Борітеся – поборете, Вам бог помагає! За вас правда, за вас сила І воля святая!
Тарас Шевченко, український поет, письменник, художник, громадський та політичний діяч

Українофобія під скальпелем сатирика

Комедія Миколи Куліша «Мина Мазайло» в контексті сьогодення
12 лютого, 2010 - 00:00
МИКОЛА КУЛІШ / ФОТО З КНИГИ: М. КУЛІШ. ВИБРАНІ ТВОРИ В 2-х ТОМАХ. КИЇВ,1990

Є події, явища в українській культурі (і ширше — в історії), які, з’явившись на зламі часів, і зараз залишаються для допитливого дослідника наче віхою, котра розділяє то стрімкий, то катастрофічний, то неквапно-спокійний, проте завжди драматичний плин вітчизняної «ріки історії» — чітко розділяє на «до» і «після». Один з визначних творів найбільшого українського драматурга ХХ століття Миколи Гуровича Куліша, комедія «Мина Мазайло», була завершена автором у грудні 1928 року, а вже за чотири місяці її було поставлено на сцені знаменитого театру «Березіль» (режисер — Лесь Курбас; у виставі брали участь такі «зірки», як Наталія Ужвій, Мар’ян Крушельницький, Йосип Гірняк). П’єсі одразу було дано найвищу репертуарну категорію «А», її рекомендовано до показу в усіх театрах України (унікальний випадок в житті Куліша!). Проте вже наступного, 1930 року, комедію, яка стала вже явищем життя й набула величезної популярності, було у жорстких висловах кваліфіковано як «махрово націоналістичну» і терміново знято з репертуару.

Чому? Бо на той момент правляча група Сталіна та її намісники в Україні вже дійшли висновку про те, що процес українізації (а саме його зміст, перебіг і колізії й визначають тематику комедії «Мина Мазайло») необхідно згортати — швидко, нещадно, силовими методами. Аж до фізичного знищення його переконаних прихильників з числа інтелігенції, що й було зроблено через сім років з самим Миколою Кулішем (все та ж страшна дата та місце загибелі: Соловки, 1937 рік...). Проте річ у тім, що видатна комедія Куліша — аж ніяк не тільки про українізацію; в ній йдеться про проблему значну ширшу та драматичнішу, а саме про психологію і природу національних перевертнів (що, поза сумнівом, виводить цей твір із вузьких, обмежених часових рамок і робить його необхідним і повчальним для глядача та читача наших днів — адже явище «малоросійського» ренегатства, висловлюючись дуже стримано, нікуди не зникло, ба більше — прагне до реваншу!). Отож вчитаємось у рядки цієї іронічної, гіркої, гостро-безжальної сатири нашого класика — і, можливо, здивуємось тому, як мало змінилась психологія агресивного міщанина за 80 років (а цей тип, між іншим, і є пречудовим живильним середовищем для будь-якого шовінізму, українофобії, і, за певних обставин, також політичної деспотії — Куліш був свідком цього...).

Хто ж такий Мина Мазайло? Це — радянський службовець, мешканець Харкова (точніше, його переважно русифікованого району Холодна Гора), співробітник Донвугілля, українець з діда-прадіда. Який, проте, переконаний в тому, що мало не найбільшим нещастям його життя є «грубе», «мужицьке» прізвище (і, врешті-решт, після титанічних зусиль, замінює його на «благородне» — Мазєнін; обговорювалися також інші варіанти: Мазов; Де Мазі; Фон Мазел; Мазанський...). Водночас Мазайло мало не щодня бере уроки «по руському правописанию» («як на причастя ходить», за власним визнанням...). Проте проблема полягає, на превеликий жаль для Мини, в тому, що його син, комсомолець-філолог Мокій, переконаний захисник усього українського, який щиро вірить у те, що українізація — це всерйоз і назавжди (як вірив у це певний час і сам націонал-комуніст Микола Куліш) — категорично проти зміни прізвища на більш «благозвучне».

«На допомогу» Мазайлу-старшому з Курська прибуває близька родичка, тьотя Мотя, аби форсувати жаданий процес зміни прізвища. Це в її вуста Куліш вкладає справжні «перлини» шовінізму, як-от: «По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной» (це вона так реагує на звістку про те, що Мокій Мазайло зумів навернути на свою, «українську», віру молоду дівчину, і та віддала йому серце), або ж: «Милії ви мої люди! Яка у вас провінція, ах, яка ще провінція! Ой, яка ще темрява! Про якусь українську мову споряться і справді якоюсь чудернацькою мовою балакають. Боже! У нас, у Курську, нічого подібного!». Проте не варто над цим сміятись, читачу, — адже отакі фразочки, на кшталт «Бо всі ми перш за все — руськії люди!» (неначе маніфест однієї з аж ніяк не маргінальних сучасних політичних партій України — тільки додати ще про «спільну історію»...) або, приміром, «українізація, як в «Днях Турбіних» Альоша сказав, це туман, чорний туман, і все це минеться. Зостанеться єдина, неподільна...» — і після хитрої паузи тьотя Мотя завершує «СРСР!» — всі ці фразочки ще й досі є доволі адекватним виявом умонастроїв чималої кількості наших виборців (щоб не казати «громадян»). І коли тьотя Мотя саркастично запитує співбесідника: «Ви серйозно чи по-вкраїнському?», або переконано стверджує, що Тарас Бульба та його сини спілкувались, зрозуміла річ, винятково російською мовою (уклін талановитому режисеру Володимиру Бортку!), або ж обурюється: «Тільки що під’їхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами написано: «Харків». Дивлюсь — не «Харьков», а «Харків». Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?» — важливо збагнути, що все це — «звичайні» прояви тієї шовіністичної масової свідомості, яка, власне, і допомогла Сталіну припинити українізацію й почати криваве нищення всього українського.

До речі, про вражаюче пророцтво Миколи Куліша. Його виголошує у п’єсі дядько Тарас, українець старих, «класичних» націонал-демократичних (не націонал-комуністичних!) поглядів. Він прорікає: «Їхня (більшовиків. — І.С.) українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було... Попереджаю!». І хоч у п’єсі тут таки йде заперечення молодшого Мазайла, Мокія: «Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів самих лише селян-українців, хто?» — історія страшно відповіла на це запитання, підтвердивши пророцтво дядька Тараса й Куліша... Нагадаємо, що ці рядки писалися не в 1933, а в 1928 році, і залишається тільки дивуватись прозорливості видатного українського митця (про сміливість годі й казати — адже все це пролунало зі сцени! Не випадково, коли Миколу Гуровича виключали у 1934 році з партії й готувався його арешт, то «Мина Мазайло» називалася серед «яскраво націоналістичних» і «чужих» його п’єс).

Між іншим, дядько Тарас як український патріот цікавиться історією і в запалі дискусії нагадує Мині Мазайлу, тьоті Моті та іншим «істинно руським»: «Тому вже триста тридцять два роки, як написано першого слов’яно-руського словника... Найперший слов’яно-український словник виданий ще 1596 року Лаврентієм Зизанієм-Тустановським... А у вас тоді писаний словник був?» — запитує Тарас тьотю Мотю у відповідь на її «глибоку» думку: мовляв, українська мова — це «австріяцька видумка», й годі. Це все відбувається в той момент, коли герої Куліша активно обговорюють проблему: а хто такі, власне кажучи, українці взагалі? Ось варіант відповіді Мини Мазайла: «Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія». І далі Мина пояснює: «Частина їх (тобто українців. — І.С.) — наші малороси, себто руські, а частина, з’явіть собі, галичани, себто австріяки, що з ними ми воювали 1914 року, подумайте тільки!». От тоді тьотя Мотя переможно резюмує: «Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте... Так он вони хто, ваші українці! Тепера я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австріяцька видумка, так?». Абсурд, скаже читач. Проте варто почитати деякі публікації сучасних російських і «українських», південно-східних газет — і схожість з «аргументацією» Мини і тьоті Моті просто таки впадає у вічі...

Проте уважно вслухаємось в те, що говорить (і думає) той герой, ім’ям якого названо комедію. Чим Мина пояснює свою відразу до всього українського взагалі, до кампанії українізації 20-х років — зокрема? «Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади». Сформульовано блискуче! А «додати» і «додумати» за самого Мину, висловити його ставлення до українського національного відродження від його власного імені узявся невдовзі після прем’єри комедії часопис «Літературний ярмарок» (1929 рік, №6). Є, до речі, підстави вважати, що ця публікація належить перу славетного Остапа Вишні. Читати її зараз надзвичайно цікаво.

Ось деякі фрагменти (уявний адресат, що до нього звертається Мина — це тодішній нарком освіти УРСР Микола Скрипник): «До Вас звертаюсь як до Народного Комісара Освіти, що мусить турбуватися про забезпечення національних потреб національних меншостей України. Чому... про справу російської національної меншості Ви не турбуєтеся? Нічого там говорити про російські національні сільради та російські національні райони, бо то на селі. А от чому не вживаєте заходів для забезпечення наших національних інтересів — от таких громадян, як я, Мина Мазайло, та й взагалі інші службовці наших установ.

Я на службі свої обов’язки виконую і вживаю отую українську мову, коли треба писати до Наркомату освіти чи до якоїсь місцевої української мови. Але до мого приватного життя нікому немає діла. Однак мої національні культурні потреби цілковито нищать. Дійсно. Я чесний радянський громадянин, служу старанно, ніякого опору українізації не веду, живу собі тихенько в Харкові на Холодній Горі. Одне слово, від мене нічого кепського Радвлада не має. А, однак, мене на кожнім кроці врізують і давлять. Бувало, після служби щовечора читаємо нашу харківську газету «Вечернєє Радіо». Сидиш собі дома в приватнім життю й читаєш газету. Узнаєш з неї все, що треба: де що в кого вкрали, хто кого побив, що коїться на білому світі. Тоді я відчував, що Радянська влада забезпечує мої національні потреби. Свій куток. Своя газета пише про своє життя своєю мовою. А тепер: на тобі! І ту останню газету українізували. Мене цілковито позбавлено культурного знаряддя для моїх національних потреб.

Тепер (1929 рік. — І.С.) говорять, буцімто хотять українізувати ще й оперету харківську. Де ж тоді діватися? Навіть у суботу чи в неділю піти нікуди буде. Бо яка ж це буде оперета, коли в ній танцюватимуть по-українськи? Як же можна буде тоді піти на «Прекрасную Елену», коли вона промовлятиме по-українськи? Наші всі службовці, що ходять до оперети, цілковито проти її українізації. Нехай собі українці будують нову оперету, з новим репертуаром, ще ліпше, коли це оригінальний репертуар, але ж наші національні інтереси мусять бути забезпечені.

Нехай собі робітники пролетаризуються й українізуються, але ж треба забезпечити національні інтереси й нашого російського службовця, російського міщанства, всіх тих, що складають величезну більшість міста Харкова й визначають його культурне обличчя. Треба ясно сказати: удень на роботі хай буде українізація, але вечір — то приватна справа. Оперета, «Вечірнє Радіо» — мусять бути російською мовою. Без сумніву, так і прийдеться повернути до цього».

І повернули! Сталінська тотальна русифікація, окрім усього іншого, тотально забезпечила «національні інтереси» (мало)російського міщанства — у всеукраїнському масштабі. Заслуга Миколи Куліша в тому, що він передбачав це, відчув це (між іншим, зазначений фактор помічається далеко не всіма істориками). А наш обов’язок — не забувати про цю загрозу. Будьмо пильними!

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments