Музика - мало не єдине, що ще не стало для людей яблуком розбрату.
Рей Чарльз, американський співак, музикант, один з найвідоміших у світі виконавців джазу

«Україна повернула свої суверенні права»

Сергій Шелухін — історик, правник, дипломат
18 травня, 2018 - 10:26
СЕРГІЙ ШЕЛУХІН — ВИЗНАЧНИЙ ІСТОРИК І ПРАВНИК, ЯКИЙ БУВ ПЕРЕКОНАНИЙ В АБСОЛЮТНО ЗАКОННОМУ ПРАВІ НАШОЇ НАЦІЇ НА НЕЗАЛЕЖНУ ДЕРЖАВУ, ТА ВИДАНА НИМ В ЕМІГРАЦІЇ У ПРАЗІ КНИГА «УКРАЇНА»

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»

Серед нечисленного кола українських діячів періоду Українських національно-визвольних змагань, які змогли піднестися над вузькопартійними інтересами й активно включилися у державотворчий процес, слід назвати ім’я відомого вченого-правника та історика Сергія Павловича Шелухіна. Він був палким прихильником ідеї української державності в історії й політиці, яка для нього була тісно пов’язана з засадами права й моралі. В Українській Центральній Раді він очолював позапартійну фракцію самостійників, послідовно дотримуючись концепції цілковитої законності прав України на творення власної держави. Він активно працював над історично-правовим обґрунтуванням української незалежності та консолідації українського громадянства на основі національно-історичних традицій самостійництва. Політичні та наукові погляди С. Шелухіна в цьому питанні різко контрастували з домінуючою в українських політичних колах концепцією автономістсько-федералістського майбутнього України.

Сергій Павлович Шелухін народився 6 жовтня 1864 р. у с. Деньги Золотоніського повіту Полтавської губернії у поміщицькій сім’ї. Закінчив Лубенську класичну гімназію (1883), юридичний факультет Київського університету (1888). У 1888 — 1893 рр. працював на різних посадах у Єлисаветградському окружному суді, з 1893 р. — слідчим із особливо важливих справ, почесним мировим суддею Кам’янець-Подільської округи, у 1897 — 1902 рр. — товаришем прокурора Кишинівського окружного суду, із 1902 р. — членом Одеського окружного суду. Належав до Одеського юридичного товариства. Одночасно з юридичною практикою викладав теорію права, державне право, російське цивільне право у класичних гімназіях, займався науково-дослідницькою працею.

Ще з 1880-х років почав брати участь в українському громадському житті, друкувався спочатку в «Зорі», потім в «Українській хаті», «Літературно-науковому віснику», «Украинской жизни», «Світлі» та ін. На Всеросійському археологічному з’їзді у Чернігові виголосив доповідь про стародавність і державно-правове значення назви «Україна». Широкого розголосу, зокрема й за кордоном, набула його праця «Німецька колонізація на Україні», видана українською (1913) та російською (1914) мовами. Його було обрано дійсним членом Одеського археологічного товариства.

Спроби українського вченого втілити в життя власні правові погляди призвели до чималих неприємностей, зокрема до трьох жандармських політичних обшуків (останній 1909 р.). «Нагороджений за судову службу орденами і чином дійсного статського совітника, — писав С. Шелухін у своїй автобіографії, — я через мою любов до рідного краю не міг на Україні стати навіть членом судової палати, в якій не раз сидів».

С. Шелухін відомий також як один із лідерів українського національного руху на Одещині. Він був серед засновників Одеського товариства «Просвіта», очолював Одеську українську громаду, був діяльним членом місцевого осередку Товариства українських поступовців. Одразу після революції йому було запропоновано посаду в селянському департаменті Сенату в Петрограді. Проте, залишаючись вірним українській національній справі, С. Шелухін відхилив цю пропозицію. Вже у перших числах березня 1917 р. в Одесі він ініціював створення Українського революційного керівничого комітету, який об’єднав представників усіх українських партій і організацій, і одразу ж очолив цю інституцію.

У середині квітня 1917 р. в Одесі відбулося українське віче, головними промоторами якого були С. Шелухін, В. Чехівський, В. Голубович. На зібранні, всупереч нападкам з боку представників російського політикуму, одеська громада ухвалила резолюцію, запропоновану Сергієм Павловичем. У ній зокрема було запропоновано «домагатися 1) територіальної автономії України в межах етнографічної більшості населення українського з цілковитим забезпеченням прав інших націй; 2) вважаючи Херсонщину краєм передковічно українським, — включення її в межі майбутньої автономної України; 3) щоб Тимчасове правительство, не відтягаючи до установчих зборів, проголосило декларацію признання територіальної автономної України, іменування для України окремого міністра, який мається для Фінляндії».

Невдовзі, всупереч гаслам федералізму й автономії, які панували в Києві, Український революційний керівничий комітет в Одесі розпочав активну самостійницьку пропаганду і зумів підпорядкувати своєму політичному впливу чимало військових частин, пізніше українізованих. С. Шелухін був також одним із фундаторів Одеської військової української ради, до якої увійшли представники окремих військових частин армії і флоту. 26 квітня 1917 р. в Одесі відбулися установчі збори організації, на яких вона була юридично оформлена, затверджено статут, керівництво, прапор та офіційну назву ради — «Одеський український військовий кіш». Головою ради було обрано військового лікаря, приятеля й однодумця С. Шелухіна — члена Української народної партії, згодом Української партії соціалістів-самостійників Івана Луценка. Організація мала виразно самостійницький характер.

Як відомо, у перших числах березня 1917 р. в Києві заходами Товариства українських поступовців створюється Українська Центральна Рада. С. Шелухін як один із діяльних членів одеської громади ТУП прибув до Києва на з’їзд товариства, що відбувся 12 — 13 березня 1917 р. Напередодні цієї події він був присутнім на другому засіданні новоствореної Центральної Ради (10 березня 1917 р.). С. Шелухін привітав зібрання від Одеського революційного керівничого комітету і доповів про його діяльність. Він також оголосив на засіданні текст телеграми, надісланої комітетом до Державної думи на ім’я Родзянка. Телеграма містила вимоги щодо визволення з ув’язнення митрополита Андрея Шептицького і галичан-заручників. На цьому засіданні Центральної Ради С. Шелухін виголосив і національно-політичну програму Одеського революційного керівничого комітету — «домагання демократичної республіки для України, себто навіть Гетьманщини, і цілковитої самостійності, коли се можливо».

6 — 8 квітня 1917 р. на Українському національному конгресі у Києві С. Шелухіна було обрано членом Української Центральної Ради від Херсонської губернії. За цих обставин він залишив Одесу і переїхав до Києва, де поєднував працю в Центральній Раді та ЦК Української радикально-демократичної партії (від червня 1917р. — Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ)). Приналежність до УПСФ, яка обстоювала еволюційний шлях соціально-економічних перетворень в Україні та виступала за автономію України у складі майбутньої Російської Федерації, не завадила С. Шелухіну запропонувати українському політичному проводу власну концепцію історико-правових підстав створення Української незалежної держави.

На засіданнях Центральної Ради з уст С. Шелухіна вперше прозвучали історико-правові умотивування державної суверенності українського народу, починаючи з моменту зречення царя, а саме — з 28 лютого 1917 року. Датою відновлення незалежності України С. Шелухін вважав дату зречення Миколи ІІ престолу і автоматичного скасування присяги підданства цареві, зробленої Б. Хмельницьким, і «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року, з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії». Як дещо згодом писав сам С. Шелухін, нерозуміння цього лідерами Української Центральної Ради, які попри все дотримувалися федералістичної концепції, «взагалі робило існування Української держави й самостійності безґрунтовним з правного боку і спірним».

Він насамперед вдається до історико-правової оцінки Переяславської угоди і намагається довести безпідставність федералістсько-автономістської концепції, сповідуваної проводом Центральної Ради. В роботі «Переяславський договір України з московським царем Олексієм 1654 р. і нинішні події» він робить такий висновок: «Україну московський народ не завоював, а сама вона по своїй волі прилучилася до Московії, чи на умовах унії, чи умовах васалітету,.. шляхом єднання через царя... і увільнившись революцією од царя і не бувши в підданстві у великоросів, Україна тепер повернула собі всі попередні свої суверенні права, які були над нею у царя, і стала, як була до акту 1654 р., суверенною демократичною республікою. Політичний зв’язок, встановлений між Росією і Україною через персону Олексія Романова, з його абдикацією розірвано і Україна фактично повернула свій суверенітет».

Далеко пізніше, вже у Празі, аналізуючи причини поразки українських національно-визвольних змагань, С. Шелухін закидав українському проводу правовий непрофесіоналізм і звинувачував голову Центральної Ради М.Грушевського в тому, що той «у державно-правових питаннях обходився без правників». С. Шелухіну не раз доводилося вступати у суперечки з лідерами Центральної Ради, наголошуючи при цьому на відсутності у них «юридичного думання». Визнаючи необхідність чітких юридичних підстав для будь-яких кроків у державотворчому процесі, С. Шелухін намагався вплинути на провід тогочасного українського національного руху, який не мав програми політичних перетворень і не бажав скористатися існуючою можливістю для реалізації законного права українського народу на творення власної держави. Його статті та аналітичні матеріали, в яких він миттєво реагував на політичні події в Україні й намагався одразу дати правову характеристику тим чи іншим документам, прийнятим Українською Центральною Радою, дають підстави стверджувати, що він ні на мить не схилився у бік федерації з Росією. На одному із засідань М. Грушевський двічі зупинив С. Шелухіна, коли той у своїй промові давав юридичне обґрунтування проголошення суверенітету. Після ІІ Універсалу самостійникам, згадував він, навіть пригрозили: «Ми рішуче ставимося проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного зібрання».

Тетяна ОСТАШКО, кандидат історичних наук
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments