Стахіви – Євген, Володимир, Зенон та інші

Перемишль…. Тепер це місто сучасної Польщі. А колись же воно було осідком одного з найдавніших на галицьких землях православного єпископства, згодом, після приєднання міста Володимиром Великим до Київської Русі - стало центром удільного князівства Рюрика та Володаря Ростиславовичів, яке згодом отримало назву Галицького. Майже весь час від  X по XIV століття Перемишль перебував під владою київських та галицьких князів, відіграючи роль визначного адміністративного, духовного та торговельного центру. В середині XIII століття на певний час Перемишль став резиденцією князя Лева. Якраз тут, в Перемишлі, ще у 1887 році було відкрито знамениту українську Перемиську гімназію, у зв’язку з чим місто отримало неформальну назву Галицьких Атен (Афін). За якихось півтора місяці, після приходу у цей світ в родині українців Стахівих молодшого сина Євгена (а сталося це 15 вересня 1918 року) сотня поляків на чолі з генералом Станіславом Пухальським намагалася взяти владу в Перемишлі, олнак це їм не вдалось. На допомогу перемишлянам-українцям прийшло 200 стрільців 9-й українського піхотного полку під командуванням надпоручника М.Федюшка. Як пишуть історики, попри дрібний дощ, на площі Ринок зібрались 8000 селян-українців з навколишніх сіл. В Народному Домі міста відбулось віче, на якому було обрано Перемиську Народну Раду -  Українську Національну Раду Перемишля, до складу якої увійшли 13 представників інтеліґенції, робітників, селянства повіту, головою тоді обрали громадського діяча посла Теофіла Кормоша. При цій новій повітовій раді створили військову, фінансову, харчову, санітарну та інші комісії, а також заснували друкований орган — український  часопис «Воля». Саме тут, у Перемишлі, від 1919 року почала виходити інша українська газета - тижневик «Український Голос» за редакцією Дмитра Ґреґолинського.

Родина Стахівих Павло (1) та Казимира (2) з дітьми - Ольгою (3), Володимиром (4), Іриною (5), Марусею (6), Євгеном (7), Ігорем (8)  та членами УВО в Йозефові (Чехо-Словаччина), 1924 рік

Зовсім скоро, 15 вересня 2017 року, виповнюється 99 років від того часу, як колись у княжому українському, а натепер – польському місті Перемишлі, народився видатний діяч українського підпілля,  ОУН та УГВР  Євген Павлович Стахів, який спочив  у Волдвіку (США) 26 січня 2014 року.

З Євгеном Павловичем, як керівником Президії Середовища Української Головної Визвольної Ради,  я особисто запізнався наприкінці 1990-их років, коли працював над своїми  книгами про Українську Головну Визвольну Раду  (УГВР) та діючого провідника Організації Українських Націоналістів (б) (1941-43) Миколу Лебедя. Після того ми час від часу зустрічались з ним переважно в Києві, а 2009 року – поблизу села Сприня на Львівщині, де якраз у липні 1944 року й постала УГВР, - цей «верховний та найвищий керівний  орган українського народу в його революційно-визвольній боротьбі»  в часі Другої світової війни та у повоєнні роки.  Тоді, як донедавна, пан Євген був Головою Президії Середовища УГВР, мешкав у американському місті Волдвіку й, незважаючи на досить поважний вік, мав чимало енергії, жваво цікавився процесами на материковій Україні й дуже часто відвідував рідні землі. Він був автором двох направду знаменитих книг - «Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя», яка вийшла друком 1995 року в київському видавництві «Рада» та оновленої книги  спогадів «Останній молодогвардієць» (Київ, видавництво «Варта», 2004).

Зліва направо: брати Стахіви – Ігор, Євген, Володимир

Євген Стахів добре знав про усі мої плани та доробки, залюбки писав на них відгуки й рецензії, хоча, на мій погляд, був більше «людиною дії», аніж «людиною пера». Нашою спільною з ним темою була Українська Головна Визвольна Рада, як також її структури на чужині Закордонне Представництво (згодом – Середовище), Військовий Центр при ЗП УГВР, нью-йоркська фірма-корпорація «Пролог». Найбільше мене цікавили  міркування та позиції Євгена Павловича щодо зміни світогляду українських націоналістів в часі Другої світової війни, коли Похідні групи ОУН(б) ОУН СД прийшли на до нас, на Наддніпрянщину, як також на Схід, Донбас, Південь та Крим, й під впливом тогочасної дійсності й менталітету українців окупованих німцями наших теренів довоєнна, переважно галицько-волинська за складом ОУН, змінила не лише програму, але й устрій, відкинувши провідницький принци у керівництві та гасло «Україна для українців», яке не дуже радо сприймалося більшістю населення в центрі та на сході України. Українським націоналістам з Похідних груп в часі останньої світової війни швидко стало зрозуміло, що майбутня незалежна Українська держава має поважати усі людські права й свободи і забезпечувати вільний розвиток представникам усіх народів й віросповідань, які шанують її як Батьківщину.

Зліва направо: Володимир, Євген та Ігор Стахіви в колі родичів та друзів, - світлина 1970 року

Відомо, що з початком військових дій між німцями та совєтами на українських теренах, від серпня 1941 року, Євген Стахів став членом Південної Похідної групи вишколеної ОУН з-під стягу Степана Бандери (ОУН(б), що її очолював від вересня 1941 року в ранзі урядуючого (діючого) провідника Микола Лебедь. Зовсім ще молодою людиною пан Євген перебував на складній підпільній роботі з початком німецько-совєцької війни у Бердичеві, Кривому Розі, Кременчуці, Дніпропетровську, Маріуполі, Краснодоні та інших містах Донбасу. Та, прибувши на наші терени з ОУН-івським ґаслом «Україна для українців!», щоб пробудити на Сході та Наддніпрянщині національний дух, Є.Стахів, як і переважна більшість членів Похідних груп ОУН(б), зіткнувшись з новою дійсністю та поглядами, зблизившись з тамтешніми селянами, робітниками, інтелектуалами, зробили для себе висновок, що українську національну державу повинні розбудовувати всі нації й народності, які живуть на нашій землі. Особисто пан Євген, до такої думки прийшов, опинившись на Донбасі, де у підпіллі мав повсякчас розраховувати на повсякчасну допомогу не лише з боку українців, але й росіян, греків, євреїв, татар, представників інших національностей, яких було так багато на тих теренах, і де говорили не лише про національні права етнічних українців, але й про соціально-економічний устрій майбутньої Української держави та права всіх національних меншин, бо ж якраз така вільна Україна й мала стати  демократичною державою зі свободою підприємництва, різних форм власності, вільної преси та різних релігій.

Провідний актив ОУН на Різдво 1939 року в Завберсдорфі, Австрія, зліва направо: Н.Кравців з сином, Анна Гарас, Марія Химинець, Степан Бандера, Олекса Гасин, Богдан Кравців, Володимир Стахів та інші

«…Вірю, що треба писати правду про події без огляду на те, подобається це комусь чи ні. Правда допоможе розібратися історикам в подіях, що відбувалися на українських землях, і хто був героєм, а хто лише хоче жити коштом інших…», був переконаний св.пам. Євген Стахів.  Такі «голу», неприкрашену правду ми маємо змогу читати у всіх його книжках, інтерв’ю та дописах. Ось у своїй книзі «Останній молодогвардієць» він, з-поміж іншого, зазначає:  «У зв’язку з… тими суперечками між націоналістами і комуністами в пам’яті спливають спомини одного з наших січових стрільців, котрий брав участь у бою на Маківці. Він оповідав, що коли вони виграли бій і йшли вперед, переглядаючи поранених і вбитих, в кишені на грудях одного солдата російської армії знайшли «Кобзар» Тараса Шевченка — він його не вборонив од смерті. І як було боляче і прикро, що ми, українці в австрійській армії, воювали з українцями з російської армії. Брат проти брата, і навіть застрелили хлопця, котрий мав на серці «Кобзар»…».

Член ОУН Євген Стахів у 1941 році

Стосуючись моїх ранніх розвідок про український національно-визвольний рух та його провідників в часі Другої світової війни Євген Павлович Стахів у часописі  американських українців «Свобода» (Нью Джерсі, США) від 25травня 2001 року зокрема писав, що  полтавському «видавництві «Зоря» вийшла з друку монографія д-ра Олександра Панченка «Українська Головна Визвольна Рада», в якій автор  розглядає УГВР не тільки як верховне політичне керівництво визвольної боротьби  українського народу під час Другої світової війни і після неї, а й як структуру державно-правного характеру… Олександер Панченко – адвокат, віце-президент Асоціації українських правників. Юридичну освіту він здобув у Київському університеті, а докторат права – в Українському Вільному Університеті у Мюнхені. Йому 40 років. Він закінчив Севастопольське вище військово-морське інженерне училище і служив на атомних підводних човнах у Заполяр’ї… Передмову до книжки написав др. Мирослав Прокоп…».  У цій же поважній газеті українського зарубіжжя  27 липня 2001 р року він зазначав: «Монографія Олександра Панченка «Микола Лебедь. Життя, діяльність, державно-правові погляди», видана видавництвом «Кобеляки» Полтавської області, важлива не тільки тим, що докладно розповідає про організатора і керівника самостійницької підпільної боротьби проти німецьких окупантів у 1941-43 роках, яка лягла в основу формування УПА і створення УГВР, а й тому, що книжку видано у східній частині України.  Цікавою особою є автор монографії д-р Олександр Панченко, уродженець Полтавської області. Колишній офіцер на підводних човнах СССР у Заполяр’ї, він здобув юридичну освіту і став відомим українській громаді в Україні і діяспорі як дослідник історії України…». Але особливо я пишаються коротким написом, який  мені написав Євген Павлович Стахів на одній із своїх книг 9 липня 2004 року: «О.Панченко – найкращий дослідник боротьби нашого народу під керівництвом Української Головної Визвольної Ради».

Володимир Стахів

Євген Стахів стверджував, що «… Українська держава має визнати свою історичну тяглість і стояти на базі не УРСР, а УНР і УГВР», УГВР було зініційовано після того, як ОУН у 1943 році змінила свою платформу з тоталітарної на демократичну. А це, у свою чергу, — після того, як «західняки»–ОУН-івці з Похідними групами пішли на Схід і познайомилися з тамтешніми самостійниками. І сталося: гарячі карпатці, опинившись поряд з виваженими степовиками, згадали історію Запорозької Січі, про яку читали потай, навчаючись у польських школах. Згадали, що армія Української Народної Республіки, та й УПА устрій і термінологію (кіш, сотник, хорунжий) взяли від козаків, тож годилося б прийняти їх демократичний світогляд. Відбулася еволюція: від ідеології диктату — до ради і співпраці задля створення спільної демократичної держави. Хтось каже: незалежність України впала з неба. Але ж скільки було пролито крові століттями перед тим. Сталін вимордував цвіт українського народу — самих лише письменників понад 600. Вони були за червону, совєцьку, але ж Україну. Микола Хвильовий був за комуну, але за українську. А після війни були шістдесятники, дисиденти. То все — база Української Держави, за яку загинули мільйони людей. Їх подолали збройно, але вони не здалися. УГВР не капітулювала. До речі, вона не починала Україну «з себе». В Універсалі йдеться, що УГВР продовжує традицію Центральної Ради. У тому парламенті були представлені найрізноманітніші політичні групи. Президентом вибрали Кирила Осьмака з Полтавщини, членами були Іван Вовчук з Нікополя, Йосип Позичанюк, колишній комсомолець із Києва, Василь Потішко, колишній член Центральної Ради, есер. Вели переговори з тодішнім лідером мельниківців Олегом Ольжичем. Якби його не арештувало ґестапо у Львові — він приєднався б до УГВР. До речі, я був у Києві в жовтні 1941 року, зустрічався з Оленою Телігою, Іваном Рогачем. Провідник бандерівців Дмитро Мирон послав мене на переговори з мельниківцями, мовляв, потрібно співпрацювати, бо німці нас б’ють, а ми ще й між собою воюємо…. На жаль, навіть в УПА мало хто знав, чому відбулася зміна керівництва ОУН. Умови були складні і не було змоги всім членам пояснити її причини. Аналітики, очевидці й ідеологи змін, майже всі загинули. Ті, які вийшли з концтаборів, не пройшли тієї еволюції, що ми, вони переважно продовжували тоталітарну програму. У 1948 році на так званій Міттенвальдській конференції в ОУН знову стався розкол: закордонне представництво УГВР та «крайовики», що прийшли з України, і ті, що вийшли з концтаборів, на чолі з Бандерою і Стецьком. Ми називалися УГВР-івці (демократи), а ті — бандерівці (тоталітарники). Внутрішня боротьба була сильна. У 1990 році в Україну повернулися ті, що стояли на тоталітарній платформі. І сьогодні люди, які називають себе бандерівцями і мельниківцями, сповідують ідеологію, що була усунена з програми ОУН ще в 1943 році. Але їх не можна й порівнювати з УНА–УНСО, «Свободою» і «Братством». Просто в них така програма…».

Євген та Марія Стахови з синами Зеноном і Борисом у компанії Миколи та Дарії Лебедь, - Нью-Йорк, 1951 рік

Євген Павлович Стахів народився в родині булавного Української Галицької Армії (УГА), учасника походу на Київ Павла Стахіва (1880-1960), він був братом знаменитого публіциста й громадсько-політичного діяча Володимира Стахіва (1910-1971), міністра закордонних справ в Українському Державному Правлінні, яке постало у Львові 30 червня 1941 року. Уся родина Стахівих повсякчас жила ідеєю відновлення української державности, а всі шестеро дітей слідом за татом Павлом й мамою Казимирою до кінця присвятили себе боротьбі за Волю України.

Син Євгена Стахіва пластун Борис (стоїть 9-ий зліва) серед своїх побратимів-пластунів, - 1962 рік

Євген закінчив народну школу в Перемишлі у 1928 році та гімназію в Перемишлі, від 1932 року став членом Юнацтва ОУН,  членом ОУН – від 1934 року, а за два роки після цього - співробітником повітової управи перемишлянської «Просвіти», пізніше - бюро «Рідної школи», згодом студіював аґрономію  у Львівській політехніці. Наприкінці 1930-их років пан Євген виявив себе як член «Карпатської Січі», був при її штабі, відділі січової розвідки та редакції хустської газети «Нова свобода», потрапив до мадярського полону, але згодом звідти утік.

До речі, Юліян Химинець (1911-1994)  — керівник екзекутиви ОУН у Закарпатті (1932–1938), який упродовж жовтня 1938-го  — березня 1939-го року виконував доручення керівника Карпатської України Августина Волошина, також виконував обов'язки зв'язкового між Проводом Українських Націоналістів та Головною Командою Карпатської Січі, а 17 березня 1939 року  був захоплений угорськими терористами та ув'язнений  Тячеві у своїй книзі споминів «Мої спостереження із Закарпаття» (Нью-Йорк, 1984), між іншим, пише: «…Делеґація старшин Січі удалася до коменданта жандармерії з листом від прем’єра. Як тільки Січовики появилися у касарнях, чеські жандарми заалярмували військову команду й жандармські стійки біля урядового будинку. Коли відділ Січовиків, що прийшов перебрати зброю, наблизився до будови, на нього почали стріляти з крісів і скорострілів. Січовики відповіли вогнем і вдерлися до урядового будинку. По обох сторонах були поранені. Інцидент зліквідувала січова та жандармерська команда. Після цього нарешті зброю видано Січовикам. Січовики дістали 41 крісів та 90 револьверів з амуніцією. В тому часі я був у «Січовій Гостинниці», де, разом з членами Команди Січі, слухав словацьке радіовисилання, дискутуючи про наше невідрадне положення. Десь біля 5-ої год. ранку явибрався додому. Ми з дружиною після того, коли приїхали із-за кордону 15 грудня 1938 року, замешкали в Американському домі, який був куплений за гроші американських українців. Недалеко біля хати мене затримала військова стійка й завезла до якоїсь дроварні, де вже було декілька осіб. Після мене привели Євгена Стахова. Ми заарештовані знаходилися в препоганій ситуації, бо дроварня, в якій ми сиділи, знаходилась поміж позицією чеського війська й січовиками, які перестрілювалися понад наші голови. Ген. Прхала й чеське військове командування, довідавшись про видачу жандармської запасної зброї Січовикам, вирішили за всяку ціну, проти волі українського уряду, обеззброїти Січовиків. Чеське військо одночасно напало на всі січові пункти: «Січову Гостинницю», де містилася Команда Січі, Летючу Естраду, Жіночу Січ і Кіш. Бої тривали кілька годин, в часі яких, чехи побачивши, що не зможуть здобути Січовиків, кількакратно пропонували здачу. Січ відмовилася переговорювати з чехами. Нарешті десь о год. 1-ій на наказ уряду, який дістав вістку про наступ мадярів на наші кордони, узгіднено умову, що Січовики зложать свою зброю в канцелярії прем’єра, а військо відійде до касарень. Ці умови з огляду на мадярську загрозу, Січовики прийняли. Правда, чехи їх не дотримали, ганебно знущалися над безборонними Січовиками, включно з катуванням ранених. Страти цього дня були: 40 убитих Січовиків. Втрати чеського війська можна оцінити на половину…»

Напередодні вибуху  німецько-совєцької війни Євген Стахів разом зі старшим братом Володимиром працювали в «Українській пресовій службі» в Берліні, де майже одночасно, від березня 1940-го по червень 1941 року, молодший Стахів студіював, які він писав, виплавлювання сталі на факультеті металургії в Технішеґохшуле-Шарлотенбурґ.

На особливу увагу з усієї знаменитої  родини Стахівих, на мій погляд, заслуговує також рідний брат пана Євгена - Володимир Павлович Стахів, довголітній чоловий член ОУН (псевда – «Дир», «Корнило», «Мек»), який народився 7 листопада 1910 року у Бзовиці  (нині це село Зборівського району Тернопільської області), а відійшов у засвіти 25 жовтня 1971 року в Мюнхені. 

Євген Стахів

Володимир  Стахів, про якого до мене ще мало хто писав в Україні, викінчив гімназію у Перемишлі в 1930 році, де став членом Пласту, згодом - Юнацтва ОУН, а потім і самої ОУН, пізніше він став провідником Перемиської округи ОУН, однак за деякий виїхав до Берліну на політехнічні студії. Пан Володимир був одним із провідних студентських діячів,  учасником міжнародних конґресів студентської молоді 1930-их років. Пізніше В.П.Стахів - провідник ОУН на т.зв.Великонімеччину (1941), учасник II ВЗ ОУН в Кракові (31.03-3.04.1941), у червні 1941 року виявив себе як член Українського Національного Комітету (УНК) у Кракові. Володимир Павлович був редактором німецькомовної «Української пресової служби» в Берліні в 1930-их роках, як також офіційним репрезентантом ОУН у розмовах з чужинецькими чинниками. Цілком логічно, що відомий український дипломат на чужині В.П.Стахів  став міністром закордонних справ в створеному бандерівцями Українському Державному Правлінні  (УДП), що його в літі 1941 року очолив перший заступник Степана Бандери в Революційному Проводі ОУН.  До речі, оригінали повновластей (довіреностей) за власноручними підписами голови Ревпроводу ОУН Степана Бандери та очільника українського уряду Українського Державного Правління (УДП) Ярослава Стецька, які уповноважують Володимира Павловича Стахіва на проведення усіх без виключення зовнішньо-політичних заходів та акцій від імені ОУН(б) та УДП, дбайливо зберігаються у моєму приватному архіві.

Зенон Стахів

В.П.Стахів був заарештований ґестапо 15 вересня 1941 року, пізніше став в’язнем «бараку» Целленбау  у нацистському концтаборі в Саксенґавзені, де перебував до вересня 1944 року, коли був звільнений заходами ЗП УГВР. Між іншим, польський дослідник Томаш Шарота (Tomasz Szarota) писав у своїй праці «Stefan Rowecki-«GROT»»,  Warzawa 1985, що в концтаборі Саксенґавзен Голова Революційного проводу ОУН Степан Бандера сидів короткий час разом з комендантом Армії Крайової Стефаном Ровецьким, з яким, подібно як інші українські в’язні концтабору, як, наприклад, Ярослав Стецько та Володимир Стахів, вели розмови в т.ч. й на складні теми україно-польських взаємин.

У повоєнні роки Володимир Павлович Стахів був обраний Головою Ліґи українських політв’язнів, став співробітником Союзу українських журналістів, був призначений головним редактором тижневика «Українська трибуна», входив до складу зреформованих Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН), а також входив до Закордонного Представництва УГВР та був  головним контрольним ЗЧ ОУН (до 1948 року).  В.П.Стахів виявив себе як талановитий журналіст та організатор української преси на чужині, був головним редактором двотижневика «Сучасна Україна» (1951-1960), членом редакційної колеґії журналу «Сучасність» (1961-1971), відповідальним за суспільно-політичну частину цього часопису, став автором численних статей на суспільно-політичні теми, серед них – «Де стоїмо»(1948), «Чого прагнемо і за що змагаємося» (1951), «Наші фронтові становища у холодній війні» (1953), «Три кризи СРСР» (1953), «Толерантність» (1954), «Проти провокації і наклепів Москви» (1954) та ін. Усі ці статті ввійшли до Збірки його важливіших вибраних праць, яку я 12 років тому впорядкував, написав передмову й видав. Видана мною у 2005 році в полтавському видавництві «Гадяч» книга Володимир Павловича Стахіва називається «Про українську зовнішню політику, ОУН. Карпатську Україну та політичні вбивства Кремля», вона налічує 358 сторінок, містить, крім іншого, дуже важливу та рідкісну  інформацію, як от: ніде ще до цього  в Україні не друковані спогади В.Стахова «Почалося в Ужгороді, а закінчилося в Мармаронському Сиґоті». «Фраґменти зустрічей з Полковником», «Процес проти Б.Сташинського», «Устроєві, політичні та соціяльні позиції ЗП УГВР», «Збирати документи про злочини народовбивства в Україні», «До сумління людей в цивілізованому світі», «Три документи до акту 30 червня 1941», «До зовнішньої політики ОУН в роках 1931-38».

Між іншим,  у Галузевому державному архіві СБУ є лист від «Мека»  (О.П. - В.П.Стахіва) «До «дорогих друзів» (до провідників ОУН в Україні). Цей лист написаний ним на Великдень 1951 року, в ньому йдеться про те, що ЗП УГВР неадекватно відреаґувало на популяризацію своїх дій із боку ЗЧ ОУН, яка здійснювалася у 1945-1947 роках. Повідомляється про проведення ІІІ конференції ОУН. Також подано аналіз військово-політичної ситуації в Європі, США, Кореї, Греції. Цей лист, між іншим, вилучено совєцькими спецслужбами 15 травня 1951 року поблизу с.Бишки Козівського району Тернопільської області у кур’єрів Закордонних Частин  ОУН (О.П. - ГДА СБУ, ф. 65, спр. С-9115 (справа-формуляр «Звено»), т.3, арк.308–323)

Демчук Володимир Осип, колишній український вояк, а пізніше - громадський діяч української діаспори у США, колишній очільник української громади Вашінґтону, письменник й поет,  у своєму листі до мене від 16 серпня 2005 року зокрема писав: «…В день моїх іменин на Володимира я дістав два телефонні дзвінки з Нью-Йорку від М.Галіва і Є.Стахова. Приємна несподіванка і, напевно, це Ваша заслуга. Дякую за добре слово. Євген Стахів нагадав мені про стрічу з Вами у Києві, про «нашу» книжку, яку Ви йому подарували і про нову книжку, яку Ви видали, про його брата і мойого дуже доброго приятеля Володимира Стахова. На мою думку, В.Стахів належить до невеликої групи найкращих редакторів діяспори. Ред.Володимир і я доїжджали до праці тим самим трамваєм, бо мешкали недалеко в тій самій дільниці Мюнхену, розмовляли… Цікава людина, вартісна і небуденна. Такі люди не повинні вмирати. Володимир буде вічно жити у моїй пам’яті….» (О.П. – підкреслення в цьому листі В.О.Демчука зроблені мною).

Думається, що доречно згадати й іншого відомого Стахіва, а саме  Євгена-Зенона, який народився у 1944 році в родині Євгена Павловича Стахіва окупованому німцями Львові. Він є відомим американським вченим українського походження, директором з міжнародних проектів Інституту водних ресурсів Корпусу інженерів армії США, раніше вивчав гідрологію, здобув докторський ступінь із управління водними ресурсами в Університеті Джона Хопкінса в Балтіморі.  Пан Євген-Зенон проводить дослідження в цій важливій ділянці, спеціалізуючись на розробці методів управління водними ресурсами великих річкових басейнів та протиповеневого захисту в умовах кліматичних змін, очолює управління міжнародних проектів Інституту водних ресурсів Корпусу інженерів армії США. Слід зазначити, що від 1989 року Євген-Зенон Стахів працював у Міжурядовій групі експертів ООН зі зміни клімату (IPCC) як провідний експерт із дослідження водних проблем й увійшов до числа лауреатів Нобелівської премії Миру за 2007 рік Упродовж багатьох років очолював двосторонню (США-Канада) комісію з розробки та впровадження стратегій поліпшення стану Великих озер. Цікаво, що у 2003 році Євген-Зенон Стахів був призначений міністром водного господарства та іриґації в Іраку в складі тимчасової війської адміністрації.

В своєму інтерв’ю одній із українських газет  св.пам. Євген Стахів зазначав, що «…ця наша переорієнтація мала великий успіх. До нас приставало все більше людей, а головне — з молодого покоління і робітництва. Ми пішли до народу, почали говорити з ним мовою, яку він розумів. Він почав із нами співпрацювати, і це був найбільший успіх усієї нашої підпільної роботи. Відтоді в неї почали включатися інші національності: росіяни, татари, греки. Бо тепер цілковито змінилася роль підпільників-націоналістів: не керувати народом (який має бути тільки виконавцем волі малої групи керівного складу націоналістичної партії), а служити йому, бути з народом і для народу. Отже, ми стали на демократичну базу, і це був наш крок уперед…». До речі, спогади Євгена Стахіва повністю підтверджуються дослідженнями, зробленими на основі даних із архівів совєцьких спецслужб. Дійсно, в місті Маріуполі 8 жовтня 1941 року з’явилася перша Похідна група ОУН(б), у складі її було 12 осіб очолюваних Василем Булавським, який скоріш за все належав до групи «Пума», що була  сформована зі студентів-українців Відня. Ця група була розділена на дві частини – перша вступила до поліції, інша - працювала перекладачами, - але обидві групи тепер мали змогу отримувати важливі дані, і шукати прихильників української ідеї. В.Булавський очолив відділ народної освіти Мар’їнського району, де працював разом з Тарасом Шкевритьком, якого у 1944 році розстріляло ґестапо.  Німці ж, дізнавшись про справжні наміри діяльності членів групи ОУН(б), заарештували їх та вислали з Донбасу. Похідна група ОУН(м) з’явилася у Донецьку наприкінці 1941 року, її керівником був Орест Зибачинський, вони знайшли прихильників української ідеї серед працівників поліції, але знову ж таки ґестапо встановило  керівництво групи й депортувало його на Захід. Наприкінці лютого 1942 року на Донбасі починала активно діяти група Євгена Стахіва та Івана Клима, в  Донецьку було навіть утворено міський провід ОУН. Начальник Донецького обласного управління НКВД полковник Дємідов у доповідній записці від 30 листопада 1943 року писав про точну кількість українського націоналістичного підпілля під час німецької окупації в різних районах Донеччини: «…По районах Сталінської області створені значні формування ОУН. Встановлено, що в місті Маріуполі організація ОУН нараховувала до трьохсот чоловік, у Краматорську – 120, у Слов’янську – 80, у Красноармійську – понад 50, у Макіївці – 60, Мар’їнці – 80, Ольгинці – 30 чоловік... В основному до ОУН..».

Євген Стахів донедавна був останнім із живих безпосередніх учасників боїв за Карпатську Україну, Похідних груп ОУН(б) та членом Закордонного Представництва підпільного парламенту УГВР. Це про нього Дмитро Павличко написав такі слова:  «…Євген Стахів, який з отроцтва перебував у лавах ОУН, пройшов страшні випробування смертями своїх друзів, боровся за демократичні засади в націоналістичних програмах, тобто переганяв у розвитку короткозорих зверхників, ніде не засумнівався в ідейній націленості свого життя… Націоналізм для нього – не патріотична теорія, а життя, підставою для якого є національний дух, що обіймає всі сфери взаємин між людьми. Націоналізм, точніше, патріотизм є для нього практичним щоденним життям, за межами якого – рабство, ницість, нікчемство духу…. Націоналізм для Євгена Стахова був з його юнацьких часів і зберігається досі як усвідомлення значимості свого життя… Ми можемо всіляко називати демократичний націоналізм Євгена Стахова, але саме ця ідеологія може й повинна бути поставлена не лише у підмурівки нашого державницького життя, але також у виховання свідомості, за якою людина іншої нації має право на вільний розвиток своєї мови, релігії й культури, і таким чином свобода одного народу має ставати свободою для інших народів…».

…Наступного, 2018 року, рівно через один календарний рік,  виповнюється рівно 100 років від дня народження Євгена Павловича Стахіва, про якого письменник Михайло Слабошпицький писав як про  людину невгамовну, людину дороги і поряд з цим людину – рідкісно допитливу, цікаву до всього, що і як складається в Україні. Дійсно, пан Євген був людиною виняткової пам’яті, у своїй голові він тримав прізвища сотень людей, детально може пригадати про суть тих чи інших дискусій, перебіг подій та процесів. Прикметним є й те, що він уродженець Перемишлю, пройшов серйозну політичну еволюцію у своїх поглядах в роки останнього воєнного лихоліття якраз на території Східної та Наддніпрянської України, свідомо пройшов нелегкий шлях від прихильника чинного націоналізму, яку проповідувала Організація Українських Націоналістів (ОУН) у 1930-их роках, - до переконаного й послідовного демократа, для якого добро рідного народу, права й свободи людини та громадянина,  правовість, як така, та демократичні процедури співжиття у громадянському суспільстві є наріжним каменем розвитку вільної української людини в українській вільній державі.

Думається, що прийдешній 100-ювілей Євгена Стахіва наступного, 2018 року, вся українська громадськість на Рідних землях та країнах поселення українців має відзначити на дуже поважному й гідному рівні, згадавши в ході запланованих заходів -  на науково-практичних конференціях, друкованих та елекронних засобах масової інформації, -  не лише знаменитого ювіляра Євгена Павловича, але й інших знаменитих представників усієї патріотичної родини Стахівих. Ба більше, - хотілося, що цей допис став першим поштовхом до святкуванням року, який в Україні було б дуже добре назвати «Роком родини Стахівих».