...Всі були готові на жертви, знали, що не сьогодні-завтра їх знищать, але їх турбувало передовсім: чи знатиме світ про це, чи світ щось скаже?.. І друга проблема — ще більш духовна: чи буде кому помолитися за всіх, хто загинув?
Олександр Биковець, священник

Україна у світовій історії воєн-2

19 березня, 2020 - 14:22

Заключна частина інтерв’ю автора «Дня» Зіновія Партика з доктором історичних наук Леонтієм Войтовичем.

Початок читайте «День», №46-47

З. П.: — Якщо говорити про той самий період (тобто до появи Русі), то в українській міфології з кінця ХХ ст. почав побутувати міф про те, що в V ст. наш князь Гатило (в науковій інтерпретації — Аттіла) підкорив Римську імперію. Міф цей був створений виданим у 1972 р. романом Івана Білика «Меч Арея» (сам роман був написаний на основі праці історика ХІХ ст. Вельтмана «Аттила и Русь IV—V столетий»). Що відбувалось на наших землях тоді, в V ст., та як нам ставитися до тих подій, які значною мірою походили і з наших теренів?

Л. В.: — В українській міфології про Аттілу, а тим більше про Гатила, нічого не збереглося.

Гатилу справді вигадав Іван Білик, який користувався працями деяких істориків ХІХ ст., котрі допускали походження слов’ян від гунів. Але тоді археологам ще не були відомі гунські могили в Паннонії, які засвідчили, що гуни були монголоїдами. Так само не всім були доступні й описи Амміана Марцеліна — римського офіцера, який спілкувався з гунами, а також інших сучасників, які подавали описи зовнішнього вигляду гунів. Зрозуміло, що ці дослідження й описи не були доступні й Івану Білику. Роман був опублікований, але за наполяганням істориків його заборонили, чим надали автору велику — незаслужену з позиції історії — популярність.

Сьогодні добре відомо, що гуни були монголоїдами і до походження слов’ян жодного стосунку не мали. А угорці, які ще наприкінці ХІХ ст. вважали, що їхній прародич, великий князь Арпад, віднайшов прабатьківщину угрів-гунів, уже давно відмовилися від цієї версії.

Проте в нашій давній історії гуни певну роль усе ж відіграли: вони, як смерч, пройшли через усю територію пізнішої України. А їхній король — Баламбер — близько 378 р. розгромив готів і змусив їх та інші германські племена мігрувати на захід, очистивши як південні степи України, так і значну частину сучасних Чехії та Польщі, куди почали переміщатися слов’яни.

З. П.: — Яку війну Русі ви назвали б найбільшою, найзначущою для нашої української прадержави?

Л. В.: — Я належу до тих істориків, які вважають Русь праукраїнською державою. Це була потужна імперія, якій упродовж Х — початку ХІІІ ст. ніхто серйозно не загрожував. А відомих зі шкільної історії печенігів та половців найчастіше використовували в міжусобицях самі руські князі. Візантія з часів утвердження християнства на Русі розглядала її як головного союзника. Тож найбільшою і найзначущою була війна з монголами 1237 — 1240 рр., наслідком якої стало падіння Русі.

Спроби галицько-волинських князів і королів відродити її дали тільки частковий результат, бо королівство Русі на південно-західній частині (1253—1434 рр., фактично до 1392 р.) періодично ставало монгольським васалом.

З. П.: — Леонтію Вікторовичу, не можу оминути питання про те, як оцінювала європейська спільнота ті війни, які в середині XVII ст. привели до утворення Української козацької держави?

Л. В.: — Відразу ж зауважу, що Українська козацька держава так і не стала повноцінною суверенною державою, як, приміром, королівство Русі. У різні періоди, а іноді й одночасно, це була автономія у складі Речі Посполитої, Московського царства та Османської Порти (за гетьманування Петра Дорошенка, Михайла Ханенка та Івана Самойловича). Правда, це була автономія із власним військом, розвиненим управлінським апаратом, законодавством і фінансами.

А європейської спільноти ніколи не існувало, навіть сьогодні це, скоріше, fata morgana. Кожен виходив із власних інтересів. Так, Польща, яка невмілою політикою сама спровокувала козацькі війни, намагалася повернути становище до їх початку і навіть не зуміла скористатися Гадяцькою угодою 1658 р. Москва ж, як справедливо писав російський історик Василь Ключевський (1841—1911), «...хотіла прибрати до рук українське козацтво, хоча б навіть без козацької території, а якщо і з українськими містами, то обов’язково з умовою, щоб там сиділи московські воєводи з дячками». Туреччина була готова тримати Козацьку Україну як васальне князівство на зразок Криму, Молдови і Валахії, розглядаючи її як плацдарм для подальших завоювань. Трансильванія (останній осколок незалежної Угорщини), Швеція та Бранденбург (пізніше Королівство Пруссія), знову ж таки, виходячи з власних інтересів, готові були визнати, і, зрештою, визнали, незалежність Козацької України (Раднотська угода 1656 р., угода з Карлом ХІІ 1708 р.).

Священна Римська імперія (так з ХІ ст. до 1806 р. називалася конфедерація переважно німецьких та північноіталійських держав, число яких було більше 200, а центр з XVI ст. був у Відні), яка за потреби залюбки наймала козацькі війська, розглядала Козацьку Україну лише через призму політичної кон’юнктури, підтримуючи переважно союзну Польщу. Періодичні союзники Козацької України — Молдова, Валахія і Крим — перебували в подібній ситуації і більше чекали допомоги від самої України, ніж могли допомогти їй. Для решти держав Україна залишалася екзотикою.

З. П.: — У яких війнах XVII — XIX ст. участь українського війська ви назвали б найбільш значущою, тобто такою, що вирішально вплинула на переможний результат війни?

Л. В.: — Якщо розглядати (за виразом У. Черчілля) так звані малі світові війни, то українці брали участь у битвах Тридцятирічної війни (1618—1648), Великої північної війни (1701—1721), війни за Іспанську спадщину (1701—1714) та у Наполеонівських війнах (1804—1815). Звичайно, їх участь у цих війнах не могла бути визначальною. Це були окремі епізоди та битви, навколо частини яких досі тривають дискусії. Всі ці війни описані в нашому виданні.

З. П.: — Чи впливав чорноморський флот козацьких військ на стан європейської спільноти? Чи залежало тоді щось у Європі від успішності морських походів українських козаків?

Л. В.: — Мушу вас і більшість читачів розчарувати. Річ у тім, що Чорне море з кінця XV cт. було турецьким озером, на якому Туреччина аж до середини XVIII cт. навіть не тримала військового флоту. Її флот туди заходив лише в окремих випадках, і то був не флот, а малі, окремі ескадри.

Що ж стосується чорноморського флоту козаків, то це була не морська, а річкова флотилія, судна якої завдяки вдалій конструкції та очеретяному «поясу», що кріпився до бортів, не перекидалися. Завдяки високій плавучості такі судна (так звані чайки) могли долати відносно великі морські простори, проте жодним чином ця флотилія на стан європейських держав не впливала.

Справжня експансія Туреччини розгорталася в інших, протилежних щодо України напрямках: східному, південному і західному — середземноморському. А Кримське ханство, яке Москва постійно штовхала проти Польщі й Литви, бачило в захопленні ясиру та його продажу на ринках Кафи (Феодосії) чи не єдине джерело збагачення своєї еліти. При цьому представники ханського уряду в Стамбулі видавали ці походи проти України як захист мусульманського світу, і там цьому вірили.

У відповідь на ординські набіги козаки, своєю чергою, спершу суходолом, а потім — з огляду на складність степових наступів — через Дніпро та море почали нападати на кримські землі, визволяючи ясир і захоплюючи при цьому, зрозуміло, й здобич. Козацька верхівка, в складі якої були навіть представники княжих родів, зокрема Вишневецькі та Ружинські, представляла свої походи, звичайно ж, так само як захист, але вже християнського світу.

Щодо цих воєн потрібно відзначити й таке.

Жодне військо не може існувати без логістики, тобто без забезпечення продовольством, одягом, зброєю та амуніцією. Польський уряд вперто не хотів вирішувати проблеми козацького війська, періодично намагаючись його ліквідувати, причому покладав це завдання на старост і воєвод прикордонних земель, котрі без цього війська не мали чим обороняти свої території. А періодично — за потреби здійснення авантюр у Прибалтиці або Московії — польський уряд збирав якомога більше козаків, які були добре підготованими професіоналами. На озброєнні війська, до речі, були кращі мушкети того часу — турецькі яничарки. Таке військо забезпечувало себе за рахунок воєнної здобичі, частина якої реалізувалась у прикордонних містах.

Слідом за Кримом наприкінці XVI — на початку XVII ст. козаки почали робити успішні вилазки проти турецьких берегів, де в гарнізонах служили старі яничари. Поки ескадра, викликана світловим «телеграфом» з Егейського або Середземного моря, прибувала на місце подій, козаки встигали втекти. Чутки про ці блискавичні напади, особливо успішні на початку XVII cт., через купців досягали європейських країн. Окремим козакам, які потрапили в неволю і стали гребцями на турецьких галерах, зокрема майбутньому гетьману Самійлу Кішці, вдалося визволитись і потрапити в Європу. Саме ці події й породили легенди про козацький флот.

Першим із популярності козаків скористався австрійський цісар Рудольф ІІ, який найняв козацьке військо під час війни з турками (1594—1606). Реакція Туреччини на козацькі напади, а також втручання польських магнатів і тих же козаків у боротьбу за молдавський престол призвела до походу Османа ІІ на Україну й Хотинської війни 1620—1621 рр.

Козацька флотилія як бойова сила відіграла значну роль у завоюванні Росією Причорномор’я, зокрема під час штурму Ізмаїла в 1790 р. з боку Дунаю, де в турків не було укріплень. Командували цією флотилією бригадир Захар Чепіга — останній кошовий отаман Чорноморського козацького війська (1725—1797) — та полковник Антон Головатий (1744—1797). Перед тим ця ж флотилія відіграла основну роль при штурмі Хаджибея (нинішньої Одеси). А спланував обидва штурми контр-адмірал Хосе де Рібас (1751—1800) — неаполітанський іспанець, який перебував на російській службі. Саме його план дій був прийнятий генерал-аншефом Олександром Суворовим, призначеним напередодні командувачем штурму Ізмаїла.

З. П.: — Розглянувши стільки конфліктів, які охоплюють п’ять тисячоліть і практично всі континенти, що можете сказати стосовно того воєнного конфлікту, який зараз триває в Україні з нашим північним сусідом? Маємо шанси на перемогу?

Л. В.: — Це не місцевий воєнний конфлікт, це глобальна війна.

Річ ось у чім. Зрозуміло, що рядовим росіянам не потрібна ні Україна, ні Грузія, ні Молдова. За потреби, вони приїдуть туди випити чарку горілки, вина і повернуться додому. Але Росія — імперія. А для будь-якої імперії, як свідчить світова історія, зупинити зовнішню експансію означає початок краху, розпаду. Будь-яка імперія складається з різноетнічних та різноконфесійних клаптиків, які мають відцентрові тенденції розвитку. І тільки мобілізація всіх сил центру проти супротивника (байдуже, реального чи вигаданого) і постійне просування до останнього моря (читачам нагадаю: дійти до останнього моря своїм онукам заповідав Чингісхан) дозволяють контролювати і зупиняти ці тенденції. Тому, якщо Росії вдасться знову «проковтнути» Україну, то наступним завданням буде повернення під своє крило Польщі, Угорщини, вихід до Середземного моря і т. д.

На жаль, це розуміють тільки в Прибалтиці, Польщі, Скандинавії та останнім часом у Румунії. Із так званих західних демократій найбільш прагматично до цього підходять Великобританія і, під певним її впливом, США. Все це прекрасно розуміють також в Ізраїлі та Китаї, але ці важковаговики світової політики поки що більший сенс бачать у використанні Росії. А Росія тим часом, не економлячи коштів, купує всіх дрібних політиків і не збирається відмовлятися від своєї генеральної лінії.

Знаєте, у 1687 р., благословляючи військо князя Василя Голіцина, яке йшло на Крим, московський патріарх Йоаким говорив про необхідність визволити Константинополь, а в листах до єрусалимського патріарха Досифея писав про визволення Палестини. Отже, Босфор і Дарданелли ще здавна, тобто ще до того, як було завойовано Чорноморське узбережжя, були завданням російської зовнішньої політики.

Тому зрозуміло, що десять років тому Україні треба було вступати у НАТО, як свого часу це зробили Польща і країни Прибалтики. А сьогодні перелякана Європа брати нас туди вже не хоче.

Українські спроби домовитися з Росією можливі тільки за умови нашої повної капітуляції, бо для справжньої перемоги над Росією, що володіє ядерною зброєю, в України немає достатнього військового потенціалу. Тому розмови про військову перемогу над Росією — маячня.

Натомість у цій війні нам потрібно вистояти, що буде рівнозначним нашій перемозі. А для цього необхідно подолати корупцію, щоб не відлякувати інвесторів, які нам украй потрібні для розвитку економіки. Необхідно максимально наростити експорт, щоб мати ресурси на модернізацію армії. Необхідно зробити цей експорт — як і підприємства з іноземними інвестиціями — стратегічно важливими для таких потужних гравців, як Китай (у галузі імпорту продовольства), США та Японія. Це — перший, економічний аспект перемоги.

Другий аспект — військовий, організаційний. Необхідно пам’ятати, що жодна професійна армія без підготованого, навченого і готового резерву щонайменше в рази численнішого за саму армію нас не захистить, а тільки провокуватиме Росію до спроб анексії нових територій. Тому необхідно брати приклад з Ізраїлю. У цій країні, оточеній численними ворогами, до оборони готують навіть заміжніх жінок. І в цьому аспекті необхідно відродити військові кафедри в кожному університеті зі спеціальностями, що максимально близькі до обраних ними цивільних, бо наявність підготованих офіцерів є запорукою сильної, боєздатної армії. А тут, до речі, й наше видання може стати у пригоді.

Як повернути Донбас і Крим? Наведу приклад. Свого часу радянські й польські каральні органи добре розуміли, що без підтримки місцевого населення УПА не вистоїть, а тому взялися це населення виселяти. Річ у тім, що в основі воєнних перемог лежать настрої цивільного населення.

У наш час ніхто нікого виселяти не буде. Натомість нам потрібне інше: перш за все, щоби рівень життя у вільних українських землях у рази перевищував рівень життя на окупованих територіях. Про таку «технологію» повернення Донбасу й Криму, коли ще ці області були в складі України, сказав у розмові з львівськими істориками український візантивіст Ігор Шевченко (1922—2009), котрий багато їздив цими, сьогодні анексованими землями. Кажучи іншими словами, ми самі маємо зробити так (і це залежить лише від нас!), щоб населення анексованих територій захотіло повернутися у склад України.

Воювати з добре підготованим супротивником, який має населення, якому є що захищати і чим захищатися, а також має зацікавлених у ньому союзників, ніхто не буде.

«Таким чином, хто хоче миру, нехай готується до війни; хто хоче перемоги, нехай старанно навчає воїнів; хто хоче отримати сприятливий результат, нехай веде війну, спираючись на мистецтво, а не на випадок», — так наприкінці IV — на початку V ст. сказав Публій Флавій Вегецій Ренат.

Отож, рецепт перемоги відомий. Працюймо на перемогу!

Розмовляв Зіновій ПАРТИКО
Газета: 
Рубрика: