з історичної, так і з культурно-мистецької точки зору. Значною мірою це було спричинено тим, що всі експонати часів Яна ІІІ Собеського були вивезені до Литви, Польщі, Росії, Німеччини та інших країн світу, починаючи з другої половини XVIII ст., а також під час Першої та Другої світових воєн. З огляду на це, полотно «Битва під Віднем» сьогодні залишається чи не єдиним (!) оригінальним експонатом, який розкриває відвідувачам музею «Олеський замок» історичні відомості про добу Віденської битви. Протягом понад півстоліття ця картина успішно експонувалася та продовжує експонуватися в Олеську, а тому переміщення його до Жовкви буде малозрозумілим як для української, так і для світової спільноти. Окрім того, приміщення Олеського замку нещодавно спеціально перебудовувалося для кращого експонування полотна, на що були витрачені державні кошти.

Золочівський замок також був власністю Яна ІІІ Собеського в останній чверті XVII століття та виконував функції його міні-резиденції, в якій свого часу розміщувалися картини з віденської тематики, які під час Другої світової війни потрапили до Польщі та Німеччини. Саме тому розміщення в музеї «Золочівський замок» ще одного полотна М. Альтомонте «Битва під Парканами» з одного боку компенсувало б великі музейні втрати України, а з іншого — відтворило б історичний інтер’єр замку доби королівства Яна ІІІ Собеського та Парканської битви, в якій брало участь багато вихідців із Золочівщини. Приміщення Золочівського замку також спеціально розширювалося для кращого розміщення полотна, на що витрачалися гроші з державного бюджету.

Римо-католицький собор у Жовкві є діючим костелом, а, отже, попри запевнення польської сторони, не пристосований для збереження, охорони, експонування та щоденного прийняття відвідувачів-туристів. А спадщина М. Альтомонте належить усьому народу України. З огляду на це передача її до однієї з діючих конфесій (навіть на правах депозиту) буде порушувати норми Конституції України, адже церква відділена від держави, а тому органи влади не зможуть нести відповідальності за охорону та збереження даних полотен. Нагадаємо, що всі музейні цінності на території України належать українському народові як експонати Музейного фонду України. У статті 15-2 Закону України «Про музеї та музейну справу» написано: «Музейні предмети, музейні колекції, музейні зібрання, віднесені до державної частини Музейного фонду України, не підлягають відчуженню, за винятком обміну на інші музейні предмети, музейні колекції, музейні зібрання».

Слід зазначити, що певна кількість віруючих греко-католиків, православних, протестантів, мусульман, іудеїв України часто обминають відвідування «не своїх» храмів навіть із туристичною метою, а показ полотен у стінах саме римо-католицького собору, де зображена перемога військ Яна ІІІ Собеського над мусульманами (турками, татарами, арабами), не буде сприяти міжконфесійній злагоді в Україні та ображатиме права українських мусульман, в т. ч. одного з корінних етносів нашої держави — кримськотатарського народу. Нагадаємо, що татари Кримського ханства брали активну участь у Віденській битві на боці Османської імперії й зазнали поразки.

З огляду на те, що римо-католицьке віросповідання з давніх часів було головним у Польській державі та основною релігією для польського народу, розміщення полотен М. Альтомонте в римо-католицькому соборі було виправданим з точки зору політичної влади XVII століття, хоча й певною мірою вже тоді це принижувало інші конфесії на українських землях у Польщі, зокрема — греко-католицьку та православну. Хоча вищевикладений нами історичний матеріал переконливо доводить, що експедиційний корпус Яна ІІІ Собеського, який допоміг європейській коаліції перемогти Османську імперію під Віднем, окрім поляків, складався з вояків, що походили з України —Русі, а офіцерський склад об’єднаного війська Речі Посполитої сповідував не лише римо-католицьку віру, а й уніатство (греко-католицизм), протестантизм та православ’я.

Однак зараз політична, культурна та конфесійна ситуації в Україні, яка колись була складовою історичної Речі Посполитої, кардинально змінилася у бік поліконфесійності та релігійної толерантності. А тому, на наше переконання, саме в музейних збірках Львівщини кожен громадянин України, Польщі та інших країн світу, незалежно від віросповідання, в будь-який зручний час може спокійно насолодитися витвором «мега»-батального художнього мистецтва, яке належить до спільної українсько-польсько-німецької культурної спадщини.

ПРОБЛЕМА РЕСТИТУЦІЇ КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ ДОБИ ЯНА ІІІ СОБЕСЬКОГО

Через українсько-польський «конфлікт інтересів» щодо спадщини М. Альтомонте актуалізується більш глобальна проблема повернення культурних цінностей із Польщі до України й навпаки. Саме апелювання польської сторони до того, що картини «Битва під Віднем» та «Битва під Парканами» повинні обов’язково повернутися на своє історичне місце, відразу ж наштовхує на цілком зрозуміле питання: а чи всі культурні цінності у світі знаходиться на своїх історичних місцях? Адже тисячі й тисячі музейних експонатів із різних причин знаходяться не там, де їх спочатку експонували. А чи немає в Польщі тих культурних цінностей, у тому числі й полотен відомих авторів, які потрібно повернути на свої місця?

Відомо, що культурні цінності зі Львова до Польщі почали вивозитися вже під час революційних подій 1918—1920 років. Однак найбільше різних цінних пам’яток було втрачено в результаті Другої світової війни. Тільки протягом 1944—1948 років з України до Польщі було вивезено безліч пам’яток історії та культури: із зібрань Бібліотеки Oссолінських у Львові відібрали 217 тисяч 540 книжок, 168 тисяч 877 друків XIХ — XX століть, 41 тисяч 505 стародруків XV—XVIII століть, 7 тисяч 68 рукописів, а також картини, малюнки та гравюри, загальною кількістю 2 тисячі 371 із зібрань Бібліотеки Павліковських і Музею ім. Любомирських. Усі вони чомусь позиціонувалися виключно як «польські».

Більшість із цього безцінного спільного українсько-польського спадку сьогодні перебуває в Польщі. З фондів Львівської державної картинної галереї (сучасна Львівська національна галерея мистецтв) до польського міста Новий Вісніч вивезли п’ять великих скринь із 98 картинами видатних європейських художників, серед яких три унікальні полотна Яна Матейка — «Люблінська унія», «Баторій під Псковом» та «Рейтан у Сеймі», картину Рембрандта «Автопортрет» та інші. 25 липня 1946 року у Варшаві під час засідання польсько-української комісії у справі «репатріації» культурного майна голова української делегації В. Пащин повідомив про вивіз до Польщі семи вагонів культурних цінностей: близько 140 тисяч позицій цінних експонатів, у тому числі з львівської Галереї та багатьох музеїв Львова.

Цікаво, що в останні роки Другої світової війни до Польщі були вивезені також цінні храмові предмети з того ж таки собору св. Лаврентія у Жовкві. Сьогодні польська сторона чомусь не поспішає повернути їх до України з міст Белжця, Любачева й Тарнова, навіть у якості культурного обміну. У соборі св. Лаврентія довго знаходилися, але потім пропали, трофеї з Віденської битви, зокрема «шати червоного кольору» з намету великого візира Османської імперії Кара Мустафи. Лише навесні 1944 року із зібрання Історичного музею у Львові до монастиря Камедулів у Бєлянах під Краковом вивезли вантажівками 24 величезні пакунки із старовинною зброєю та іншими пам’ятками, які походили з колишніх колекцій Національного музею ім. Яна III Собеського. У складі цих колекцій були козацькі булави, перначі та інші речі суто українського походження.

Отже, необхідно об’єднати зусилля України та Польщі задля відродження спільних сторінок нашої історії, рівноправного міжкультурного діалогу та реституції музейних цінностей. Напередодні святкування 330-ї річниці Віденської битви в Європі потрібно також сприяти утворенню на теренах Львівської області музею або музейної експозиції «Україна — Русь у битвах з Османською імперією в останній чверті XVII ст.», проведенню відповідної Міжнародної наукової конференції, встановленню меморіальної дошки у Львові на честь участі українських вояків у вікопомних для всієї Європи подіях, виданню історичних книжок тощо. Адже пам’ять про Віденську та Парканську битви 1683 року належить не тільки Польщі, а й Україні, Австрії та іншим країнам світу.

8 жовтня 2012 року

Тарас ЧУХЛІБ, доктор історичних наук, член Робочої групи із збереження культурної спадщини Б. Возницького при Львівській обласній раді
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ