Україна у світовій історії воєн
У 2017 — 2019 рр. Україна отримала унікальне тритомне видання, присвячене історії війн та військового мистецтва у світі. Підготувало таке об’ємне видання (загальний обсяг трьох томів — 2650 с.) харківське видавництво «Фоліо». Із запитаннями щодо особливостей цього видання та місця України в світовій історії війн звертаємося до відповідального редактора й співавтора цього видання, професора, доктора історичних наук, завідувача кафедри історії середніх віків та візантивістики Львівського національного університету імені І. Франка Леонтія Вікторовича Войтовича.
З. П.: Шановний Леонтію Вікторовичу, даруйте за таке суто прагматичне запитання, але що змусило вас та ваших колег сісти за готування такого об’ємного, напівенциклопедичного видання? Та й чому ви особисто взагалі зайнялися історією воєн? Хіба їхня роль у житті суспільства така велика?
Л. В.: Комплекс меншовартості, який останніми століттями нав’язувався українцям, повністю виключив їх із військової історії. Численні англомовні дослідження з історії війн про українців практично не згадують.
Наявні російські переклади енциклопедичних видань містять доповнення певними епізодами, які прославляють перемоги російської зброї і про українців якщо й згадують, то хіба в негативному плані. У таких виданнях, наприклад, навіть короля Данила трактують як доброго російського полководця, але посереднього політика, який шукав допомоги на ворожому Заході тоді, коли, подібно до Олександра Невського, потрібно було шукати тіснішої співпраці з монголами.
Такий підхід закріплює комплекс меншовартості українців і в умовах гібридної війни тільки допомагає супротивникові. Не кажу тут про масив стереотипів на зразок «неприступної» фортеці Ізмаїл, які продовжують нагромаджуватися і які потрібно спростовувати. Для таких спростувань військовою історією потрібно зацікавлювати широкі кола молодих дослідників, зокрема тих, яких продовжують переконувати, що все вже відомо, тобто вже написано в Росії та за кордоном, а нам, звичайно, залишається лише збирати усну історію про життя різних соціальних груп або спогади учасників походу Сагайдачного на Москву 1618 р. (жартую, звичайно).
Спростування такого міфу було основним мотивом нашого авторського колективу. Ну, і, звичайно, нашим молодим офіцерам для набуття досвіду необхідно знати історію військового мистецтва, зібрану в одному виданні, але дещо в ширшому варіанті, ніж її подають у військових академіях та університетах.
І ще один аргумент, який стосується ролі воєн. Переможцем і досі є той, кому залишилося поле бою, що дає йому змогу зібрати трофеї. Їх частину використовують у подальших боях, а зі зразків іншої, досконалішої, ніж власна, виготовляють нову подібну зброю, що веде до удосконалення технологій виробництва. Цей аргумент мав значення не тільки колись, а має й сьогодні. Відмінність лише в тому, що в давнину це було просто своєчасним запозиченням більш надійної і зручної зброї, а сьогодні називається технічним шпіонажем або піратством.
Звернімо увагу і на ще один аспект воєн — ментальний: мірилом таких вічних людських відчуттів, як жадоба життя і жертовність, любов і ненависть, мужність і страх, вірність і зрада, теж виступає війна.
Отже, військова справа диктує свої умови основним, базовим компонентам суспільства — економіці, науці, їх напрямкам і темпам розвитку. Це закон для всіх епох. І, зрозуміло, для сучасної епохи теж.
Така кардинальність, всеохопність військової справи і послужила тією причиною, яка привела мене до зацікавлення саме цією тематикою.
З. П.: Які періоди охоплює ваше видання та хто його автори?
Л. В.: У нашій праці ми не розглядаємо період неорганізованих озброєних юрб, у сутичках між якими перевагу отримували ті, чиї ватаги були або чисельннішими, або вдаліше використовували сприятливу ситуацію. Такими юрбами з початку зіткнення, навіть за наявності військових вождів, ніхто не керував. Таке ведення зіткнень передувало зародками військової справи й відповідає розвитку суспільства додержавного періоду, тобто протодержавним етапам простого і компаудного (тобто змішаного, яке поєднує військові функції вождя з сакральними функціями жерця) вождівства.
Нашу монографію ми почали від того часу, коли загальне ополчення, яке охоплює все здатне носити зброю чоловіче населення, отримало єдине командування в особі військового вождя-правителя. Такий правитель ділив ополчення на частини, ставив над ними або виборного командира, здатного на полі бою продублювати його наказ, або ж у рамках задуму вождя виконував самостійну функцію. Тому початком відліку для нас став 3060 р. до Христа, тобто початок І династії Древнього Єгипту, коли перший фараон зумів об’єднати кілька десятків протодержав, що здійснити без організованого війська було неможливо. В інших частинах світу, зокрема Європі, така організація військ відбулася значно пізніше. Таким чином, наше дослідження охоплює період розвитку військової справи від приблизно 3060 р. до Христа — до початку ХХІ ст. До речі, в нашому дослідженні ми користувалися сучасною європейською термінологією, вживаючи замість до н. е. вираз до Христа.
До авторського колективу належать відомі в Україні фахівці з військової історії. Це професори, доктори історичних наук — Віктор Голубко (Львівський національний університет ім. Івана Франка) та Олександр Лисенко (Інститут історії НАН України), доценти, кандидати історичних наук — полковник Валерій Грицюк (Національний університет оборони України ім. Івана Черняховського), полковник Леонід Кривизюк (Національна академія сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного) і Юрій Овсінський (Львівський національний університет ім. Івана Франка). Відповідальним редактором усіх томів, а також одним з авторів перших двох томів є ваш покірний слуга.
З. П.: Це перше видання такого ґатунку в Україні? Чи існують аналогічні видання в інших країнах?
Л. В.: Так, в Україні це справді перше створене українськими авторами видання такого ґатунку. В інших країнах такі видання є, причому різної якості, зокрема як чисто наукові, вузькоспеціалізовані, так і науково-популярні, авторські й колективів авторів, різних об’ємів.
Проте, як я вже зазначав, у цих виданнях українська тематика й, відповідно, порівняльна оцінка рівня українських військових формувань стосовно їх основних супротивників і/чи кращих світових зразків відсутня. Зрозуміло, не вказано в цих виданнях і про внесок українців у розвиток військової справи. Про ацтеків, інків, делаварів чи зулусів у цих виданнях написано значно більше.
З. П.: У анотаціях до вашого видання ви пишете, що воно розраховане «...як на спеціалістів, так і на широкий загал, усіх, хто цікавиться військовою історією». Проте видається, що перш за все воно призначено для курсантів усіх військових закладів освіти України. Чи існують у наш час для курсантів зі світової історії війн інші видання?
Л. В.: Наше видання має кілька головних завдань (рівнів), які виходять за межі підручника для курсантів військових вишів. Адже підручник має містити лише доступно викладену інформацію в обсягах, необхідних для засвоєння певної професії. До того ж підручник повинен відповідати навчальним планам, які в нашу «бурхливу» епоху постійно змінюються. Тому для нашого видання ми обрали не жанр підручника, а жанр оглядової монографії. Вона містить три рівні.
Текст першого рівня подано прямим шрифтом. У нашому виданні це матеріал, який відповідає рівню вимог із військової історії академій генерального штабу найбільш розвинених у військовому плані країн, включаючи російську Імператорську Миколаївську академію генерального штабу, де вивчення військової історії знаходилося на вищому рівні, ніж у Радянському Союзі або сучасній Росії. Цей матеріал може бути корисним як для слухачів усіх військових вишів, так і для всіх, хто цікавиться військовою історією.
Курсивом у нашому виданні виділена додаткова інформація з найбільш цікавих, на думку авторів, проблем. Це другий рівень.
І, нарешті, третій рівень (до кожного розділу): примітки з біографіями полководців і головних діячів, дискусійні моменти досліджень, бібліографія проблеми (мовами, які були доступні авторам) у світлі досягнень світової науки. Цей рівень призначений для тих молодих дослідників, які хочуть займатися тими проблемами, що залишаються дискусійними.
З. П.: Оскільки видання описує війни, то запитання по суті: а що таке війна? Як відрізнити її від збройної сутички двох невеликих сусідніх племен чи бійки двох сусідів? І чи розглядаєте ви протистояння в інформаційному просторі так само як війну, з тією лише відмінністю, що в ній не гинуть солдати?
Л. В.: За Карлом фон Клаузевіцем (1.07.1780—16.11.1831), «війна є продовженням політики іншими, насильницькими засобами». Тобто, як вже зазначалося, сутичка двох племен, які перебувають на етапі протодержавного розвитку, не кажучи вже про бійку двох сусідів, не може розглядатися як війна. Війна — це явище тотального характеру, тому вона обіймає всі сторони суспільного буття, і в першу чергу — інформаційного.
Справді, під сонцем немає нічого нового: Олександр Македонський, вирушаючи створювати свою імперію, проголошував, що йде «визволяти» грецькі поліси Малої Азії від «варварів»-персів. А єгипетські жерці проголошували його богом. А як Петро І боровся зі шведами? Просто: його пропаганда блискавично розповсюджувала чутки про те, що шведи перетворюють храми на конюшні. Як він боровся зі «зрадою» гетьмана Мазепи? Так само просто: проголосив Мазепі анафему, хоча той будував і оздоблював церкви. Хіба це не блискучі приклади інформаційних воєн?
З. П.: Леонтію Вікторовичу, дозвольте перейти до визначення місця України в світовій історії воєн, відлік яких ви починаєте з 3060 р. до н. е. Із власного досвіду скажу, що мені відома книжка Костянтина Сушка «Ойкумена» (Дніпропетровськ : ІМА-прес, 2011. 348 с.), яка описує похід персів на скіфів. Отже, яким часом ми можемо позначити першу відому війну на території сучасної України? Хто і як вів цю війну?
Л. В.: Напевно, однозначно відповісти на поставлене запитання неможливо. Фантазії про війни дописемних періодів — це не ремесло історика.
Справді, перша відома з історичних джерел на території сучасної України — це персько-скіфська війна, вірніше невдала скіфська кампанія перського царя Дарія І Гістаспа (бл. 512 р. до Христа). Цю війну описав ще батько історії — Геродот. Існує достатньо якісної наукової літератури з цієї теми, хоч і її теж не можна назвати вичерпною.
Другими відомими — після війни персів — хто на наших теренах вів війни, найімовірніше, були грецькі «десанти» з Мілета та Криту. Ці «десанти» в VII—VI ст. до Христа заснували на чорноморському узбережжі держави-поліси — Тіру (Білгород-Дністровський), Ольвію (Херсон), Керкінікіду (Євпаторію), Херсонес (Севастополь), Пантікапей (Керч) і поселення на території сучасної Феодосії, — які, завойовуючи чужі землі, були змушені вести війни.
