Лиш боротись — значить жить!
Іван Франко, український письменник, поет, публіцист, громадський діяч

Стріла «натягнутого лука»* - 3

Україна в Речі Посполитій (1505—1795)
20 квітня, 2017 - 17:36
ІВАН ВИГОВСЬКИЙ (БЛИЗЬКО 1608–1664), ГЕТЬМАН УКРАЇНИ, НАТХНЕННИК ГАДЯЦЬКОЇ УГОДИ 1658 Р., ЯКА ПЕРЕДБАЧАЛА РЕФОРМУВАННЯ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ ЯК РІВНОПРАВНОЇ ДЕРЖАВИ ПОЛЯКІВ, УКРАЇНЦІВ, БІЛОРУСІВ, ЛИТОВЦІВ. АЛЕ НЕ МОЖНА ДВІЧІ ВХОДИТИ В ТУ Ж САМУ РІЧКУ... / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Закінчення. Початок читайте у «Дні» № 61-62, № 66-67

Однією з важливих її причин було вигасання політичної традиції «замойщиків», які дуже серйозно трактували «руський фактор» і замахувалися на інтеграцію до річпосполитського проекту «всієї Русі» — з Московією включно. Цього вже не мало покоління річпосполитських політиків доби після завершення російської Смути, вихованих у менш «відкритій» школі переможної контрреформації і з набутим певним «запамороченням успіхами».

І це в той момент, коли «Смутний час» Московського царства дав українцям урок, — Річ Посполита не всемогутня і успішний опір їй реальний, причому і «нові українці» з відвойованої Чернігово-Сіверщини, з огляду на свій «московський досвід», мали порівняно низький рівень лояльності до річпосполитського проекту, бо навіть синергію від полюблінської зустрічі «Русі з Руссю» вони проминули, а наздоганяти — це не те що брати участь у справі «від початку». Отже, вдарившись об стінку, хвиля покотилася в протилежний бік (її реально було скоригувати — на Крим і Туреччину, але Польща вибрала «золотий спокій», а значить мусила прийняти удар на себе).

З’ясувавши, що давня «менша братія» — козаки — дуже незручний супротивник, бо здатний ужити «козирі», які шляхта вважала своєю монополією (вольність, братерство-рівність, патріотизм), частина річпосполитського суспільства готова була прийняти Люблін-2 — Гадяцьку унію 1658 р. Але увійти вдруге в ту саму річку не вийшло, бо союз козацьких революціонерів зі шляхетськими контрреволюціонерами вже виглядав занадто еклектично-суперечливим (хоча образ І. Виговського аж до І. Мазепи став для українців символом політичної альтернативи).

З борні із Козацькою революцією Річ Посполита вийшла з раною, що ніяк не гоїлася. Бо все, що могли запропонувати Україні епігони шляхетської революції у ХVIII ст., — це натужна реставрація «золотого віку» ХVI ст. (з кооптацією до лав шляхти окремих представників української еліти). Утім, панський ідеал надихав щоразу менше українців (хоча нова генерація українських магнатів — Яблоновських, Потоцьких, Жевуських, Четвертинських — виглядала вельми імпозантно і творила потужні місцеві клієнтели), а модерно-європейський «націоналізм» закладав уже свіжий демократичний проект майбутнього. Причому для нових романтиків-демократів спадщина козаків і їх епігонів — гайдамаків — була явно прийнятніша (соціально ближча) за елітарні ідеали шляхетства.

n Конституція 3 травня 1791 р., яку називають польською «лагідною революцією» (на відміну від бурхливої Французької революції 1789 р.), претендувала на те, аби стати гідною відповіддю на виклики модерності. Вона дійсно могла повернути перспективи річпосполитському проекту, але швидка зовнішня окупація й т.зв. 2-й (1793) і 3-й (1795) поділи Польщі урвали цей процес.

***

Наступний блок присвятимо Реформації, церковним уніям і оновленому (т. зв. могилянському) православ’ю. За середньовічною політичною філософією, існувало «два мечі» — влада світська і духовна. І хоча Ренесанс приніс певну секуляризацію життя європейця (чи радше демонополізацію у духовній сфері), християнська церква залишалася провідним суспільним інститутом і претендувала на тотальний контроль суспільного буття. Ця тотальність, як і Шляхетська революція, мала модернізаційну якість і великою мірою уповала на ренесансну просвіту, за допомогою якої мала бути вихована нова людина — добрий католик, протестант, православний.

У релігійному житті України до вищезгаданого Великого кордону християнства та ісламу додавалася й границя східного і західного християнства. У містах помітні були і релігійні діаспори (єврейська, вірменська, татарська, ромська), не рідкість були балканські вигнанці — серед яких траплялись і єресіархи. Отже, з бінарним, чорно-білим сприйняттям світу в українця одвіку були проблеми, а синкретизм мав давню місцеву традицію.

Озвався у цей час і новий гравець — Реформація. Протестанти й були головними революціонерами тогочасного світу. Не дивно, що так багато шляхетських революційних діячів мали власний досвід протестантизму, а витіснення на середину ХVII ст. «дисидентів» поза межі річпосполитського проекту (тут симптоматичне вигнання з Речі Посполитої аріян — за рішенням сейму 1658 р.) стало знаком його системної кризи.

Саме протестанти уважно придивилися до русинів — як стародавніх «єретиків», котрі — місцями — ближчі до первісного (ідеального) християнства. Нововірці відкинули усталену лінію поділу (католики і православні — a la «Захід є Захід, Схід є Схід і з місць їм не зійти») і запропонували конкуренцію в єдиній системі координат. На деякий час протестанти стали втіленням розкутості думки і інтелектуального новаторства, що мало особливу привабливість для вчених середовищ і студентської молоді.

Відтак, ідеї екуменізму, всеосяжної унії церков стали візитівкою християнської Європи доби Реформації. В Україні їх сприймали-транслювали і вчений західного вишколу перемишлянин Станіслав Оріховський-Роксолан, і волинський князь — некоронований король української Русі Василь-Костянтин Острозький. Утім, католицькі контрреформатори-архітектори Брестської унії 1596 р. воліли спиратися більше на реальні інституції, ніж на крихкі прекрасні ідеї — і в тривалій перспективі це була виграшна стратегія (церковні ордени — єзуїти, василіяни — взагалі можуть правити за символ контрреформації в Україні).

Але гра з унією «у довгу» з метою, що перебувала «ген за обріями» більшості сучасників, дала свій шанс і православ’ю. Поступаючись у початкових церковно-політичних і інтелектуальних центрах — Вільно і Львові, воно «віднайшло» свою «античну» столицю — Київ. Втрачаючи старожитні князівсько-магнатські «стовпи віри», зважилося на союз із модерним героєм — козаччиною. Крокуючи слідами дисидентів-протестантів, нав’язало стосунки з іноземними протекторами (Москва, Молдова, Туреччина). За браком своїх теологів, якийсь час не цуралося «гуманітарної допомоги» від протестантів (Мартин Броневський/Христофор Філалет, Інокентій Гізель еtc). Скористалася оновлена православна церква й чисто річпосполитськими ідеологемами — вольності, толерантності, природних (стародавніх) прав, імперсько-наднаціонального рівноправ’я шляхтичів-сарматів.

Відтак на середину ХVII ст. Київська «дизунітська» метрополія стала загартованою в борні структурою. 1632 р. її нормальність/легітимність визнала й офіційна держава. Українське православ’я саме було вже здатне на широку експансію і виявилося придатним як для пропаганди Козацької революції, так і до реформування церкви у розлогих московських володіннях. З утвердженням статусу офіційної державної конфесії у другій половині ХVII —ХVIII ст., вона, принагідно, давала собі раду із численними конверсіями іновірців (католиків із Правобережжя, мусульман-потурнаків із Південної України).

У той самий час унійна, греко-католицька, церква стала стійкою опорою українського західництва, змушуючи й католицизм прибирати питомі риси українськості. Саме тут закріпився новий тип подвійної ідентифікації — gente Ruthenus, natione Polonus (русин-українець польської річпосполитської нації), а осмислення-конструювання ієрархій лояльностей давала шанс українській ідентичності перетривати бездержавні часи. Стійкий історичний стереотип, що «Русь» може бути лише однієї віри (грецької, православної), а католик (греко-католик) автоматично стає «ляхом», був тоді зруйнований. Відтак, Україна по-своєму стала приречена на власний досвід толерантності.

До цього додалася нова зустріч із протестантизмом у другій половині ХVIII ст., коли російський імперський уряд толерував іноземних колоністів (з європейських країн) на Південній Україні. Довелося мати справу і з «протестантами православ’я» — російськими старообрядцями. Зрештою, такий релігійний інтернаціонал поступово «пробивав дорогу» повноцінній модерній секуляризації.

***

Цікавим є популярний за часів Модерну мотив відносного безсилля шляхти та безперспективності відродження Речі Посполитої, який представлений як фольклором, так і в текстах українських інтелектуалів. Тут маємо як спадщину ідеалів Козацької революції, так і російсько-імперські навіювання. Але для модерних українців було ще важливо, що шляхтич — то посильний їм і не раз переможений ворог (далебі, з «нестрашним» супротивником легше переходити до діалогу). Історичні ж факти «перетравлення» шляхти козаками на Січі, лицарського побратимства і війн за спільні цілі багатьом видавалися за корисний прецедент.

Взагалі те, що Н. Дейвіс назвав «разючим присмаком сучасності» ідеалів польської шляхти, які відчутно корелюються із концептами ідеологій сучасних ліберальних демократій («золота свобода», право на опір, суспільний договір, свобода індивіда, принцип урядування за згодою, цінність покладання на власні сили), має доволі універсально-загальнолюдську привабливість для наших сучасників по всьому світу. Українцям, які мають своє річпосполитське причастя, сприймати все це, власне, навіть у чомусь легше за інших.

Живлять річпосполитські спомини й археологія, й локальні традиції багатьох українських регіонів. Вони здавна сприймаються як антирусифікаційні (з антиколоніальним забарвленням) і вкрай незручні для будь-яких концепцій «русского мира». Цікаво, що чимало локальних краєзнавчих традицій нині заново відкриває свій «річпосполитський період» (інтерес до Кодака на Дніпропетровщині, до історії «задніпрських місць» на Кіровоградщині, Сіверщині 1618— 1648 рр., а також до магнатсько-шляхетських колонізаційних ініціатив по всій лінії кордону Диких полів і «московського рубежу»). Ускладнюються та видозмінюються і традиційні місцеві «козацькі міфи» (коли уважніше роздивляються — хто ж реально ховається під загальниками «козак», «запорожець» чи «гайдамака»).


*Оригінальний образ Речі Посполитої як натягнутого лука вжито у творі папського нунція Клаудіо Рангоні (1559 — 1621), писаному за часів розквіту річпосполитського проекту

Дмитро ВИРСЬКИЙ, доктор історичних наук
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments