Історія – скарбниця наших діянь, свідок минулого, приклад і повчання для сьогодення, застереження для майбутнього
Мігель де Сервантес Сааведра, іспанський новеліст, драматург і поет, класик світової літератури

Столітній Шелест

14 лютого виповнюється 100 років одному з найколоритніших керівників УРСР
9 лютого, 2008 - 00:00
МОГИЛА П. ШЕЛЕСТА НА БАЙКОВОМУ ЦВИНТАРІ. КИЇВ, 17 ЛЮТОГО 2003 р. / П. ШЕЛЕСТ. МОСКВА, ТРАВЕНЬ 1990 р. П. ШЕЛЕСТ ІЗ СИНАМИ ВІТАЛІЄМ (ЛІВОРУЧ) І БОРИСОМ (У ЦЕНТРІ). ПОЧАТОК 60-х РОКІВ

Він походив не з «національно свідомої» Західної України, але його обвинуватили у «націоналізмі». Він очолював важливі промислові підприємства і не прагнув робити політичну кар’єру. Проте у 45 років почав працювати другим, а у 49 — першим секретарем обкому партії, а потім очолив Компартію України. Наприкінці 1971 року «органи» повідомили Шелестові, що на нього як на «ставленика Москви» готують замах двоє студентів. Розповідаючи про це у спогадах, Шелест зауважує: «Неприємно все це вислуховувати, тим більше, що насправді деякі наші питання потребують докорінного перегляду. І я дійсно проводжу лінію Москви. А як же може бути інакше?». Проте серед істориків і політологів утвердилася думка, що Шелест сприяв деяким господарським реформам з метою більшої автономізації України чи «контрольованого українського автономізму», сприяв обмеженій «українізації». Шелест підтримав обговорювану на найвищому рівні тодішнього партійного керівництва ідею спорудження погруддя Сталіну біля кремлівської стіни. Однак у щоденнику (який вів для себе з 1930 року, а потім доповнив спогадами) він записав: «У той час — 1932—1934 роки — на Україні був страшний голод. На селі вимирали від голоду родинами, навіть цілими селами. У багатьох випадках було навіть людожерство... Це був просто злочин нашого уряду, але це соромливо замовчується». Нарешті, одні «знавці» наполягають, що за Шелеста було здійснено арешти дисидентів, він «лобіював» введення радянського війська до Чехословаччини, а інші підкреслюють, що при цьому Шелест все-таки врятував багатьох українських інакодумців від репресій, реально сприяв розвитку української культури, спорудженню історичних пам’яток...

Одне слово, знов виходить «щедринській симбіоз». Так, слід бачити різні сторони, різні грані політичних діячів. Проте слід бачити і домінанти. Не слід з Шелеста робити діяча, який радо здійснював репресивні акції, а при цьому був латентним «мазепинцем», плекав надії на незалежність України. Цього не було. А що ж було? Перед тим як відповісти на це запитання, бодай коротко поглянемо на біографію Петра Юхимовича Шелеста.

ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ

Він народився 14 лютого 1908 року в селі Андріївка нині Харківської області. Коли підріс, працював водовозом, листоношею, вантажником, ремонтним робітником на залізничній станції. Прибивав рейки до шпал костилями. Між іншим, силу мав неабияку: з одного удару заганяв костиль...

У 1927 році вчився в Ізюмській радпартшколі, у 1928 мустав членом ВКП(б). Згодом навчався у харківському Комуністичному університеті імені Артема, а потім у Харківському інженерно-економічному інституті. У 1932— 1936 роках працював на Маріупольському заводі імені Ілліча змінним інженером, заступником начальника і начальником цеху, одначасно навчався на вечірньому відділенні Маріупольського металургійного інституту. Саме у цей час дружиною Шелеста стала Любов Банна, яка народила йому двох синів — у 1933-му — Бориса, у 1940 му — Віталія. У січні1942 року після кількох років тяжкої хвороби вона померла, а у квітні того самого 1942-го Шелест одружився із Іраїдою Мозговою, якій судилося виростити і виховати Бориса й Віталія.

У 1936—1937 роках Шелест служив у Червоній армії, а з 1937-го працював начальником цеху, виробництва, головним інженером Харківського заводу «Серп і молот». Обирався членом парткому заводу, звідки, рішенням ЦК КП(б)У, був скерований на партійну роботу.

З 1940 по грудень 1941 року Шелест — секретар харківського міського комітету КП(б)У по оборонній промисловості. Під час війни з нацистською Німеччиною і у перші повоєнні роки — завідувач відділу оборонної промисловості Челябінського обкому ВКП(б), інструктор ЦК ВКП(б), парторг ЦК ВКП(б) на ряді заводів, заступник секретаря саратовського обкому партії по оборонній промисловості. У 1946—1948 роках Шелест — парторг ЦК ВКП(б) на саратовському заводі Міністерства авіаційної промисловості (МАП) СРСР. У 1948 році його, як фахівця-механіка, направляють до ленінградської партійної організації. Там до нього придивилися і вже у Ленінграді рішенням обкому партії, а згодом і рішенням ЦК ВКП(б) його призначають директором заводу Мінавіапрому СРСР.

Однак у «північній столиці» Росії Шелест не затримався надовго: рішенням ЦК ВКП(б) від 12 квітня 1950 року його затвердили директором Київського заводу Мінавіапрому СРСР. Як і у Ленінграді, працював Шелест на директорській посаді енергійно і успішно. Одне слово, була б у нього нормальна управлінська біографія, якби у 1954-му не загітували піти на партійну роботу.

У листопаді 1952 року його викликають до тодішнього першого секретаря ЦК КПУ Леоніда Мельникова і пропонують посаду голови Державної планової комісії Ради Міністрів УРСР. Шелест відмовляється, його відряджають для співбесіди до ЦК ВКП(б). Однак у Москві він ще раз відмовляться. Згодом йому пропонують посаду першого заступника міністра меблевої промисловості України, чим він взагалі був щиро обурений. Однак і це ще не все.

Ось що згадував сам Шелест: «Ще у 1953 році мене обрали заступником голови київського міськвиконкому — без моєї згоди. Так я й працював кілька місяців на двох чи на трьох змінах — і заступником мера столиці України, і директором авіазаводу. Падав з ніг — зранку на завод, на десяту — у міськвиконком, а на вісімнадцяту — знову на завод. Потім таки втрутився міністр авіаційної промисловості, мене звільнили з посади заступника голови виконкому й залишили на заводі. А через рік обрали другим секретарем міськкому партії. Я знову до міністра Дементьєва: «Петре Васильовичу, рятуй! Не хочу кидати завод!» А він: «Директор ти чудовий, тому і врятував я тебе від радянської роботи, це було мені під силу, але від партійної — вибачай... Через три дні призначимо тобі зміну — проти вашого республіканського керівництва я воювати вдруге не можу». Так і став я партійним працівником».

Спочатку був київський обком партії, який він очолював у 1957—1962 роках, а у липні 1963-го йому довірили керувати всією Україною: з цього часу і до травня 1972-го він був першим секретарем ЦК Компартії України.

Петро Шелест увійшов до складу ЦК, а згодом і до найвищого в комуністичній ієрархії органу — Політбюро ЦК КПРС. Неодноразово обирався до складу депутатів Верховних Рад тодішнього СРСР і УРСР. Він одержав найвищі тогочасні нагороди: Зірку Героя Соціалістичної Праці, три ордени Леніна, ордени Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки.

ЛЮДСЬКІ ЯКОСТІ

Молодший син Петра Шелеста Віталій згадував: «Наш рід бере витоки в Запорiзької Січі, у літописах з’являється наше прізвище, про запорожців йому (П.Шелесту. — Ю.Ш. ) розповідав його батько, мій дід Юхим Дмитрович, георгієвський кавалер. Він з великою повагою ставився до цього етапу української історії. Я б навіть сказав так: Запорізька Січ була для нього ідеалом громадського ладу. Зректися цього він не міг».

Чи тому, що він сам був козацького роду, чи з якихось інших причин, але Шелест, на відміну від багатьох тодішніх керівних працівників України, ніколи не дивився на Україну як на щабель у наступній московській кар’єрі. А день свого від’їзду до Москви навіть назвав «найчорнішим днем» свого життя. Ось так багато значила для нього Україна. Можливо, не лише цим, але й цим визначалися людські якості Шелеста. Переважна більшість тих, кому довелося з ним працювати, згадують про нього без образ і зневаги.

Тепер процитую колишнього довголітнього комсомольського і партійного працівника Юрія Єльченка. Він не ідеалізує Шелеста, а щодо його характеру зауважує: «Був Петpо Юхимович працівником пpинциповим, наполегливим, вимогливим, навіть жорстким, виявляючи ці якості постійно і без коливань. Не пасував пеpед найвищими автоpитетами, міг пpямо висловлювати і захищати свою точку зору, недивлячись на особу. Будемо говоpити відверто — це не завжди і не всім подобалось. Безумовно, тут виявлялись і його пpиpодні людські риси. Ми знали його як особу твеpдого хаpактеpа, безхитpісну людину. Бував він і дещо брутальним, а часом не соромився і у висловах. У побуті (а мені доводилось кілька pазів бути з ним у такій обстановці) поводив себе пpосто, pозкуто, був відвертим, говоpив про сімейні справи. До речі, звертав увагу на необхідність, зважаючи на виняткову зайнятість, знаходити час на виховання дітей. Вважав, що своїх синів виховав людьми гідними. Знаю, що це так і було».

А ось думка Володимира Семичастного, колишнього голови КГБ СРСР, а згодом заступника голови Ради Міністрів УРСР: «Авторитарним керівником, за наявності Політбюро ЦК Компартії України й жорсткого контролю з боку ЦК КПРС, бути майже неможливо. Шелест інколи дозволяв собі директорські замашки — адже у минулому він директор заводу. Інколи допускав і всілякі недипломатичні вислови. Інколи міг висловлювати роздратування через незначні події, що здавалися йому підозрілими...»

До речі, про «недипломатичні вислови». Добре відомо, що це «родова ознака» майже всіх радянських керівників, особливо виробничників, які в такий спосіб часто «відiгрувалися» на підлеглих. Так ось у мене з’явилась нагода перевірити, чи робив це у неформальних умовах Шелест.

Під Києвом, у місті Яготин, донині зберігся колись «закритий об’єкт» — Яготинське мисливське господарство Міністерства лісового господарства України. Саме сюди у радянські часи, починаючи з повоєнних років, партійно-державні керівники України їздили полювати на качок. Початок цій традиції поклав Микита Хрущов, при ньому побудували перший будинок у мальовничому місці біля озера, де, власне, полювання і відбувалось. На початку 70-х років побудували більш зручний двоповерховий будинок, який нині, як і все господарство, знаходиться у занедбаному стані.

Два-три рази на сезон сюди приїздив і Шелест. Мені довелося розшукати колишніх єгерів Олександра Меткалика і Івана Галушка, які понад 30 років «забезпечували» полювання, сідали разом із «вождями» України у човен, спілкувались з ними, разом стріляли качок, а значить бачили й чули таке, що в архівах не знайти. Писати спогади єгері відмовились, а от розповіли багато цікавого. Зокрема, те, що на відміну від декого, Шелест завжди поводився коректно, пив лише червоне вино, разом з Іваном Галушком співав українських пісень, «недипломатичні вислови» не вживав. На моє запитання, чи був Шелест азартним під час полювання, я одержав відповідь, що був. На відміну від Щербицького, для якого полювання було скоріше необхідним ритуалом і який у човні міг відкласти рушницю і годинами роздумувати про щось, що зовсім не стосувалося ні вранішнього озера, ні качок на ньому. Щоправда, заради справедливості слід зауважити, що і Щербицький, за спогадами єгерів, «недипломатичних висловів» у їх присутності не вживав.

Відповідаючи на запитання, чи уособлювали Щербицький і Шелест два різні типи номенклатури, Леонід Кравчук відповів, що ні: «І той, і той були захисниками існуючого ладу, виступали за зміцнення Радянського Союзу, за перехід до комунізму... Це були люди одного гатунку, тільки Щербицький був, на мою думку, на порядок вищим за людяністю і значно легшим у спілкуванні. Шелест був людиною крутою, не дуже полюбляв дискусії й висловлювався завжди однозначно».

Можливо, й був Шелест «крутим», але навіть тодішні інакодумці (наприклад, В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Сергій Параджанов), відгукуються про нього стримано і навіть з певною симпатією.

ПОЛІТИЧНА ДОЛЯ

У травні 1972 року Шелеста звільняють від обов’язків першого секретаря ЦК КПУ і «підвищують»: він їде до Москви і займає посаду одного із заступників голови Ради Міністрів СРСР. Він ще зберігав місце у Політбюро ЦК КПРС, коли в Києві в журналі «Комуніст України» (теоретичному і політичному органі ЦК Компартії України) з’явилась рецензія на книжку «Україно наша Радянська», яка вийшла друком 1970 року і автором якої був Шелест. Цю рецензію не обговорювали на засіданні редколегії, оскільки вона попередньо була санкціонована Москвою.

Називався цей матеріал «Про серйозні недоліки та помилки однієї книги» й був одним з неперевершених зразків політико-ідеологічної розправи. Однак одним iз головних обвинувачень було таке: «У книзі, яка має назву «Україно наша Радянська», непомірно багато місця відводиться минулому України, її дожовтневій історії, водночас слабо показуються такі епохальні події, як перемога Великого Жовтня, боротьба за побудову соціалізму. При цьому порушуються ленінські принципи класово-партійного, конкретно-історичного підходу до аналізу окремих історичних явищ і фактів. Особливо наочно це виявилося у характеристиці Запорізької Січі. Автор значною мірою ідеалізує українське козацтво і Запорізьку Січ, розглядає їх як однорідну, так би мовити, позакласову спільність...Слід відзначити, що останніми роками в нашій літературі з’явився ряд книг (Р. Іваничука, С. Плачинди, І. Білика), для яких характерна ідеалізація патріархальщини. Прикрашаючи минуле, такі автори протиставляють його сучасності. Книга «Україно наша Радянська» не тільки не допомагає розвінчувати подібні явища, а, навпаки, обмежує можливості критики антиісторичних тенденцій у висвітленні минулого українського народу в художніх і наукових виданнях».

Пізніше сам Шелeст згадував, як йому особисто влаштував скандал головний ідеолог брежнєвської доби Михайло Суслов: «...мені Суслов кричав: «Архаїзм — ці ваші козаки!» Я йому відповів: «Якби не козаки, то й тебе б тут не було — козаки закрили грудьми кордони країни від кочових орд, від турків. Козаків ще царі використовували для захисту Вітчизни, для освоєння південних земель. І ми перед ними повинні голову схиляти, а ви тут таке базікаєте. Образливо...»

Шелестівська лінія базувалась на своєрідній подвійній лояльності — загальносоюній і республіканській, постійному маневрування між двома політичними дискурсами — централізаторським і антицентралізаторським. Шелест активно і постійно боронив економічні інтереси України. Наприклад, у 1965 році на засіданні Політбюро ЦК КПРС він увійшов у відкритий конфлікт із Сусловим та іншими тодішнiми партійними керівниками. Причина: свавільні дії Міністерства зовнішньої торгівлі СРСР, яке вирішило продати Швейцарії 450 тис. т соняшникової макухи, навіть формально не запитавши згоди українського керівництва. Шелест не просто протестував, а написав записку з пропозицією, щоб УРСР вийшла з-під опіки Зовнішторгу СРСР і всіх зовнішньоторговельних відомств Москви.

До речі, збереглося дуже багато різного роду записок Шелеста до московських центральних установ, у першу чергу до ЦК КПРС, в яких він прямо і чітко висловлював свою позицію, насамперед, у господарських питаннях, критикував центральні управлінські (господарські) структури. Сам Шелест згодом згадував про це. Наприклад, майже детективну історію з будівництвом Палацу «Україна». Його Москва не дозволяла будувати на тій підставі, що в Києві є Жовтневий палац. Тоді Шелест вдався до такого маневру: він поінформував центральні органи, що будують сучасний кінотеатр. На це було дано згоду. Коли з’ясувалось, що будують все-таки палац, вибухнув скандал. Шелеста почали виховувати, до Києва — «розбиратися» — приїхала комісія на чолі з Миколою Підгорним. Однак грошей вже не повернеш — і палац таки побудували.

Однак дії Шелеста не обмежувались господарською сферою. З його перебуванням при владі почали пов’язувати і деякі інші дії, наприклад, те, що він енергійно підтримував ансамбль Вірського, взагалі народне мистецтво, але при цьому не придушував інше мистецтво. Скажімо, творчість кінорежисера Сергія Параджанова.

Син Шелеста Віталій згадував:«Интересная ситуация с книгой Ивана Дзюбы «Интернационализм или русификация?». Она была у отца почти настольной. Он ее читал, плевался, говорил, что так нельзя, я отвечал, что есть факты, их надо осмыслить. Его позиция по отношению к Дзюбе в наших разговорах многократно прокручивалась и постепенно формировалась. А Параджанова он просто спасал. Практически сразу после ухода отца с должности Параджанова арестовали...

У меня... был интересный разговор с Вячеславом Чорноволом. Он как-то мне говорит: «Ви дивуєтесь, пане Вiталiю, що я до вашого батька добре ставлюся? Був такий випадок. Я вже сидiв чотири роки, десь у сiчнi 1970 року до мене пiдходить слiдчий i каже: «Ну, В’ячеслав, готуйся, скоро — на волю. Про тебе вже Петро знає». Але ж його зняли!»

На засіданні політбюро ЦК Компартії України за ініціативою Шелеста було ухвалено постанову «Про створення багатотомної «Історії міст і сіл Української РСР». Саме тоді доручили всю практичну роботу Петру Троньку і редакції «Української Радянської Енциклопедії» на чолі з Миколою Бажаном.

Віталій Коротич пригадував епізод, який засвідчив, що «Петро Юхимович не такий дурний, як могло здатися на перший погляд». Шелест підтримав ідею перевидання творів Володимира Винниченка. Проте у Львові знайшовся якийсь «суперпатріот», який прокоментував це приблизно так: «Нарешті, дожили до перевидання прем’єр-міністра доби Директорії». Після цього комісію, яка мала займатися перевиданням, швидко розформували, a Шелест при зустрічі з Коротичем кинув йому: «Ну що, побачив, що ваші ідіоти роблять?» Коротич потім скаже: «Я тоді зрозумів, що він не такий простий і дурний...»

Зрозуміли це й у Москві. До початку 70-х років Леонід Брежнєв не протестував проти того, щоб під час засідань Політбюро ЦК КПРС відбувалась полеміка, висловлювались критичні думки. Власне, він і потім відкрито не виступав проти цього, але досвідчені «царедворцы» швидко зорієнтувались, що подобається і що не подобається генсеку. Поступово навколо «дорогого Леоніда Ілліча» почала формуватись мовчазна «одностайність». У неї Шелест ніяк не вписувався.

І це до певної міри виглядало парадоксально, оскільки було відомо, що Шелест відіграв важливу роль у Жовтневому перевороті 1964 року, тобто у поваленні Микити Хрущова. Саме йому Брежнєв і Підгорний доручили переговорити про «недоліки» в роботі Хрущова з великою групою (36 осіб) партійних працівників з України. І Шелест мав такі розмови, фактично готуючи усунення Хрущова на Пленумі ЦК КПРС. Правда, пізніше він писав, що, мовляв, питання про усунення Хрущова до жовтневого Пленуму не ставилось і що сам Шелест дізнався про наміри заколотників лише на засіданні Президії ЦК КПРС.

Взаємини Шелеста і Хрущова не були однолінійно-мажорними, як дехто донині вважає. Наприклад, Шелест не підтримував ідею про розподіл парторганізацій на сільські й промислові. І не просто не підтримував, а відверто висловлював свою позицію. До речі, з критичними зауваженнями з приводу хрущовської політики виступав і тодішній голова Ради Міністрів УРСР Володимир Щербицький і, на відміну від Шелеста, розплатився за це: у 1963-му його відправили у Дніпропетровськ, а повернули на колишню посаду у 1965-му.

Можливо, через те, що Хрущов не дотягнувся (не встиг) до Шелеста, його автоматично вважали висуванцем хрущовської доби, а Щербицького — навпаки. Це помилкове враження, поза сумнівом, посилювали виступи Шелеста на засіданнях Політбюро ЦК КПРС, а також його численні записки до керівних органів, у яких він обстоював не якийсь «націоналізм», а лише те, що було декларовано у Конституції СРСР і УРСР щодо прав України як однієї із союзних республік. Однак у стратегічному плані він не виступив проти жодної з брежнєвських «ініціатив» включно із агресією у Чехословаччину у 1968 році. Ясна річ, Шелест не «лобіював» цю агресію (як стверджує дехто з нинішніх «знавців»), але був одним із виконавців, тих, хто забезпечував перехід через Карпати і введення військ до «братньої країни».

Тим не менш переважила недовіра до його особи. Долю Шелеста у Москві вже визначили. Тим більше, що на цей час зусилля політичних ворогів, конкурентів і спецслужби створили Шелесту імідж «надмірного» українського патріота, який нібито плекає плани більшої автономізації України та ще й гуртує навколо себе групу молодих політиків, які невдоволені політикою і поведінкою Брежнєва.

Першим серйозним симптомом стало призначення 16 липня 1970 року Віталія Федорчука головою КГБ при Раді Міністрів УРСР. Він виявив себе як беззастережний прибічник жорстокого придушення інакодумання, переслідування дисидентів, національної інтелігенції і «самвидаву». Одначе головним завданням Федорчука було зібрати матеріал на Шелеста, щоб якнайскоріше виштовхнути його з України. Тим більше, що наступника вже визначили. Справа в тім, що у квітні 1971 року, коли Шелест був на чолі ЦК КПУ і був членом політбюро ЦК КПРС, до того самого політбюро обрали Щербицького. Це був дуже виразний сигнал і Шелест зрозумів, до чого йде.

Пізніше він коментував ту ситуацію так: «І тоді вже мені стало майже все зрозуміло — всі плани Брежнєва. Почалась «операція підсидки». Якщо ж казати про Щербицького, а це моя власна думка, і я на неї маю право то це далеко не свята людина... А на Україні чимало проблем підігрівав «теоретик інтернаціоналізму» Валентин Юхимович Маланчук і ті, хто його підтримували, особливо науковці, що йому старанно прислужувались, доводячи, оспівуючи ліквідацію національних розбіжностей».

Шелест поїхав до Москви, а у квітні 1973-го з’явилась вже цитована погромна рецензія на його книжку «Україно наша Радянська» у журналі «Комуніст України». Це означало, що у велику політику він уже не повернеться. Після цього його вивели із політбюро (за помилки у проведенні «ленінської національної політики»), позбавили державної посади й відправили на пенсію.

ФІНАЛ

З того часу Шелест майже рік не працював, за його власними словами, «переживав, мучився, займався самоїдством». Потім вирішив, що ще може працювати, за фахом. Звернувся до Брежнєва. Той спочатку хотів його «відфутболити», одначе, за наполяганням Шелеста, подзвонив секретареві ЦК КПРС Дмитрові Устинову, а той, в свою чергу, — міністрові оборонної промисловості Дементьєву, який влаштував Шелеста на роботу на заводі при Долгопрудненському дослідно-конструкторському бюро автоматики.

Там партійний «націоналіст» пропрацював понад десять років, наприкінці 1984 го,за два місяці до 70 річчя, пішов на справжню (не політичну) пенсію. У 1991 році він вітав проголошення незалежності України. Вперше після відставки він зміг приїхати до Києва (про що Шелест давно мріяв і що йому було заборонено після усунення) лише під час горбачовської «перебудови». Він мав публічні виступи, які викликали великий інтерес. Інтерв’ю з ним для преси та телебачення зробив, а потім головував на його виступах Дмитро Табачник.

Цілком ймовірно, що саме в той час Шелест вирішив: не Москва і не Росія будуть його останньою земною адресою. Він помер 22 січня 1996 року, і за його заповітом похований на Байковому цвинтарі у Києві (минулого року біля нього перепоховали і його дружину). У лютому 2003 року в Україні на державному рівні відзначили 85-річчя Володимира Щербицького. А про 95-річчя Шелеста «забули». Схоже, не згадають і про 100-річчя. Йому знов не таланить. За президента Кучми у нас були одні герої, нині — інша «національна пам’ять», в яку Шелест знов не «вписується». Втім, завершу оптимістичним запевненням: я не буду розчарований, якщо помилюсь у своєму прогнозі.

Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments