«Україна повернула свої суверенні права»-2

Закінчення. Початок читайте «День», № 86-87

Послідовний у своїх політичних поглядах, 14 грудня 1917 року С. Шелухін очолив фракцію самостійників у Центральній Раді — «Союз українських соціалістів-самостійників». Кількість її сягала 19 членів. Вони стояли на позиціях повної незалежності України, номінували себе позапартійною фракцією, яка не підміняла собою Українську партію соціалістів-самостійників. На одному із засідань Центральної Ради С. Шелухін, визначаючи завдання фракції, наголошував, що вона «існує тільки для того, щоб боронити ідею самостійності України». На VIII Загальних зборах Центральної Ради (12—17 грудня 1917 р.) С. Шелухін різко критикував федералістів за їх небажання рахуватися із ситуацією в Росії після більшовицького перевороту та здійснювати заходи для реалізації самостійності України: «У Переяславі ми заявили, що «волимо під царя восточного». Значить під кого ми йшли? Під царя, а не під народ. Царя скинули, і під ким ми? Ні під ким! От якби ми одразу стали були на такий ґрунт, то тоді б з нами рахувалися і Франція, і Англія, і інші держави. Тут меншості кажуть нам про інтернаціонал, але вони забувають, що для того, щоб мати «інтернаціонал», треба спершу, щоб був «націонал»».

На цих же зборах С. Шелухін виступив із гострою критикою ліворадикального закону про соціалізацію землі, який передбачав скасування приватної власності, зазначаючи, що в майбутньому такий закон «внесе розбрат та анархію». Він різко критикував федералістів і наголошував, що Україна не є частиною федерації, оскільки федерації не існує. І саме дотримуючись цієї позиції, він у дебатах з приводу Берестейського миру, підкреслював, що «так звані народні комісари», притримуються тієї самої політики стосовно України, що й царський уряд. «Головне горе,  — зазначав С. Шелухін,  — що ми привикли ждати, що нам дадуть мир. Ні! Ніхто не дасть нам миру, а тільки ми самі».

Слід зазначити, що, попри гостру критику С. Шелухіним проводу УНР, він був затверджений Центральною Радою одним із вісьми членів Генерального суду. 2 січня 1918 р. члени Малої ради на своєму засіданні підтвердили це призначення. Напередодні переговорів у Бересті теорія С. Шелухіна про історико-юридичне право відновлення української державності була використана у дипломатичній практиці УНР. Як відомо, 24 грудня 1917 р. В. Винниченко і О. Шульгин звернулися до представників Четверного союзу з нотою, в якій закликали визнати Україну самостійною державою тимчасово, поки утвориться федеративний уряд Росії. Лише після додаткових пояснень В. Голубовича про історико-правні підстави відновлення самостійної Української республіки з моменту абдикації царя і звільнення всіх від присяги підданства, відповідно до концепції С. Шелухіна, представники країн Четверного союзу проголосили міжнародне визнання УНР.

У перших числах березня 1918 р. провід УНР повернувся до Києва, відновила свою роботу в столиці Центральна Рада. Очікувані громадськістю зміни почалися з реформування кабінету міністрів, до складу якого увійшли представники УПСФ. 24 березня 1918 р. С. Шелухін обійняв посаду міністра юстиції УНР. Крім С. Шелухіна до нового кабінету увійшли ще два члени Української партії соціалістів-федералістів — І. Фещенко-Чопівський та В. Прокопович. Проте вони не мали вирішального впливу на події, оскільки більшість в уряді (як і в Центральній Раді) залишалася за УПСР.

Сучасники відзначали, що у Міністерстві судових справ УНР в той час «не було ні однієї яскравої постаті... з міністрів видавався своїм розумом міністр юстиції Шелухін». У свою чергу Д. Дорошенко засвідчує, що С. Шелухін «фактично перший організував Міністерство судових справ». Йому довелося відновити судовий апарат на місцях і зробити нові призначення на судові посади. Одночасно, за словами Д. Дорошенка, С. Шелухін «підготовляв зміну старих меж підсудності і злиття в один суд різних судів: комерційного, військового, консисторського, що вимагалося новими обставинами й потребами життя».

В цей час Шелухіним зокрема були підготовлені законопроект про громадянство УНР, поправки до Закону про національно-персональну автономію, проект Закону про статус земельних комітетів, зміни до статей Закону про Генеральний суд та ін. Однак діяльність нового кабінету була нетривалою — 27 квітня 19185р., напередодні гетьманського перевороту, С. Шелухін, О. Лотоцький та В. Прокопович були відкликані УПСФ із кабінету В. Голубовича на тій підставі, що уряд «нездатний стати на шлях реальної роботи і неспосібний до праці». Згадуючи ці дні, С. Шелухін писав, що праця в кабінеті В. Голубовича, який в цілому виявився непрофесійним і мало ефективним, привела його до переконання, що «працювати з «елітою», яка не розуміє обов’язків і ні інтелектуально, ні технічно не здатна вести складну державну роботу, значить, брати участь у руйнуванні України».

Після гетьманського перевороту 29 квітня1918 р. у складному процесі формування уряду Української держави С. Шелухін пропонувався як імовірний його голова, що було однією з умов співпраці есефів із гетьманом. Незважаючи на те, що УПСФ стала в опозицію до нового режиму, С. Шелухін брав активну участь у розбудові Української держави. Він очолював українську мирну делегацію на переговорах із більшовицькою Росією (23 травня — 07 жовтня 1918 р.).

22 травня на засіданні Ради Міністрів були схвалені головні завдання, які мала розв’язати українська делегація в ході переговорів із представниками РСФРР. Насамперед це — «заключити перемир’я, причому совітське військо повинне бути одведене за межи України», а також вирішити питання українсько-російського кордону. Російську делегацію на переговорах, згідно з постановою Раднаркому від 17 травня 1918 р., було доручено очолювати Й. Сталіну, Х. Раковському та Д. Мануїльському. Й. Сталін до Києва не приїхав, і місце голови зайняв Х. Раковський, секретарем російської делегації було призначено П. Зайцева.

Окрему увагу уряд Української держави приділив мовному питанню, навкруги якого тривали дебати в державних установах. Аби підняти імідж державної мови в Україні на засіданнях Ради Міністрів, на яких обговорювалися головні завдання української делегації на переговорах з РСФРР, С. Шелухін зробив заяву, що делегація вестиме переговори виключно українською мовою, допускаючи російську тільки як виняток. «Тепер Україна самостійна держава, і Москва мусить... відчувати і поважати наші права і принцип равноправія», — наголошував він. У свою чергу більшовицька делегація намагалася використати трибуну переговорів для комуністичної пропаганди.

Українська сторона проголосила свої умови перемир’я. Найважливішою з них було припинення військових дій і виведення радянських військ з території України за демаркаційну лінію, а також захист прав українців і громадян Української держави, що знаходилися на території Росії. Вирішення цих питань стало складовою частиною угоди, яка нарешті була підписана 12 червня 1918 року між Українською державою та РСФРР. Це був прелімінарний договір, що складався з шести пунктів і мав діяти до підписання справжнього миру. За оцінкою Д. Дорошенка, цей крок був «одиноким успіхом в українсько-російських переговорах».

С. Шелухін засвідчував, що німці неофіційно і негласно постійно втручалися в хід переговорів. «Се втручання ні одного разу не було на користь Української держави і тільки затягувало мирові переговори, — наголошував С. Шелухін. — Наприкінці виявилося цілком, що німецьке представництво на Вкраїні відносно Української держави веде подвійну політику і дбає тільки про інтереси германців». Вони, зокрема, навмисне затягували розв’язання проблеми українсько-російських кордонів, відмовляючись від дислокації по смузі історичних кордонів України, в той час як російські радянські військові частини продовжували здійснювати напади на українську територію, грабуючи місцеве населення, промислові об’єкти тощо. Така двозначність політичної лінії німецької військової влади була фактичним потуранням зухвалим діям більшовицького керівництва і зрештою призвела до незавершеності остаточного врегулювання цього важливого питання.

16 серпня 1918 р. С. Шелухін у інтерв’ю представникам київської преси пояснював причини повільного переговорного процесу з РСФРР. За його словами, сторони, що «ведуть переговори, знаходяться не в однаковому становищі». Україна не воювала проти радянської Росії і не воює, нічим їй не загрожувала і не загрожує. Росія й досі стоїть на українській території і навіть під час переговорів вивозить з України хліб, худобу, устаткування фабрик і заводів. У зв’язку з цим С. Шелухін наголошував, що Україні найперше потрібні кордони, а для більшовицької Росії відсутність кордонів вигідна, оскільки не обмежує поширення фактичної влади Росії на Україну.

Гетьман 8 липня 1918 р. затвердив Закон про Державний Сенат Української держави. Членом Цивільного Генерального суду Державного Сенату було призначено С. Шелухіна. З відновленням УНР у 1919 р. він очолював Міністерство юстиції в уряді В. Чехівського, невдовзі став членом української делегації на мирній конференції в Парижі. Від 1921 до 1938 рр. С. Шелухін обіймав посаду професора карного права в Українському вільному університеті в Празі. У 1926—  1928 та 1935—1938 рр. був проректором університету, у 1928—1935 рр. — деканом факультету права і суспільних наук. У 1924—1925 рр. був професором Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі. Від часу заснування Українського історично-філологічного товариства у Празі (30.V.1923) С. Шелухін належав до його дійсних членів. Протягом останніх років життя брав активну участь у діяльності Українського правничого товариства в ЧСР. Помер 25 грудня 1938 р. у Празі.

Його історичні монографії «Звідкіля походить Русь» (Прага, 1929 р.), «Україна — назва нашої землі з найдавніших часів» (Прага, 1936 р.) відіграли надзвичайно важливу роль у спростуванні політичних спекуляцій та фальсифікацій щодо державних та етнічно-національних термінів «Русь», «Росія», «Мала Русь», «Україна». Він — Автор т.зв. кельтської теорії походження Русі.

Таким чином, С. Шелухін у складних політичних умовах, що постали під час Українських національно-визвольних змагань, послідовно дотримувався концепції цілковитої законності прав України на творення власної держави і першочерговим завданням вважав реалізацію концепції повної самостійності України. Він активно сприяв утвердженню чіткої, узгодженої з міжнародним правом позиції щодо законного права України на власну державність.