Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Тіні турецьких предків

Дещо про історичні зв’язки України й нашого південного сусіда
15 квітня, 2006 - 00:00
УСЛАВЛЕНИЙ СУЛТАН СУЛЕЙМАН ПИШНИЙ (ПОРТРЕТ Д. БОЇСАРДО, ФРАНКФУРТСЬКЕ ВИДАННЯ, 1596 РІК) ТА ЙОГО ЗНАМЕНИТА ДРУЖИНА РОКСОЛАНА (ПОРТРЕТ НЕВІДОМОГО ХУДОЖНИКА, XVII СТОЛІТТЯ)

Про українську діаспору в різних країнах більш-менш відомо, залежно від зацiкавленостi. А от про життя-буття українців у Туреччині, по суті, нічого не відомо, хоча б і хотілося. Власне, здається, що жодна країна світу не вабить українців питанням про долю співвітчизників так, як Туреччина. Усе- таки сильне враження на українців справили давні стосунки з Туреччиною, себто Османською імперією, як прийнято її називати на відміну від сучасної Турецької Республіки (проголошено 29 жовтня 1923 р.).

Національна свідомість українців виросла на образах ясиру, походів та битв козаків проти турків і татар, життя запорожців за Дунаєм, які збереглися в народних думах та історичних піснях. І понині, але вже через літературу, кіно, медіа творяться нові образи українців у Туреччині, наприклад, зрадників-яничарів чи української султанші Роксолани. Історики теж черпають із цих образів пафос для праць та підручників із національної української історії, надаючи їм авторитету наукових фактів. Та якими б милими серцю українця не були ці образи, навіть попри несмак багатьох їхніх художніх інтерпретацій, вони тільки збуджують потребу знайти сліди перебування українців у Туреччині.

Цей специфічний інтерес українців до Туреччини проявився досить рано. Пантелеймон Куліш як турист відвідав Стамбул ще 1861 р., і його настрій під час прогулянок Стамбулом-Царгородом легко собі уявити за сценками з його поеми «Маруся Богуславка»:

Як поле в них буяє будяками,
Так забуяли серед Цареграда
Невольницькі базари козаками,
Очам відрада, воїнам награда.
І мов грядки в садах цвітуть маками,
Гареми мусульманські забриніли
Дівчатами й вродливими жінками.
А руські діти весело обсіли
З пилавом мисочки, мов голуб’ята білі

На щастя, українці, після перебування певний час за залізною завісою, тепер знову можуть самі подорожувати світом, а не тільки читати про нього в журналi «Вокруг света» чи дивитися на нього очима «Клуба кинопутешествий». Однак людський рух між Україною та Туреччиною не приніс з-поза моря хвилюючих вістей про діяння пращурів на чужині. Нічого українського там не видно. Дим пороху та згарищ над Стамбулом давно розвіявся вітром, турки розмовляють турецькою, не впадають у вічі якісь особливі українські риси їхніх облич, утім, як і в козацьких нащадках, які тепер навідуються за море, не помітно нічого особливо героїчного. Один Роксоланин мавзолей стоїть, як і стояв, — у дворі мечеті Сулейманіє поряд із мавзолеєм її чоловіка султана Сулеймана Пишного. Тільки 1998 р. турецький уряд відкрив його для туристів. Питається, де ж сліди інших бранців, які, за свідченням османських документів, щорічно впродовж XV — XVIII століть тисячами й тисячами проходили через митниці Кафи, Очакова, Акермана та інших портів?

Власне, згадані документи — один із таких слідів. Однак османські архіви, якими б величезними вони не були, а в них зберігається 100 мільйонів справ, не так легко видають таємниці. Обсяг архіву — це вже проблема. Друга проблема — це вміння читати документи, написані османсько-турецькою мовою. Ця мова була виключно багата й словами, і стилями, адже вона дуже багато запозичила з арабської та перської мов. До того ж вона записувалася арабськими літерами, а арабська каліграфія розробила численні різновиди почерків, не всі з яких легко читаються. До речі, якраз фінансові документи писалися спеціальним почерком, який розуміли тільки посвячені бюрократи. Зрозуміло, що фахівців, які читають такі документи (вони називаються османістами), мало й усі вони, переважно, працюють десь в університетах. У всякому разі, туристичні агенції — останнє місце, де б їх варто було шукати.

Та навіть якби знайшлася така туристична компанія, яка найняла б фахівців з османістики, розраховуючи задовольнити специфічний інтерес туристів з України до своїх предків, із цього все одно нічого б не вийшло. Річ у тому, що Туреччина, і минула, і теперішня — це культурно потужний і самостійний світ, який хоч і не гребував позичати ззовні ідей та людей, але був і залишається здатним перетравлювати іноземні впливи. Не завжди це виходило вдало, але роздивитися інородні вкраплення в Туреччині дуже важко. Для цього треба займатися спеціальними дослідженнями, отже, не з туристами, а в університетському середовищі.

Розглядіти ж українців тим більше важко через те, що вони потрапляли в Туреччину в основному як невільники, ясир. Для невільника бути згаданим у документі — нерядовий випадок. Але навіть якщо таке трапилося, то майже ніколи не можна встановити походження невільника. Обставини невільницького життя не залишали шансів зберегти національну тотожність, не кажучи про її зовнішні вияви. Невільник безповоротно втрачав свій зв’язок з батьківським світом та родиною. Він ставав або членом родини свого хазяїна (зрозуміло — неповноцінним), або звичайним тяглом, «розмовляючим знаряддям», коли потрапляв у розпорядження держави чи великих вельмож — на галери, плантації, рудні чи каменоломні. Символічно, що перехід у невільницький стан позначався присвоєнням невільникові нового імені. Ім’я ж по-батькові замінялося іменем хазяїна. Це правило стосувалося, звичайно, всіх приватних рабів, незалежно від того, ким були їхні власники за віросповіданням, адже крім мусульман, рабів тримали й інші османські підданці — православні греки, вірмени, іудеї. Тільки на великих приватних та державних плантаціях чи службах, де збиралися маси невільників, за ними зберігалися оригінальні імена. Але зрозуміло, що перейшовши на іслам, як це звичайно траплялося, невільник обирав ісламське ім’я та ісламське по-батькові — як правило Абдуллаг («раб божий»). От чому українці мали небагато шансів бути згаданими в документах — як правило, неможливо впізнати невільника з України, навіть якщо такі особи й згадувалися.

Тільки в поодиноких випадках документи вказують на етнічне походження невільників, яке збереглося як прізвисько. Масово русинські невільники та відпущені на волю проявили себе, наприклад, серед шовкоткачів Бурси наприкінці XV — на початку XVI століття. Ці ремісники, більшість з яких стала успішними майстрами та купцями, були з того полону, що був принесений у Туреччину з України татарськими рейдами під час війни кримсько-московської коаліції Івана III та Менґлі-Ґiрея проти Литви (це тоді було спалено Київ, 1482 рік). Тому прізвиська рус в іменах десятків людей, які фігурують у судових книгах Бурси того часу, означали саме вихідців з України. Згадки про осіб на прізвисько рус розкидані в судових книгах різних часів і різних міст Туреччини. Щоправда, з кінця XVI ст. під цим прізвиськом могли трапитися й вихідці з Московії, які звичайно називалися московами. Отже, не всіх русів можна безпомилково віднести до українців.

Існує ще один спосіб натрапити на слід предків, хоча й досить спекулятивний. Підказку надає середньовічна фізіогноміка — спеціальна наука про здібності та властивості характеру невільників різної зовнішності та етнічного походження. Такі спостереження ще задовго до З. Фрейда розвинулися в рабовласницькому середовищі як частина мистецтва купувати невільників — обов’язкового елементу вміння вести хатнє господарство. Власне відомі спостереження «нашого» памфлетиста з XVI ст. Михалона Литвина про ринкові ціни та репутацію невільників у Туреччині, залежно від їхнього походження, є екскурсом у сучасну йому фізіогноміку. Це тут наш автор зауважує, що більшим попитом на турецьких базарах користувалися прості та щирі дітлахи з королівського народу, тоді як москалі коштували дешево, бо вважалися хитрими та брехливими. Українцям подобається цитувати це місце, хоча навряд чи в оригінальному контексті такі спостереження мають вартість компліментів. Там же письменник згадує й про улюблену султанову дружину, маючи на увазі Роксолану, й про використання християн у ролі довірених слуг, євнухів, писарів, ремісників. Уже з трактатів про якості рабів від X ст. видно, що слов’янські невільники заслужили в ісламському світі репутацію розумних та гідних довіри рабів. Слов’янські ж євнухи, крім того, вважалися найбільш здібними до розумової праці слугами. Через підвищений попит їх спеціально «продукували» у великій кількості. Тому-то у Х — ХII ст. слово «саклаб» в арабській мові вживалося у подвійному сенсі для означення й слов’ян, й євнухів узагалі — ще один плутаний сюжет. Арабські трактати про невільників ходили в Османській імперії, отже, залишалися актуальними. Ще б пак — такі знання обходяться недешево! Тому, схоже, абсолютно правий був А. Кримський, натякаючи слідом за Михалоном Литвиним на те, що хлопців з України часто кастрували (валашили). У такому випадку серед кількатисячного корпусу білих євнухів, який охороняв султанський палац і, між іншим, навчав усіх новобранців палацу різним наукам та ремеслам, напевно, легко було б натрапити на українців.

Важко сказати, чи могли русини випнутись у верховні візири. Між іншим, кастрація не стояла цьому на перешкоді. Навпаки, з 1500 р. на цю посаду регулярно призначалися білі євнухи, зазвичай голови корпусу білих євнухів, так звані ак-ага. Однак, ніхто з них не носив прізвиська рус. Як правило їм давали прізвисько хадим, що означало просто слуга, але в специфічному слововжитку султанського двору вказувало також на євнуха. Наприклад, перший такий візир був Хадим Алі Паша.

Зате поява українців серед яничарів, тим більше масова, як тепер часто припускають в Україні, спираючись на слова того ж таки Михалона Литвина, виглядає неправдоподібною. Поповнення цього корпусу було суворо регламентоване й, звичайно, відбувалося за рахунок цілеспрямованого відбору того етнічного матеріалу, який зарекомендував себе здатним для військової служби. Українці масово з’явилися на османському ринку під кінець XV століття, коли яничарське військо вже існувало понад століття, тому виключено, щоб вони склали конкуренцію тим же боснякам. Зрештою, турки були на загал невисокої думки про воєнні здібності українських рабів. Згадаймо хоча б спостереження Евлії Челебі, знаменитого турецького подорожника середини XVII ст., що сотні тисяч козацьких рабів, із ласки Аллаха, були нездатні повстати, бо інакше б вони перевернули догори ногами цілий Крим.

Чимало можна дізнатися про українців у Туреччині із західноєвропейських джерел. То англійський капітан урятує якогось утікача русина й забере із собою в Англію, то серед повсталих галерників, які дісталися якогось християнського берега, знайдеться кілька русів. Порівняно масові приклади можна знайти в цілком несподіваному місці. Інквізиція, серед інших справ, спеціально займалася поверненням у християнство ренегатів. Тому під її «опіку» не раз потрапляли українські потурнаки — їх захоплювали в полон на турецьких кораблях лицарі-іоанніти, які оселилися на Мальті після вигнання їх з острова Родос османцями 1522 р. Бувало, що інквізиції доводилося застосовувати тортури для переконання потурнаків зректися віри ще раз, адже ті вже встигли дістатися волi й непогано заробляли собі на життя як османські підданці, тоді як повернення на батьківщину означало нові важкі пригоди.

Утім масові приклади не завжди найважливіші. Наприклад, надзвичайно цінною є інформації про події в султанській родині (хоч би й записані за чутками), адже тут українській слід виявився найбільш рельєфно. Саме італійські та французькі дипломатичні реляції точно вказують на українське походження Роксолани та є основним джерелом інформації про обставини її життя в султанському палаці. Без них ніколи б не вдалося поєднати розрізнені поголоски про цю особу й розворушити буйні фантазії західноєвропейців та українців.

Цей перелік доступної інформації про перебування українців в Османській імперії, нехай він i неповний, усе одно залишає місце лише для єдиного висновку. Так, українці розчинилися в турецькому суспільстві, тобто втратили свою національну тотожність. Отже, не варто чекати на сенсаційні новини з Туреччини про відкриття якоїсь невідомої громади реліктових українців. Серед вихідців з України лише кримські татари до сих пір збереглися в Туреччині як окрема громада. Може, це й розчарує багатьох, але здається, що пригодами українців у Туреччині варто цікавитися, адже вони таки залишили свій слід в історії, навіть незважаючи на те, що рабське становище більшості з них, по суті, позбавляло їх шансів на це. У них повно проявів сили розуму, духу, людської гідності, й варто пам’ятати, що ці якості розкрилися не лише через надзвичайні обставини, а й завдяки вихованню, тому ці історії щось-таки промовляють до теперішніх українців.

Звісно, османська цивілізація й далі залишається таємним світом для українців. Турки дозволили й — що теж важливо — добре організували доступ до своїх архівів для дослідників із цілого світу. Але, очевидно, не так просто знайти та розпізнати у мільйонах документів потрібні крихти. Тому знадобляться ще значні зусилля вчених, аби створити бодай приблизне уявлення про минулі стосунки.

Та потрібні зусилля не лише дослідників, а й публіки. Важливо, щоби туристи, приїжджаючи до Туреччини, теж прагнули активно пізнати цю, дуже відмінну, дарма що близьку, країну. Тільки розуміючи її культурний код, можна побачити те, що потрібно, а не лише те, що на поверхні. До речі, тоді ж, заразом, можна буде також остаточно розпрощатися із власним невільницьким минулим. Поки що ж наш турист їде туди в полоні власних комплексів, які добре видно туркам, призвичаєним мати справу з українцями. А наші співвітчизники в тій старій Туреччині показали, що вони теж здатні робити те, що їм хотілося: вони могли здобути собі волю, причому законним шляхом (це окрема історія), завести родину й бізнес, словом, могли влаштуватися в житті. Доводилося миритися з переходом на іслам, осіданням на чужині, але це стосувалося емоцій. Словом, для українців пізнання Туреччини — це вже натоптана стежка.

Олександр ГАЛЕНКО, історик
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments