Бідна людина не та, у якого немає ні гроша в кишені, а та, у якої немає мрії
Сократ, давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії

Трибун поневолених народів

Шлях Ольгерда Бочковського
18 листопада, 2006 - 00:00
СЕНАТ УГА. СИДЯТЬ ЗЛІВА: ДОЦЕНТ О. БОЧКОВСЬКИЙ, ПРОФЕСОР Б. ІВАНИЦЬКИЙ (РЕКТОР), ПРОФЕСОР Л. ФРОЛОВ ТА ІНШІ / ПОДЕБРАДСЬКИЙ ЗАМОК — ОСІДОК УКРАЇНСЬКОЇ ГОСПОДАРСЬКОЇ АКАДЕМІЇ, ПОВ’ЯЗАНОЇ З ЖИТТЯМ О. БОЧКОВСЬКОГО БУДИНОК ПОДЕБРАДСЬКОЇ ШКОЛИ, В ЯКОМУ ВІДБУВАЛИСЯ ВИКЛАДИ УКРАЇНСЬКОЇ ГОСПОДАРСЬКОЇ АКАДЕМІЇ (УГА)

...Це вже така прикра доля всіх громадських діячів: за життя їх критикують, лають, безчестять і щойно, коли вони помирають, над домовиною співають їм дифірамби. Я поділяю тому погляд Івана Франка, якого земляки не раз виводили за дужки Нації як зрадника і т.д. та який казав, що любіть і працюйте для України, мовляв, із собачого обов’язку.

Ольгерд Бочковський, з листа до друга. Прага, 3 вересня 1938 р.

У контексті «повернення» видатних українських діячів на їхню історичну батьківщину варто згадати й ім’я Ольгерда Іполита Бочковського (1885— 1939). Один із провідних європейських фахівців з теорії нації та національних відносин, політичний діяч, дипломат, журналіст, публіцист, він усе ще залишається відомим в Україні лише вузькому колу фахівців. 1998 року в Києві було видано працю Ольгерда Бочковського «Вступ до націології» (передрук за мюнхенським виданням 1991—1992 рр.) — і це поки все. Біографію вченого доводиться відтворювати буквально по крупинці.

Ольгерд Іполит Аполлонович Бочковський народився 1 березня 1885 р. на станції Долинськiй Херсонської губернії (сучасна Кіровоградська область) у родині службовця залізниці. Після закінчення 1903 року Єлисаветградського реального училища протягом двох років навчався на економічному відділенні Петроградської Політехніки та у Лісному інституті Санкт-Петербурга. Будучи студентом, він був втягнутий у вир революційних подій і після краху революції 1906 року змушений був емігрувати за кордон. Другою батьківщиною для нього стала Чехія.

Перебуваючи в осередку чеського народу, що на той час переживав період своєї найактивнішої національної боротьби за створення власної держави, Ольгерд Бочковський активно долучився до цих процесів. У Празі він познайомився з видатним вченим та політиком Томашем Гаррігом Масариком. Це знайомство дуже вплинуло на подальший життєвий вибір та наукову діяльність молодого емігранта. Велику роль у формуванні світогляду майбутнього вченого-націолога також відіграли прослухані ним (1906—1909 рр.) студії тогочасних визначних професорів філософського факультету Карлового університету: Л. Нідерле, Я. Бідла та інших. Предметом своїх наукових досліджень Ольгерд Бочковський обрав національні рухи та проблематику національного питання. У центрі його уваги перш за все — приклад чеського національного відродження. Другою країною дослідження стала Фінляндія, що, на думку вченого, була осередком зразкового національно-визвольного руху.

Свою кар’єру молодий соціолог розпочав з публіцистичної та журналістської діяльності. У цій галузі він одразу виявив неабиякі свої здібності. У 22 роки Ольгерд Бочковський написав першу статтю. Вона була видана у празькому журналі «Slovansky Prehled». Протягом 1907—1910 рр. у цьому ж виданні з’явилися декілька його досліджень, в яких аналізувалося становище української, польської та фінської націй у Російській імперії. Дебют О. Бочковського як дослідника національного питання відбувся 1910 року, коли світ побачила його праця чеською мовою «Українське питання» («Ukrajinska otazka»). 1911 року виходять тією ж мовою книжки «Фінляндія та фінляндське питання» та «Кара на смерть і страчення в сучасній Росії».

Напередодні Першої світової війни Ольгерд Бочковський став членом празької групи Української соціал-демократичної робітничої партії та до кінця життя так і не змінив політичних переконань. Під час військових дій він, як громадянин ворожої країни, був інтернований австрійським урядом, на деякий час йому заборонялося вільне пересування країною. Коли в межах Союзу центральних держав було створено «Союз визволення України», Ольгерд Бочковський став його співробітником, працював у його виданнях «Вістник СВУ», «Ukrainische Nachrichten».

За роки Першої світової війни, крім багатьох статей, виходять його праці: «Україна та українська справа» (1915), «Фінляндія та фінляндська справа» (1916) та «Поневолені народи царської імперії, їх національне відродження та автономічні прямування» (1916). Ця остання книжка в очах представників «білої» російської еміграції була настільки одіозною, що була привселюдно спалена після окупації Києва армією генерала Денікіна.

Наприкінці війни і у зв’язку з нею Бочковський публікує низку статей, що потім були видані однією книжкою під назвою «Національна справа» (1918). У цьому дослідженні автор робить уже спроби синтезувати свої досліди щодо національно-визвольної боротьби народів та теоретично обґрунтувати націологію як науку про націю. Тоді ж вперше автором було використано слово «націологія». Ця праця стала початком цілого ряду подальших теоретичних досліджень, які поставили Ольгерда Бочковського на почесне місце в рядах учених — творців нової науки націології.

За роки існування Української Народної Республіки і до 1923 р. Бочковський працював спочатку керівником пресового відділу, а потім секретарем Української дипломатичної місії у Празі. Він створив та став редактором видавництва «Пізнаймо Україну», що випустило чеською мовою 14 книжечок з інформаційними матеріалами про Україну та українців. Після остаточної більшовицької окупації українських теренів Ольгерд Аполлонович повертається до журналістики.

Наукова та педагогічна діяльність Ольгерда Бочковського була пов’язана з українськими вищими навчальними закладами, що відкрилися в Чехословацькій республіці протягом першої половини 1920-х років зусиллями українських емігрантських сил. З 1923 р. почав викладати соціологію та націологію в Українському вільному університеті в Празі. Як стипендіат Фонду президента доктора Т. Г. Масарика у цьому ж навчальному закладі був атестований на доцента соціології. Темою стипендіатської праці стала «Проблема революції у світогляді Т. Г. Масарика». Робота не була надрукована і не збереглася до нашого часу.

1924 року Українська господарська академія в Подєбрадах запросила О.І. Бочковського на посаду доцента кафедри соціології та теорії нації, де він працював до остаточної ліквідації навчального закладу, віддаючись науковій та громадській роботі. Глибока ерудиція Ольгерда Бочковського, феноменальна пам’ять та знання 20 мов європейських народів давали йому можливість всебічно вивчати за першоджерелами його улюблену проблему національних рухів серед недержавних народів. Наприклад, влітку 1928 р. О. Бочковський поїхав до Франції, оскільки йому необхідно було «для своєї праці — «Типологія національного відродження» — перевести деякі студії у Франції (рух провансальський, бретонський, португальський й взагалі сучасні прямування у цій державі)».

Ольгерда Аполлоновича з повним правом можна вважати духовним учнем Т.Г. Масарика. До світогляду молодого науковця, його національних поглядів, під впливом Масарикової науки, долучилися загалом високі ідеї гуманізму, цінності людської особистості. Він був борцем за ідею самостійного розвитку національної культури, що є, на його думку, необхідною передумовою національного визволення. Науковець поставив собі за мету наукового дослідження тезу, що «нема народів ані великих, ані малих, є лише народи, кожний з яких має право на незалежне існування». Цією ідеєю пройняті майже всі його наукові праці.

Відомим широкому суспільству О. Бочковський став особливо після того, як на книжковому ринку з’явилася його праця «Боротьба народів за національне визволення». Вона вийшла 1932 року як перший випуск цілого циклу досліджень, серед яких протягом 1930-х років були видані «Національне пробудження кольорового людства», «Національне відродження кельтів», «Українська проблема як світова» та теоретичне завершення цього циклу — «Модерна нація».

Період роботи вченого в Українській господарській академії був взагалі найбільш плідним у його науковій та літературній діяльності. Крім згаданих уже публікацій, за цей час також було надруковано його роботи «Чека» (1928 р.), «Національне пробудження, відродження та самоозна чення» (1930 р.), «Вступ до націології» (1934— 1935), який в скороченні вийшов також німецькою мовою під заголовком «Національне питання». Крім того, до друку були направлені, однак не були видані дослідження «Б. Б’єрнсон — самостійність Норвегії та українське питання» і «Муринська справа в Америці» та «Панафрика». 1931 року світ побачила монументальна монографія «Т.Г. Масарик: Національна проблема та українське питання (спроба характеристики та інтерпретації)», в якій висвітлювалася діяльність чеського політичного діяча, його бачення українського питання тощо. Примірник праці зберігається в Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського.

Людина блискучих здібностей, Бочковський був також талановитим публіцистом і лектором. Чимало свого часу він віддавав публічним викладам на запрошення українських і чеських організацій з усіх кінців Чехословацької республіки. Як особистість високогуманна та відверта, Бочковський користувався величезною популярністю в українських громадських колах різних політичних поглядів та громадських симпатій. Він завжди пропонувався на керівні посади тих організацій, завданням яких було об’єднати всі напрямки для досягнення єдиної національної мети, як то було, наприклад, при створенні у Чехословаччині Комітету допомоги голодуючим на Україні. Ця організація, створена 1933 року під головуванням Бочковського, розгорнула активну роботу зі збору коштів для голодуючих в Україні, підготувала ряд протестних акцій за участі Центрального союзу українського студентства, Союзу підкарпатських студентів, товариства «Просвіта» в Ужгороді тощо.

Відчуваючи, що потрібні більш активні дії, Ольгерд Бочковський звернувся з «Одвертим листом» до голови французького сенату Едуарда Ерріо, який висловлював підтримку більшовицькій владі та заперечував Голодомор в Україні. У своєму листі, який оприлюднили окремі європейські часописи, за винятком комуністичних, вчений вдався до різкої критики такої позиції політика. Ольгерд Аполлонович привернув увагу французького радикала, що «всі ці живі та мертві жертви більшовицького терору, єдиним злочином яких була любов до рідного краю і відданість власному народу, ... всі вони вийшли б гуртом Вам назустріч. Не знаю, чи досить було б простору Києва та Харкова, щоб вмістити й обняти цей понурий похід. Побачивши їх та почувши історію їхніх страждань і мук — Ви навряд чи мали б відвагу говорити з таким захопленням про досягнення і надбання совітського ладу. Бо чого варті всі ці більшовицькі ґіґанти, зразкові комуни, колгоспи і т.д., коли вони збудовані ціною такого нечуваного жорстокого терору, жахливих жертв, закатованих і замучених на смерть!». Відкритий лист О. Бочковського до Е. Ерріо викликав резонанс в Європі, зокрема, в Галичині її столиці. Однією з перших оприлюднила його 9 вересня 1933 року авторитетна львівська газета «Діло».

Починаючи з 1934 р., Ольгерд Аполлонович очолював Товариство прихильників Української господарської академії. Ця організація під гаслом «Народ Собі!», поставила своїм завданням утримання навчального закладу власними силами українського громадянства.

«Трибун поневолених народів» — так називали Ольгерда Бочковського у газетах українських емігрантських організацій Канади та США. У Північній Америці вчений перебував з робочим візитом протягом літа- осені 1936 р. Місцеві та європейські газети детально висвітлювали поїздку. Зокрема, один із журналістів залишив свої враження від зустрічі з науковцем: «Релятивно молодий ще чоловік, середнього зросту, з гарними замисленими очима, професор Бочковський вже одним своїм зовнішнім виглядом викликає до себе симпатію. Ця симпатія ще більше збільшується у процесі розмови з ним. Він просто зачаровує співбесідника своєю коректністю, простотою і особливою щирістю та сердечністю. А разом з тим відразу дає себе відчувати його висока інтеліґентність, глибока ерудиція та надзвичайна ясність думки. Це тип справжнього європейського ученого в найліпшому розумінню цього слова. За шляхетною достойною скромністю в кожному реченні його чуєте стійкість і тверде переконання в проголошуваних ним засадах, смілість і щиру правдивість. Професор Бочковський всім живо цікавиться, про все має свою викристалізовану думку. Коли говорить — слухав би його безконечно. Це енциклопедія знання. А його добірна літературна мова впливає на слухача як музика».

Після успішного перебування О. Бочковського у Канаді, Інститут ім. П. Могили в Саскатуні прийняв рішення систематично запрошувати науковців з європейських емігрантських організацій. 1937 і 1938 рр. сюди зі своїми публічними виступами приїжджав професор Д. Дорошенко.

Восени 1937 року Ольгерд Аполлонович відвідав осередки української еміграції у Франції. Виступи викликали великий інтерес і відбувалися при численній кількості відвідувачів. 1938 року було заплановано нову поїздку О. Бочковського до Канади та відвідання Сполучених Штатів Америки, проте на заваді реалізації планів стала хвороба вченого. «Маю складну й модерну недугу крови, що вже півроку мене поїдає та на довший час мабуть викинула з нормальної праці», — саме так описав він лейкемію у листі до свого друга редактора канадської газети «Український Голос» М. Стецишина.

Перебуваючи на лікуванні у шпиталі та незважаючи на заборону лікарів, Ольгерд Бочковський 1938 року продовжує працювати. У центрі його наукових інтересів — дослідження впливу А. Гітлера і фашизму на світову спільноту та їх ролі у вирішенні українського питання, ідеалізація молоддю нового явища та розвінчання «фашистського дурману». Було заплановано видати серію статей в канадській газеті «Український Голос» для «прохолодження голів наших земляків». Крім того, вчений поспішав закінчити свій підручник «Основи журналізму».

Автономний статус Карпатської України не залишив українських емігрантів осторонь. Це був ковток свіжого повітря. По цілому світу вони починають збирати кошти для молодого утворення, на теренах якого в майбутньому могла б постати цілком незалежна Українська держава. Чеська українська громада прийняла рішення про перенесення діяльності навчальних закладів до Закарпаття. Проте повертатися в Україну Ольгерд Бочковський відмовився. Причина доволі проста: на його думку, для молодої держави необхідні молоді та виховані в європейських традиціях політики та чиновники. У листі від 25 жовтня 1938 р. до В. Сапіцького він, зокрема, відзначав: «З Підкарпаттям треба конче рухатись, щоб не спізнитися, бо туди їдуть всякі проходимці й можуть наробити різних дурниць... Гадаю, що слід і негайно послати нашого «обсерватора». Всякі політичні трупи й авантурники, немов гієни, накинулися на це нещасне Підкарпаття й роблять свої ґешефти. Вони можуть багато попсувати. Треба тому не гаяти часу й активізувати нашу справу... Особисто я витяг консеквенції та усунувся від всякої громадської праці на чолових позиціях. Робітником звичайним я, річ ясна, лишаюся. Але на Підкарпаття їхати не збираюсь і коли там повстала наша школа... Я тільки закінчу свої розпочаті праці і тоді кінчаю свою «наукову» кар’єру. Треба шукати й для школи молодший та політично не скомпрометований елемент. Його можна буде знайти. Адже ж сотки наших людей покінчали європейські школи».

Лікування було експериментальним та деякий час давало позитивний результат. Однак остаточно здолати недугу так і не вдалося. 9 листопада 1939 р. вчений помер у Празі.

Ольгерд Бочковський був яскравим представником української інтелігенції, наукові погляди якого живилися ідеєю права кожного народу на свою національну і державну самобутність. Він був першим у світі науковцем, хто спробував об’єднати чисельні теорії в єдину науку про націю — націологію. У своїх наукових положеннях він виходить за межі з’ясування та дослідження суто українських проблем. Його праці є внеском до світової скарбниці знань.

Ірина КАНЕВСЬКА, аспірантка Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments