Ваші мертві обрали мене.
Джеймс Мейс, американо-український історик, політолог, дослідник голодомору в Україні

Трагедія КПЗУ

Глухий кут «червоного москвофільства»
3 листопада, 2017 - 14:15

У часи декомунізації, здійснюваної на державному рівні, варто пам’ятати, що історія політичних партій і рухів, у назві яких було слово «комуністичний», — далеко не завжди щось просте й однозначне. Особливо коли йдеться про колоніальну чи пригноблену країну. Бо ж там під червоним прапором через конкретні обставини нерідко виступали ті, хто прагнув здобути людські права, — як соціальні, так і національні. З другого боку, ніде так цинічно, як у колоніальних чи уярмлених країнах, керівництво світового комуністичного руху (тобто Москва) не гралося у своїх інтересах долею щирих симпатиків ідей соціальної та національної справедливості.

Так сталося й на вітчизняних теренах із Комуністичною партією Західної України (КПЗУ).

Історія КПЗУ — це трагедія тих, хто щиро вірив у комуністичні ідеали світлого майбутнього, де рівною серед рівних мала сяяти Радянська Україна, —  й це трагіфарс, що стосувався іншої, досить значної категорії партійців, які зовсім не були комуністами або химерним чином поєднували комуністичну ідеологію ледь не з російським великодержавним монархізмом.

Мало хто з членів КПЗУ дожив до глибокої старості й обійняв вигідні посади за нових часів. Багато хто помер не своєю смертю — у в’язницях і таборах, вбиті, самогубці, зниклі безвісти... Ті, котрі лишалися живими,  часто не знали про долю  загиблих і продовжували боротися за перемогу ідеалів комунізму, запекло воюючи зі своїми ідейними суперниками — сіоністами, бундівцями, соціал-демократами...

А починалося все дуже революційно й романтично.

1915 року в Галичині на базі нелегальних українських молодіжних гуртків виникла нечисленна група лівих соціал-демократів. Її співзасновниками стали Осип Крілик (Васильків), Роман Роздольський та Роман Турянський (Кузьма). 1918 року група прибрала назву «Інтернаціональна революційна соціал-демократія». На таємній нараді в грудні її члени обговорювали ідею перетворення організації на комуністичну партію, опозиційну до уряду Західно-Української Народної Республіки, однак вирішили недоречним робити це під час польсько-української війни.

СТРАШНИЙ ПРИКЛАД ОБЛУДНОЇ СТАЛІНСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ ВОСЕНИ 1939 РОКУ, ЩО ВИХВАЛЯЛА «ЗОЛОТИЙ ВЕРЕСЕНЬ». ТРАГЕДІЯ В ТОМУ, ЩО ЗНАЧНА ЧАСТИНА ЧЛЕНІВ КПЗУ СВІДОМО ЧИ НЕСВІДОМО НАБЛИЖАЛА ЦІ ПОДІЇ, ЩО ВИЯВИЛИСЬ КРИВАВИМ УЯРМЛЕННЯМ, А НЕ «ВИЗВОЛЕННЯМ»

У лютому 1919 року в Станіславові (нині — Івано-Франківськ) на І конференції комуністичних груп Галичини на основі Інтернаціональної революційної соціал-демократії було створено Комуністичну партію Східної Галичини (КПСГ). У її заснуванні брали участь представники партії боротьбистів із Наддніпрянщини. Першим секретарем Центрального комітету партії було обрано колишнього боротьбиста Карла Саврича (Максимовича).

Перші два роки партія мала статус обласної організації Комуністичної партії (більшовиків) України і була підпорядкована Галицькому організаційному комітету КП(б)У. Одночасно КПСГ мала своє представництво в Комінтерні. Під час існування Галицької Соціалістичної Радянської Республіки влітку 1920 року КПСГ вийшла з підпілля й діяла як Комуністична партія Галичини.

1921 року за рішенням Комінтерну Комуністична робітнича партія Польщі перебрала керівництво КПСГ, що спричинило її розкол. Більшість на чолі з Васильківим обстоювала організаційну самостійність партії, меншість виступала за підпорядкування її інтересам комуністичного руху другої Речі Посполитої. 1922 року ці партійці, всупереч вказівкам польської компартії, разом із іншими українськими партіями бойкотували вибори до Сейму. І тільки 1923 року, після рішення Ради послів держав Антанти про передачу Галичини Польщі, вони погодилися на приєднання до польської компартії на засадах автономії. Того ж року КПСГ поширила свою діяльність на Волинь, Підляшшя, Холмщину та Полісся й була перейменована на КПЗУ.

Партія діяла в підпіллі, але мала вплив на легальні організації — Українську соціал-демократичну партію та Українське селянсько-робітниче об’єднання (Сельроб), через які брала участь у виборах і мала послів у Сеймі. Комуністи також керували діяльністю підпільних — Комуністичної спілки молоді Західної України та філії Міжнародної організації допомоги революціонерам, видавали часописи «Наша правда», «Нове життя», «Світло», «Сельроб», «Вікна», «Культура», «Нові шляхи». Номінально вона мала широку автономію в складі Компартії Польщі, в неї був власний Центральний комітет, вона проводила свої з’їзди. Але що стояло за цим? Стандартна кремлівська метода обдурення людей, бо реальне керівництво партією здійснювали спеціально уповноважені члени політбюро ЦК КП(б)У, хоча про це ніде не сповіщалося.

Микита Хрущов так згадував про це у своїх спогадах: «Керівництво комуністичними організаціями Західної України практично було покладене на КП(б)У. Коли я ще в 1928 — 1929 роках працював у Києві на посаді завідувача організаційного відділу окружного комітету, секретарем Київського окружкому був Демченко. Саме він за рішенням ЦК КП(б)У відповідав за зв’язок із КПЗУ і за керівництво її діяльністю. Демченко  зустрічав людей «звідтіля», вони приїздили нелегально, одержували від нього вказівки і відбували. Так велася організаційна робота».

Часами помітного впливу КПЗУ стали 1920-ті роки. Цьому сприяли успіхи НЕПу та українізації в УСРР. Та вже наприкінці 1920-х у Західній Україні розпочався занепад комуністичного руху. Від комуністів відверталися ті, хто досі їм симпатизував. А от ті, для кого Москва була альфою й омегою, залишилися в КПЗУ. Остання перетворилася на партію, повністю залежну від ЦК ВКП(б). Внутріпартійна демократія стала повною ілюзією.

Ще раніше, 1927 року, більшість членів ЦК КПЗУ підтримала «національний ухил» О.Шумського в КП(б)У. Тодішній генсек ЦК КП(б)У Лазар Каганович  негайно звинуватив керівництво КПЗУ в зраді. У квітні 1927 року на пленумі ЦК КПЗУ Микола Скрипник, який приїхав із Харкова, переконував членів ЦК засудити «національний ухил». Однак обговорення цього питання призвело до остаточного розколу КПЗУ: більшість на чолі із Кріликом та Турянським підтримала «шумськізм» й отримала назву «васильківців», меншість підтримала Кагановича. Так само розколовся й Сельроб. У лютому 1928 року  більшу частину КПЗУ під орудою І.Крілика (Василькова) і Р.Турянського було виключено з Комінтерну, що за тих часів означало відлучення від комуністичного руху.


ЯРОСЛАВ ГАЛАН (ФОТО) БУВ СЕРЕД ТИХ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ КОМУНІСТІВ, КОТРІ БУЛИ «ЗАЧАРОВАНІ НА СХІД». ЦЕ КОШТУВАЛО ЖИТТЯ ТИСЯЧАМ Й ТИСЯЧАМ ІЗ НИХ, ЗОКРЕМА Й САМОМУ ГАЛАНОВІ

А наприкінці того ж року на Західній Україні вже існувало дві Компартії — КПЗУ-«васильківці», більшість, і КПЗУ-меншість, підтримувана Москвою. КПЗУ, як згодом писали дослідники, була чи не єдиною європейською лівою партією, яка в ті роки виступала проти культу Сталіна й застерігала від його можливих наслідків. Але... 1928 рік завершився саморозпуском КПЗУ-більшості, лідери її капітулювали, публічно заявили про свої «помилки» і виїхали в УСРР — наче на прощу. Там їх невдовзі й розстріляли.

Під впливом повідомлень про припинення «українізації», про Голодомор та про розгортання масового терору в Радянській Україні з КПЗУ після «наведення в ній порядку» вийшла більшість її членів, насамперед українські інтелігенти й селяни. Нові лідери КПЗУ  — Турянський (Кузьма), Заячківський (Косар) та Іваненко (Бараба), попри демонстративну лояльність до Кремля, 1933 року були викликані до Радянського Союзу й там теж розстріляні. Влада піддала репресіям майже всіх членів КПЗУ, що перебували в радянській Україні. Враження таке, наче «компетентні органи» виловлювали галичан не менш ретельно, ніж нацисти — євреїв...

А 1938 року Виконком Комінтерну оголосив про розпуск Компартії Польщі, а разом з нею — і КПЗУ та Компартії Західної Білорусії — під приводом, наче керівництво там захопила «фашистська агентура». Цю «агентуру» нищили ще довго по тому, навіть після війни. Хрущов так згадував про це: «Узагалі ж там нас зустрічало чимало гарних хлопців, тільки я забув їхні прізвища. Це були люди, які пройшли польські в’язниці, це були комуністи, перевірені самим життям. Однак їхня партія була за нашим же рішенням розпущена, і Комуністична партія Польщі, і КПЗУ. Чому? Вони, згідно з нашим розумінням, вимагали перевірки, хоча їхні члени були комуністами і завоювали це звання у класовій боротьбі. Чимало з них мало за плечима польські в’язниці, яка ще потрібна перевірка? Але тоді у нас були інші поняття. Ми дивилися на них, як на невикритих агентів: їх, мовляв, не тільки слід перевіряти, а й перевіряти під особливою лупою. І дуже багато з них, отримавши тоді визволення від нашої Червоної Армії, потрапили потім у наші, радянські в’язниці».

Зауважмо, що на момент розпуску партії етнічні українці вже не становили в ній переважної більшості. Ті ж, що писалися українцями, нерідко мали зовсім не комуністичні орієнтації. То були москвофіли, які або геть заперечували існування навіть відносно самостійної української нації, або у кращому разі ставилися до неї, як до сателіта світлосяйної Росії. Як писав один із таких комуністів-москвофілів Ярослав Галан (батько якого хлібом-сіллю зустрічав 1915 року в зайнятому російськими військами Львові імператора Миколу ІІ), вони були щиро «зачаровані на Схід». І цю зачарованість не знищили навіть табори ҐУЛАҐу, до яких після 1939 року потрапило чимало членів колишньої КПЗУ різного — і польського, і єврейського, й українського походження. Хоча публічно засвідчене москвофільство все ж забезпечило певні посади вцілілим діячам КПЗУ — скажімо, й тому ж Ярославові Галану, і Кузьмі Пелехатому, й Богданові Дудикевичу. А от романтики українського комунізму згинули в буревіях історії, впавши чи то від німецької, чи то від російської, чи то від польської кулі.

Тож КПЗУ залишається під оглядом сьогодення такою собі політичною химерою з трагічною історією, яка засвідчує неможливість створити партію лівого спрямування, що була б одночасно й українською, й «зачарованою на Схід».

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments