Історія – наука про людей у часі, наука, в якій безперервно треба пов’язувати вивчення мертвих з вивченням живих.
Марк Блок, французький історик

Сторінки державного терору

Гібридна війна СРСР проти Польщі й Румунії
9 січня, 2020 - 16:12

Сентенції президента Росії Володимира Путіна про так звану провину Польщі за розв’язання Другої світової війни не лише продовжують традиції сталінської пропаганди, а мають довшу історію.

Після закінчення радянсько-польської війни і укладення Ризького миру Польща залишалася для Радянської Росії і потім Радянського Союзу ворогом номер один. Для дестабілізації в ній обстановки використовувалися структури розвідки ВНК-ГПУ, військової розвідки і Комінтерну.

БОМБІСТИ-ТЕРОРИСТИ

Рано-вранці 13 жовтня 1923 року польську столицю розбудив потужний вибух. Від пекельної машини вибухнули льохи в цитаделі, де зберігалася вибухова речовина екразит або мелініт (пікринова кислота). Вибух був такої сили, що в радянському посольстві за кілька кілометрів від фортеці були вибиті всі вікна і пошкоджені двері.

Вибух у варшавській фортеці став апофеозом терористичної діяльності, яку розгорнула радянська агентура в Польщі.

За пропозицією заступника голови ВНК-ГПУ Йосифа Уншліхта було створено спеціальне бюро з ведення активної розвідки. Радянською новомовою це було назвою диверсійної терористичної діяльності.

У Польщі 1923 року вдалося створити терористичну організацію на чолі з поручиком Вольдемаром (Валерієм) Багинським і підпоручиком Антонієм Вечоркевичем.

Діяльність терористів на собі першими відчули редакції газет і журналів, а потім і політичних партій. У них постійно вибухали бомби. Передбачалося влаштувати замах на французького маршала Фердинанда Фоша, який повинен був прибути до Варшави на відкриття пам’ятника князеві Йосифу Понятовському, маршалу наполеонівської армії, загиблому в битві при Лейпцігу 1813 року.

Було сплановано замах на Юзефа Пілсудського. Комуністичних бойовиків передбачалося переодягнути студентами, і вони повинні були напасти на його віллу в Сулеювку. Замах не відбувся через апаратні протиріччя між ВНК-ГПУ і Розвідупром Червоної армії, а фактично між Феліксом Дзержинським і Йосифом Уншліхтом.

На думку московських кураторів, мало бути створено враження, що екстремісти лівого і правого толку зводять рахунки один з одним, а уряд і його органи не в змозі забезпечити в країні порядок і безпеку громадян.

Бомбовий період у Польщі переслідував і зовнішньополітичну мету. На думку Москви, в Німеччині, Болгарії і Румунії створилася революційна ситуація. Відповідно слід було прийти на допомогу німецьким та іншим товаришам грошима, зброєю, кадрами і, нарешті, частинами Червоній армії.

Радянські емісари почали переговори з польським урядом про пропуск до Німеччини кавалерійського корпусу. Пропонувалося вважати таку агресію несанкціонованими діями так званих добровольців. За згоду Польщі обіцяли 30 млн рублів золотом, безмитний транзит польських товарів через радянську територію і навіть приєднання Східної Пруссії.

Проте польське керівництво на московські фінансові, торговельні і територіальні пряники не піддалося. У Варшаві прекрасно розуміли, що, увійшовши до Польщі, Червона армія з неї добровільно ніколи не піде. Що і підтвердила подальша історія.

До того ж польська поліція поступово виходила на слід бомбістів-терористів. Багинський і Вечоркевич 2 серпня 1923 року були заарештовані. 1925 року Варшава і Москва домовилися про обмін офіцерів на заарештованих в СРСР ксьондза Броніслава Уссаса і колишнього польського консула в Грузії Йосифа Лашкевича. На станції Колесово старший сержант поліції Юзеф Мурашко пострілом із револьвера убив Багинського і Вечоркевича. Так і залишилося не з’ясованим, чи то він діяв на знак протесту проти передачі терористів в СРСР, чи то виконував завдання спецслужб.

Вибух у варшавській цитаделі змусив польську контррозвідку активізувати свою роботу. В результаті 1924 року нелегальна резидентура Розвідупру була фактично розгромлена.

У Польщі, Німеччині, Болгарії, Румунії й Угорщині жодна революційна пожежа не спалахнула. Проте в Москві від своїх планів не відмовилися. Польща і якоюсь мірою Румунія залишилися ворогами під першими номерами. У Москві вирішили змінити форми боротьби. Місцева агентура явно не могла впоратися з поставленими завданнями.

ЯМПОЛЬСЬКИЙ ІНЦИДЕНТ

У січні 1925 року з Харкова, тоді столиці України, до Москви пішло термінове повідомлення. Нарком внутрішніх справ Всеволод Балицький докладав голові ОГПУ Феліксу Дзержинському, що на радянсько-польському кордоні в районі селища Ямполь (нині в Хмельницькій області) розгромлено управління 2-ої комендатури Ямпольського погранзагону і стався прорив на радянську територію.

Подія спричинила у Москві переполох, близький до паніки. Члени політбюро вирішили, що ось він, casus belli — польська агресія, про яку так багато говорили і попереджали на кожному кроці в радянській столиці. Воювати з поляками непереможна і легендарна була не в змозі. Польському МЗС була вручена нота, в якій говорилося, що «радянська сторона готова до залагоджування інциденту мирним шляхом».

ВІДОМИЙ ІЗ РАДЯНСЬКИХ ПІДРУЧНИКІВ ЯК ЗНАМЕНИТИЙ КОМБРИГ, ГРИГОРІЙ КОТОВСЬКИЙ МАЄ ЗОВСІМ ІНШУ ІСТОРІЮ

 

У Варшаві московську ноту зустріли з подивом. Про який інцидент ідеться? На польській стороні нічого не відбувалося.

Дуже швидко з’ясувалося, що на пограничну заставу напав переодягнений у польську військову форму диверсійно-терористичний спецзагін військової розвідки Червоної армії.

З моменту укладення Ризького договору на територію польської частини Білорусі й України закидалися диверсійно-терористичні групи. Ця діяльність була санкціонована політбюро. Там вважали, що професійні диверсанти і терористи піднімуть повстання, і це дасть привід для втручання Москви.

Диверсійні загони нападали на поліцейські пости і дільниці, захоплювали і грабували пасажирські потяги, знищували мости, винищували чиновників, ксьондзів, православних священиків, гмінних войтів (старост), вирізували польські хутори, здійснювали нальоти на в’язниці — для звільнення «бойових товаришів», на поштові відділення і банки — для одержання коштів на «визвольну боротьбу».

На Поліссі діяв підрозділ Кирила Орловського. У серпні 1924 року його загін (за іншими даними — Станіслава Ваупшасова) захопив в’язницю в м. Столбці і звільнив функціонерів Компартії Західної Білорусі Логиновича і Мертенса. Аналогічно діяли загони під командуванням Василя Коржа й Олександра Рабцевича. З грудня 1924-го по серпень 1925 року радянські диверсанти провели 199 бойових операцій.

Після того ж, як у серпні 1924 року польський уряд створив Korpus Ochrony Pogranicza (Корпус охорони кордону), активність радянських диверсійних загонів зійшла нанівець. До кінця того ж року польські прикордонники успішно відбили 89 нападів радянських диверсантів, знищили 51 банду, затримавши близько п’яти тисяч порушників кордону.

Навіщо, до речі, активним розвідникам знадобилося атакувати радянську ж заставу, не ясно. Може, бойовики, які тікали від переслідування, у сутінках прийняли радянську заставу за польську? Або радянські прикордонники першими відкрили вогонь по тих невідомих у польській формі, хто рвуться через кордон?

До речі, згідно з Женевською конвенцією, особи, що використовують при веденні бойових дій військову форму противника, є військовими злочинцями. Отже, диверсанти отримали заслужено.

ТАТАРБУНАРСЬКА ІСТОРІЯ

Після ямпольського інциденту політбюро 25 лютого 1925 року постановило «активну розвідку в її справжньому вигляді — ліквідувати». У цьому документі був цікавий абзац. «Зміна вказаних методів роботи, спричинена особливостями обстановки (наприклад, Бессарабія), може мати місце лише за особливою постановою політбюро».

На території Бессарабії, що тоді входила до складу Румунії, тепер Молдова, радянські диверсійні загони проводили такі самі операції, як і в Польщі.

У радянській пресі у той час багато писали про так зване Татарбунарське повстання, нині міцно забуте. Керівники виступу за кілька місяців до цього були нелегально переправлені з Одеси. З радянської на румунську територію через Дністер перекинули не менше 1000 рушниць, 3000 гранат, сім кулеметів, 500 шабель і шашок, дві гармати й один міномет.

За планом «народні повстання» повинні були спалахувати суто за графіком. Необхідно було захопити міста Кагул, Ізмаїл, дунайський порт Кілія, проголосити там радянську владу, а потім випустити звернення з проханням надати «інтернаціональну допомогу» силами регулярних частин Червоної армії. Останні «абсолютно випадково» концентрувалися на лівому березі Дністра.

Оперативний центр керівництва «повстанням» розгорнули в Одесі, військову підтримку повинен був надати 2-й кавалерійський корпус Григорія Котовського, дислокований у Тирасполі.

Бойовики 15 вересня 1924 року атакували поліцейські дільниці і почали створювати ревкоми, формувати загони Червоної гвардії. Жодного міста їм узяти не вдалося, тому радянську владу проголосили лише в селі Татарбунари. Бойовики, убивши мера і жандармів, блокували село, вивісили на будинках червоні прапори, зігнали жителів у місцеву ратушу й оголосили про створення Молдавської Радянської Республіки. Також повідомили, що Червона армія вже форсувала Дністер і вигнала румунську армію. Поки «селяни і пастухи» створювали численні ревкоми і ділили високі державні пости в одному окремо взятому селі, підійшли румунські війська.

Вони через чотири дні взяли Татарбунари. На чому все й завершилося. Товариші з «активної розвідки» встигли втекти назад за Дністер, а от 1600 місцевим посібникам не пощастило. Під суд віддали 489. Тоді й стали відомі подробиці дій радянських диверсантів. Як на їхніх плечах до Бессарабії повинна була увірватися кіннота Котовського.

Радянська активна розвідка в суміжних країнах закінчилася повним провалом. Було зроблено спробу її продовжити на Далекому Сході, що певною мірою призвело до конфлікту з Китаєм на КВЖД. Лише після цього бойовиків розпустили, а їхніх командирів здебільшого направили в ОГПУ-НКВД. Для роботи за основним фахом.

Юрій РАЙХЕЛЬ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ