Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

Справа життя Iгнатія Ясюковича

Сторінки історії національного бізнесу на українській землі
1 липня, 2006 - 00:00
ДОМЕННА ПІЧ ДНІПРОВСЬКОГО ЗАВОДУ ПІВДЕННО-РОСІЙСЬКОГО ДНІПРОВСЬКОГО МЕТАЛУРГІЙНОГО ТОВАРИСТВА. ФОТО 1896 року

Дніпровський металургійний комбінат у Дніпродзержинську — одне з найпотужніших і найстарших підприємств України. Багато років замовчували той факт, що на чолі цього унікального підприємства стояла людина незвичайного підприємницького таланту, поляк за національністю — Ігнатій Ясюкович. Саме йому Каменське (нинішній Дніпродзержинськ) зобов’язане своїм економічним розвитком. За 25 років роботи Ясюковича Каменський завод став одним iз найбільших і найсучасніших підприємств усієї Росії. Але тільки протягом останніх років у місті, нарешті, з’явилася меморіальна дошка на честь батька «економічного дива» міста на Дніпрі.

Ігнатій Ясюкович народився в 1847 році в Ковно (сучасний Каунас у Литві) — стародавньому місті на річці Неман, відомому з ХIII століття. Після закінчення класичної гімназії у Вільні (нинішній Вільнюс) у 1865 році Ігнатій Ясюкович вступив у Петербурзький технологічний інститут, який і закінчив за фахом інженера-технолога в 1869 році. Диплом із відзнакою дозволяв йому самому обрати місце роботи. По закінченні інституту молодий інженер служив спершу на Козлово-Воронезько- Ростовській, а пізніше на Миколаївській залізниці.

У 1871-му Ясюковича за рекомендацією Технологічного інституту міністерство фінансів відрядило на півтора року за кордон для удосконалення в науках. Після повернення з відрядження він пішов на службу на тогочасне будівництво Ряжсько-В’яземської залізниці як інженер по рухомому складу. Водночас молодий Ясюкович викладав у рідному Технологічному інституті проектування деталей машин. У 1874-му Ігнатій Ігнатійович запрошений на службу на Невський паровозобудівний і кораблебудівний завод у Петербурзі на посаду головного інженера. У 1876-му його призначають керуючим того ж заводу. Ясюкович пропрацював на цій посаді до осені 1884-го, коли був запрошений на пост директора Путиловського заводу.

Кінець 1870-х років і 1880- ті роки характеризуються бурхливим початком розвитку металургійної промисловості Російської імперії у зв’язку з загальним промисловим підйомом і, зокрема, із заходами уряду з розвитку рейкового виробництва. Пригадаймо, що передувало цьому. Росія катастрофічно програла Кримську війну 1853—1856 років. З’ясувалося, що без залізниць країна напрочуд відстала від Західної Європи. Та й весь суспільний устрій країни виявився архаїчним. Саме Кримська війна прискорила скасування кріпосного права в 1861-му і наступний економічний вибух у країні.

Почитайте спогади Сергія Вітте, і ви переконаєтеся, що економічна ситуація в тій пореформеній Росії дивовижно нагадує наш пострадянський простір. Невідомо звідки взялися нувориші, зубожіння народу... Звісно, звідки взялися нувориші (нині — олігархи) і тоді, і тепер — добре відомо. Але для нас набагато цікавіші підприємці, які чесно, камінчик до камінчика, споруджували основу економічної моці країни.

Серед помітних заводів того часу в Російській імперії був завод Товариства Варшавського сталеливарного і рейкового виробництва, заснований у 1878 році та згодом перейменований на Південно-Російське Дніпровське металургійне товариство. Через більшу економічну вигідність його операції разом із персоналом були перенесені на Україну — в село Каменське на правому березi Дніпра, за 35 верст від Катеринослава. Це товариство було засноване 16 травня 1886 року. А вже з 1 вересня 1888 року для керування справами товариства був запрошений тогочасний директор Путиловського заводу Ігнатій Ігнатійович Ясюкович.

Такі гіганти промисловості, як завод Дніпровського металургійного товариства, мали в дореволюційній Росії не тільки промислове, а й соціальне та навіть державне значення, відзначав у 1914 році журнал «Гірничозаводська справа» і продовжував:

«Продукти металургійної промисловості дають життя та силу всій національній промисловості, і безупинне 25-річне існування одного з найбільших центрів металургійної промисловості — Дніпровського товариства тісно переплетене з діяльністю головного його керівника, Ігнатія Ігнатійовича. Його енергія та широкий творчий розмах у справі керування створили ту промислову міць, що розвивають підприємства Дніпровського товариства, й ту обстановку культурного життя, що виникла біля керованої їм справи».

Як талановитий і енергійний керівник цього великого металургійного підприємства всієї України, Ігнатій Ясюкович чимало сприяв розвитку вітчизняної кам’яновугільної, залізорудної, марганцевої та машинобудівної промисловості. За його просвітньої ініціативи та під його керівництвом була заснована на Дніпровському заводі зразкова школа, де до Першої світової війни навчалися 1800 дітей робітників. За його ж ініціативою в Каменському були споруджені православна церква на кошти робітників та службовців за участі заводу, католицький костьол, лютеранський молитовний будинок і заводська лікарня на тридцять ліжок.

З ініціативи Ігнатія Ігнатійовича при заводі засновували Товариство споживачів із метою доставляти робітникам та службовцям необхідні якiснi продукти та за дешевою ціною; заводський клуб (у його приміщенні нині музей Дзержинки), що мав на меті надати службовцям можливість взаємного спілкування; яхт-клуб Товариства гребного плавання; народна аудиторія (у ній нині — міський Драматичний театр ім. Лесі Українки) з метою надати робітникам заводу місце для розваги й освіти; заводський оркестр, на утримання якого завод витрачав щорічно близько 15 тисяч карбованців, і бібліотека для службовців і робітників, яка нараховувала вісім тисяч томів книжок і журналів.

Звісно, не всі були в захваті від успіхів Ясюковича й іноземного капіталу, який він уособлював. До революції в Катеринославі виходила чорносотенна газета «Російська правда». У липні 1912-го в ній з’явилася стаття такого собі О. Еля «Наша південна гірнича промисловість». Автор подивився на історію питання з «патріотичного» погляду: «З 1895 року наш Південь починає буквально «зіноземлюватися». Єкатерини нська залізниця звернулася в якусь іноземну залізницю: у вагонах і на станціях були чутні різні іноземні говiрки; кожен потяг привозив чужоземців, які прямують на російські багатства та російські підприємства. Російська гірнича та заводська промисловість півдня на очах почала перетворюватися на іноземну, зовсім змінюючи свою фізіономію.

Першим великим іноземним підприємством на півдні було акціонерне Південно-Російське Дніпровське металургійне товариство з основним капіталом у п’ять мільйонів карбованців, не беручи до уваги великого облігаційного капіталу. На чолі товариства стали Pay і Коккеріль. Ще до дозволу йому операцій у Росії товариство почало вже скуповувати в Катеринославській губернії землі, орендувати рудники та копальні тощо.

У 1889 році товариство відкрило на березі Дніпра величезний металургійний завод у с. Каменському, справи якого одразу пішли блискуче. Уже на третій рік дії (1891) завод дав 10% чистого прибутку, у 1893 році — 20%, а в 1897 році на акції товариства був виданий дивіденд у 40%! Такий колосальний успіх першого підприємства став, звісно, великою спокусою для іноземних капіталістів...», — зробив висновок автор статті в «Російській правді».

І ще одне свідчення належить відомому російському металургу Михайлові Павлову. У своїй книжці «Спогади інженера» він написав, що не прагнув ні сам бувати на Дніпровському заводі, ні посилати туди практикантів, оскільки на цьому заводі, як це було всім відомо, до росіян ставилися зовсім нетерпимо. Ігнатій Ігнатійович Ясюкович, протягом десятків років керуючи заводом, не прийняв туди жодного російського інженера...

І це справді було так. Серед інженерів майже поголовно на Дніпровському заводі працювали поляки та якась кількість німців. Те саме стосувалося середнього прошарку — майстрів. І тільки робітниками були українці та росіяни.

Але хоч би там що, протягом багатьох років Ігнатій Ясюкович вважався не лише уособленням мудрої і завбачливої влади в справі керування гігантським заводом. Його також вважали вчителем і другом своїх підлеглих. Під керівництвом Ігнатія Ясюковича було виховано кілька сотень фахівців-службовців як із технічної, так і з комерційної частини заводської справи.

У 1902-му Ігнатій Ясюкович перебрав на себе обов’язки директора-розпорядника Дніпровського товариства й був обраний у члени правління товариства. Тож тоді він фактично залишив Каменське та перебрався до Петербурга, де розташовувалася контора правління Південно- Російського Дніпровського металургійного товариства. У наступні роки вже зі столиці він керував розвитком підприємства. Після створення синдикату російських металургійних заводів Продамет (1902) Ясюкович був його першим головою, а пізніше — почесним головою.

Йому вистачало й інших обов’язків. Ігнатій Ясюкович був товаришем голови Ради З’їздів представників промисловості та торгівлі, членом Ради товариства для продажу виробів російських металургійних заводів. Як поляк він був членом кількох польських економічних і суспільних установ, зокрема членом ради Варшавського комерційного банку й Товариства добродійності в Петербурзі.

Ігнатій Ясюкович брав участь у роботі XIV з’їзду гірничопромисловців півдня Росії в 1889 році як представник Південно-Російського Дніпровського металургійного товариства і потім протягом 24 років був постійним учасником з’їздів. Починаючи з 1901 року, Ігнатій Ясюкович щорічно до кінця життя обирався уповноваженим з’їзду в Петербурзі. У 1900—1902 роках він представляв з’їзд у Катеринославському гірничозаводському присутствії. У 1904—1908 роках був представником з’їзду в раді Катеринославського вищого гірничого училища (нині — Національна гірнича академія України). У грудні 1912 року на XXXVII з’їзді Ігнатій Ігнатійович обраний почесним членом ради з’їзду. Як уповноважений з’їзду Ігнатій Ігнатійович завжди був одним iз головних і блискучих захисників інтересів кам’яновугільної та металургійної промисловості.

8 вересня 1913 року виповнювалося 25-річчя вельми корисної діяльності Ігнатія Ясюковича. З цієї нагоди Правління Південно-Російського Дніпровського металургійного товариства на ознаменування цієї діяльності пожертвувало — ні багато ні мало — чверть мільйона карбованців в інвалідний фонд Дніпровського заводу. Того дня Ігнатія Ігнатійовича вітали — правління товариства, службовці та робітники заводу, численні установи й особи. У тому числі Рада З’їзду гірничопромисловців півдня Росії, Рада З’їздів представників промисловості й торгівлі, Комітет Російсько-Італійської Торговельної палати, Рада та правління Російського банку зовнішньої торгівлі тощо.

8 вересня 1913 року, коли відзначали 25-річчя Дніпровського товариства і діяльності директора-розпорядника І. Ясюковича, стало святковим днем у Каменському (Дніпродзержинську). Ясюкович спеціально приїхав із цієї нагоди в Каменське, наче передчуваючи, що це був його останнiй приїзд... О восьмiй вечора Ігнатій Ігнатійович разом із директорами заводу зустрічав іменитих гостей біля входу до заводського клубу (нинішній музей Дзержинки). Дружину ювіляра Броніславу Генріхівну зустрічали і дарували їй букети квітів. Такі ж букети вручали всім жінкам... А потім ювіляр звернувся до всіх присутніх iз промовою. Він нагадав початок своєї діяльності 25 років тому, коли всі ще були молоді, як і сама справа. Подумки згадавши минуле, він зі смутком пом’янув товаришів, які залишили як завод, так і світ Божий назавжди. Задушевну промову Ясюковича зустріли гарячими оплесками. Хто міг подумати, що вона стане лебединою...

Не можна було перерахувати всіх тостів, що звучали того вечора під склепінням інженерного клубу. Побудований для еліти заводу, він був розписаний італійськими майстрами. Але от у ювіляра просять дозволу оголосити телеграми, отримані з усіх кінців Європи на його ім’я. Обід закінчився о 12-й, а потім почалися танці. Ясюкович був у прекрасному настрої і сам взяв участь у полонезі. Так, це був воістину дивний полонез «старої гвардії», яка зуміла протягом 25 років високо втримувати прапор Дніпровського металургійного товариства.

Чим же було Південно-Російське Дніпровське металургійне товариство до 1914 року, коли Ясюковича не стало? Для цього звернімося до фоліанта «Фабрично-заводські підприємства Російської імперії», що вийшов другим виданням у Петрограді в жовтні 1914-го. Судячи з цього видання, Південно- Російське Дніпровське товариство було своєрідною імперією всередині Катеринославської губернії. У цьому виданні повідомляється, що основний капітал цього акціонерного товариства на той час становив уже 15 мільйонів карбованців. Облігаційний капітал — понад півтора мільйона карбованців. Запасний капітал — 11,5 млн. карбованців. Фірмі тоді належали Дніпровський (Каменський) і Кадіївський металургійні заводи в Катеринославській губернії, Анненські, Кадіївські, Лідіївські і Максимівські кам’яновугільні копальні в тій же губернії, Шмаковський і Ростковський залізні рудники, Городищенські марганцево-свинцеві рудники, а також Дніпровський і Кадіївський цегельні заводи в Катеринославській губернії. Правління акціонерного товариства розташувалося в Петербурзі на вул. Гороховій, 1. Представництва товариства знаходилися в Катеринославі, Києві, Москві, Одесі, Харкові, Варшаві, Вільно та Ризі.

Важка хвороба підкосила Ігнатія Ясюковича. Катеринославська «Південна зоря» наприкінці січня 1914 року поінформувала своїх читачів, що останнім часом здоров’я директора-розпорядника Дніпровського заводу погіршилося і він цілими днями залишався в кріслі, обкладений грілками. Іноді хвороба до того давалася взнаки, що хворий цілими ночами голосно кричав. У ті дні хворому в Петербурзі зробили операцію, після чого він одразу відчув себе краще, про що телеграмою сповістили адміністрацію Дніпровського заводу. Але полегшення виявилося нетривалим: через кілька місяців Ігнатія Ясюковича не стане.

Він помер у своєму маєтку Кутне у Варшавській губернії 26 серпня 1914 року, залишивши дружину Броніславу Генріхівну та сина Станіслава. До речі, син Ігнатія Ясюковича Станіслав Ясюкович (1882 — 1946) стане впливовим політиком у міжвоєнній Польщі. У 1902 році він закінчить Катеринославську гімназію, вирушить на навчання в російську столицю, стане професором політекономії, після смерті батька входитиме до складу правління Дніпровського товариства й одночасно братиме участь у роботі підпільних польських політичних партій. Із проголошенням незалежності Польщі Станіслав Ясюкович буде обраний депутатом сейму, у роки фашистської окупації стане міністром підпільного польського уряду. У червні 1945-го постане перед судом у Москві, одержить п’ять років і з беріївських катівень уже не повернеться. Реабілітований у 1990-му.

Тим часом у серпні 1914-го панахиди за його покійним батьком Ігнатієм Ясюковичем пройшли в Польщі, Каменському та Петербурзі. 30 серпня того року у великому залі З’їзду гірничопромисловців півдня Росії відслужили панахиду за Ясюковичем у присутності голови Ради з’їзду відомого інженера-підприємця, члена Державної ради Миколи Федоровича фон-Дітмара, представників гірничопромислових підприємств півдня Росії, родичів і шанувальників покійного.

На засіданні Ради з’їзду 30 серпня, після промови Голови Ради з’їзду М.Ф. фон-Дітмара, вирішили покласти вінок на могилу Ігнатія Ясюковича та доповісти майбутньому ХХХIХ З’їзду гірничопромисловців півдня Росії про увічнення його пам’яті. Але незабаром почалася Перша світова війна і було не до вшанування пам’яті. Однак нині в Дніпродзержинську починають здійснювати конкретні кроки, щоб пам’ять про Ясюковича жила.

Микола ЧАБАН, член Національної спілки журналістів України
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments