«Театр європейської історії» початку XVIII ст.-2

Продовження. Початок читайте у «Дні» №200-201. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»

Наразі важко сказати, чи не були запевнення Карла такою само дипломатичною грою, яку вів Пьотр, намагаючись замаскувати свої воєнні плани фальшивими миролюбними словами. Але скоріше шведський король насправді хотів, вибивши вже данців з альянсу своїм військом, нейтралізувати царя дипломатично, щоб повністю зосередитися на війні з Августом. Вочевидь Карл уважав своїм головним суперником польського короля, з яким він вів запеклу боротьбу впродовж наступних семи років. Для цього були всі підстави, адже саксонське військо, насамперед кавалерія, за правом уважалося тоді одним із найкращих у німецьких землях. Отже, і перемога над ним мала принести слави більше, ніж боротьба з московітами, які не чинили опір, а тікали, як висловився після Нарви сам король. А слава була тією богинею, якій заповзято служив юний король.

Треба визнати той очевидний факт, що у листопаді 1700 р. під Нарвою цар просто злякався наближення непереможної шведської армії на чолі з полководцем, який уже встиг довести свої військові здібності під Копенгагеном. Одразу ж виразно постає різниця у поведінці двох монархів. Один сміливо кинувся на ворога, маючи значно менше військо, проте вірячи у власні сили та військову вдачу. Інший, зібравши для облоги Нарви з її тисячним гарнізоном більше 30 тис. вояків, зовсім не сподівався побачити перед собою все шведське військо. А коли це сталося — банально втік, кинувши свою армію напризволяще. Проте російські та радянські історики навперейми виправдовували цей вчинок царя. Так, С. Соловйов з цього приводу писав: «...безрассудная удаль, стремление подвергаться опасности бесполезной было совершенно не в характере Петра, чем он так отличался от Карла XII. Петр мог уехать из лагеря при вести о приближении Карла, убедившись, что оставаться опасно и бесполезно, что присутствие его может быть полезно в другом месте. Это был человек, который менее всего был способен руководствоваться ложным стыдом». Здається, що взагалі відчуття сорому не було притаманним царю — він і надалі жертвував всім і всіма заради себе, свого порятунку або власної вигоди. І ніколи цього не соромився. Слід також нагадати, що панічна втеча з-під Нарви — не перший подібний крок у житті Пєтра. У серпні 1689 р. він рятувався від повсталих  московських стрільців від’їздом до Троїце-Сергієвої лаври. Але те, що можна було вибачити наляканому підліткові, навряд чи пасувало зрілому лідеру держави.

Гетьман з українськими козаками уник принизливої поразки під Нарвою. Козацьке військо у той момент лише здійснювало марш на північні кордони Московії. Військова потуга Гетьманату була згадана у листі Пєтра своєму резиденту у Варшаві Ф. Салтикову від 30 листопада 1700       р. Цар наставляв того, як повідомити союзнику про поразку, яку назвав «некоторым [в]незапным несчастливым случаем». Він наказував запевняти Августа, що Московське царство продовжуватиме війну і виконуватиме свої зобов’язання, і військо його ще не розбито, ще він наказав «... генералу Репънину с 12000 пехоты быть в Новегороде, а гетману Черкаскому с 8000 конных и с 10000 пехотных быть в Пскове, и которые всегда будут готовы к походу...». Прикметно, що за цим підрахунком основну частину (більше половини) царської армії, яка здатна була продовжити війну, складали українські козаки.

Чи дійсно Пьотр уважав їх своєю останньою надією, чи просто хотів переконати польського короля в наявності в своєму розпорядженні значного військового контингенту? Адже насправді знаємо багато негативних висловів царя щодо козаків. Він називав їх нестійким, погано озброєним, мало дисциплінованим військом, здатним розбігтися при першій-ліпшій нагоді. На початку 1707 р. Пьотр дорікав Івану Мазепі: «...в прошлой компании которые казаки были регименту вашего, и у тех почитай что ни у кого сабли не видали, кроме пищалей и сайдаков...» Кращої думки цар був лише щодо сердюків та компанійців — пішої й кінної найманої гвардії гетьмана. При тому цар завжди думав про те, що козаки можуть «изменить». Адже писав він своєму головному полководцю Б. Шереметєву ще восени 1700 р.: «Черкаское непостоянство ведомо, а беречься от них всегда надобно...»

КОРОЛЬ КАРЛ ХІІ БУВ ТАЛАНОВИТИМ ПОЛКОВОДЦЕМ, ВІДЧАЙДУШНОЮ, СМІЛИВОЮ ЛЮДИНОЮ, ПРОТЕ ВОДНОЧАС КЕПСЬКИМ ПОЛІТИКОМ

Насправді справа полягала не в «непостоянстве», а в традиційному для Війська Запорозького пошуку кращого сюзерена. Такий феномен базувався на звичаєвому, але закріпленому в сеймових конституціях «річпосполитському» розумінні взаємних обов’язків глави держави та підданих. Коли перші не дотримувалися своїх зобов’язань, порушували усталені вольності і права, другі мали право на повстання, пошук нового сюзерена. Таке було зовсім не зрозумілим царю та його підлеглим, котрі всі — від найпершого до найнижчого — вважалися його холопами, які не мали жодних прав.

В умовах, коли війна стрімко наблизилася до українських теренів, усе менше залишалося резонів для утримання гетьмана у царській підлеглості. Пьотр не гарантував захисту кордонів, життя і майна жителів України. Навпаки, він явно намагався перенести сюди характерні для московського війська методи ведення війни, що їх активно випробували у Польщі, Литві й Білорусії: тактику «випаленої землі», терору і грабунку населення. Командиру драгунської бригади генерал-майору Н. Іфланту було надано інструкцію, в якій ішлося зовсім не про захист українців: «Ежели же неприятель пойдет на Украйну, то иттить у него передом и везде правиант и фураж, також хлеб стоячей на поле и в гумнах или в житницах по деревням (кроме толко городоф), (чего сами не могут употребить), полской и свой, жечь не жалея и строения перед оным и по бокам, также мосты портить, леса зарубать и на болших переправах держать по возможности. Все мелницы також жечь, а жителей всех высылать с пожитками и скотом в леса. Також, чтоб жернов не оставъливали, брали с собою или разбивали. А ежели где поупряметца вытить в леса, то и деревни жечь. И о сем наперед сказать. Також и то сказать везде: ежели хто повезет к непъриятелю что ни есть, хотя за денги, тот будет повешен, також равно и тот, которой ведает, а не скажет. Також деревъни, из которых повезут, жечь же».

Відомими гетьману стали плани Пєтра щодо повної ліквідації української автономії й Гетьманату загалом. Цар, отримуючи відмовки Мазепи виконувати його вказівки під приводом важкої хвороби, вже готовий був замінити й самого гетьмана. 20 жовтня 1708 р. цар написав графу Г. Головкіну: «И кой час я приеду (а буде нужда, хотя и до меня), чтоб или тебе или князю Григорью (Долгорукому.    — Г.П.) к гетману ехать и предъуготовить, ежели воля Божия какая с оным определитца, чтоб, не мешкав, другово, для чего нехудо, чтоб Скуропацкой (І.                Скоропадський, полковник Стародубський. — Г.П.) недалеко был». Як відомо, саме Іван Скоропадський за царською ініціативою став наступним гетьманом Війська Запорозького.

За таких умов очільник Війська Запорозького вирішив пристати на бік ворога Пєтра. У гетьмана були всі підстави сподіватися, що надана Карлу українська військова та інша допомога спонукає того бути прихильним до своїх нових союзників. Характерно, що в царському указі від 6 листопада 1708 р., де йшлося про «измену» Івана Мазепи, ситуацію було представлено в такий спосіб: нібито після битви при Лісній і поразки ген. Лібекера на балтійському театрі військових дій «...был он (Карл. — Г.П.) в такое состояние приведен, что намерен был бежать для спасения своего паки назад в Полшу, на Волынь, как все полоняники и перебесчики из войска его сказывали, ежели б от проклятого изменника Мазепы от того бегу не удержан и в Украйне обнадеживанием его не оставлен». Отже, в очах Пєтра гетьман став головним винуватцем приходу короля в Україну.

Як відомо, приєднання гетьмана не принесло Карлу жаданих провіанту, артилерії, військових запасів, посилення армії українськими козаками. Під рукою Мазепи на той момент дійсно не виявилося достатньо війська, а підготовлені запаси і гармати встигла захопити московська армія в Батурині. Козацька старшина, не поінформована щодо планів Мазепи, не встигла його підтримати, була дезорієнтована, тероризована захопленням заручників, реальною загрозою власному життю, тому здебільшого зберігала нейтралітет. Як писав Вольтер в «Історії Карла ХІІ», Мазепа під час приїзду до шведського війська був «більше схожим на втікача, ніж на могутнього союзника».

Після Полтави і втечі під захист турецького султана Карл не припиняв своєї боротьби з царем. Україна відігравала в цьому не останню роль. Наприклад, дезертир шведської армії Ф. Шульц, уродженець Бранденбурга, який 15 лютого 1710      р. потрапив у Бреславлі до рук царських агентів, свідчив про таке: «Король Свейской и все при нем будучия мыслят так: естли генерал ево Стенибок (Стейнбок. — Г.П.) с войском в Полшу придет, в то время на Украине черкасы забунтуют пуще, нежели прежде, тогда и он, король, паки на Украйну пойдет. Так, будучи в своей канцелярии, при многих он, король, говорил: или счастье свое найдет, или королем не будет». Отже, надією Карла було антимосковське повстання в Україні, отримання турецької допомоги, військ зі Швеції і Польщі. Проте сам він планував діяти, як видно, на південному напрямку.

Молодий шведський монарх відрізнявся відчайдушною відвагою. Закликаючи своїх солдатів битися на смерть, він сам не лишався осторонь бою. Особиста участь у більшості битв, отримані внаслідок цього важкі поранення неодноразово породжували чутки про загибель Карла. Кореспонденти Пєтра з Польщі, Данії та Пруссії надіслали йому кілька повідомлень щодо цього, починаючи з 1702 р. Так, у листі московського резидента у Варшаві князя Г. Долгорукого, переданому Ф. Головіну 5 грудня 1702 р., оповідалися чутки, дуже приємні для царя: «О животе короля Шведцкого еще подлинно не знаем, толко болши все признаем, что не жив, за что пишуть, в войске его что будто в генералех великое несогласие и по се время на зимовые кватеры не стали...» Наступного року надійшла нова інформація. 21 березня 1703 р. Б. Шереметєв повідомляв царю про Карла таке: «От войск Шведских про короля ведомостей нет. Из Риги проносятся ведомости, будто умер и над войски на его месте королевском князь Голстинский». Остання за часом звістка про імовірну загибель Карла була пов’язана з боєм під Добрим 30 серпня 1708 р., за результатами якого обидва учасники оголосили про свою перемогу. Нарешті, Полтавська битва і перебування у Бендерах також народили чутки про смерть Карла. На превеликий жаль царя, всі такі повідомлення виявилися недостовірними.