Українська повстанська армія

14 жовтня знаменна дата для усіх українців: день Святої Покрови Пречистої Богородиці ‒ заступниці Запорізької Січі та українського козацтва, день створення Української повстанської армії, день захисника Вітчизни. Це особливий день поклоніння Героям України, загальнонародне їх вшанування.

Серед цієї когорти безсмертних захисників нашої Батьківщини особливе місце займають герої ОУН-УПА. Але не всім це подобається. Багато хто, з різних причин, цього категорично не сприймає. Останнім часом звернули на себе увагу дві маніфестації подібного роду: деформуюча історичну правду резолюція Польського Сейму про Волинську трагедію та виступ президента Ізраїлю у Верховній Раді України.

Незважаючи на дражливість озвучених формувань, ми повинні проявити холодну витримку, сприйнявши озвучені постулати не як політичний виклик, що вимагає негайної політичної відповіді, а як заклик до наукової дискусії, як стимул до об’єктивної переконливої наукової відповіді. Такий підхід у стратегічному вимірі буде вигідний усім учасникам цієї публічної дискусії, зокрема й нам самим.

РАДЯНСЬКІ ЗАСНОВКИ (СТЕРЕОТИПИ) АНТИУКРАЇНСЬКОГО СИЛОГІЗМУ

Перед тим як викласти  власне бачення явища, зауважу, що наукова відповідь передбачає передусім об’єктивність як фактологічну, так і теоретичну, та можливість перевірки логічних висновків в інших контекстах дослідження. Якщо точніше, то вона дозволяє застосований президентом Ізраїлю Реувеном Рівліним метод оцінки подій перевірити на істинність/хибність і до поведінки євреїв щодо українців в той самий історичний час, і на тій самій території.

Отже, спочатку стисло нагадаємо, що сказав президент Ізраїлю: «…В Бабиному Яру не тільки загинули від рук нацистів десятки тисяч людей, євреї, українці, цигани і представники інших народів. Вони були знищені німцями і їхніми українськими прибічниками. Близько 1,5 млн. євреїв були вбиті на території сучасної України під час Другої світової війни в Бабиному Яру і в багатьох інших місцях. Їх розстрілювали в лісах біля ярів і ровів, зіштовхували в братські могили. Багато посібників злочину були українцями. І серед них особливо виділялися бійці ОУН, які знущалися над євреями, вбивали їх і в багатьох випадках видавали німцям. Вірно і те, що було більше 2,5 тисяч праведників народів світу, ті лічені іскри, які яскраво горіли в період темних сутінків людства. Однак більшість мовчала…».

Перший засновок стверджує про наявність українських прибічників нацистів, а другий про те, що більшість українців мовчала, коли здійснювався цей варварський злочин масового людиновбивства. Висновок не повністю проявлений, але очевидний: українцям притаманне почуття масового антисемітизму, тому вони повинні з ним боротися, передусім не прославляючи ОУН-УПА як антисемітську структуру.

Тому давайте спочатку прояснимо для себе, що ж таке посібник?  Напевно, що як мінімум не рівноправний союзник нацистської держави, яка й була політичним суб’єктом, тобто ініціатором і основним виконавцем злочину, а посібник, відповідно, є її індивідуально найманим співробітником (наприклад, поліцейським або військовослужбовцем).

По-друге, пролунав вислів «мовчазна більшість». З тональності промови Реувена Рівліна, це можна інтерпретувати як  мовчазну підтримку більшістю українців цих злочинів. Бо, в іншому разі, ‒ за цією логікою ‒ вони очевидно мали повстати проти нацистів і врятувати невинних жертв?

Такі гіпотетичні допущення, як нам бачиться, швидше породжені емоційним прагненням хоча б умоглядно найти вихід із  цієї трагедії, ніж раціонально її прояснити. Коріння таких допущень знаходиться, з одного боку, в абсолютній історичній відірваності автора від тієї реальності, а з іншого, в задавнених антиукраїнських стереотипах.

Але перед тим як прояснити цю проблему, давайте спочатку відповімо на одне логічне питання, що природно з неї випливає: а скільки людей, що були закланні на жертву, повстали проти власних вбивць? Для об’єктивності, це питання можна розширити: не тільки щодо жертву Бабиному Яру, не тільки щодо євреїв, а й, скажімо, українців в часи Голодомору?

Звичайно, були випадки таких відчайдушних спроб врятуватися і серед євреїв, і серед українців. Але їх була така мізерна кількість, що вони губляться на тлі мовчазної покори закланних на смерть. Перед нашою уявою виникають гігантські апокаліптичні колони, що мовчазно рухаються до пекельної ями. Їх мовчазна безвихідь ще страшніша, ніж їхня смерть. Бо смерть ‒ це кінець мукам, а очікування кінця ‒ це і є самі муки. Але чи найдеться хтось здатний осудити їх, закинути їм, що вони не кинулись на своїх мучителів? Страх, поєднаний з основним біологічним інстинктом «вижити за будь-яку ціну», паралізував будь-які їхні дії. Людина, полишена сама на себе перед страшним і всесильним ворогом, завжди до останку сподівається: а ось мене…

А тепер вдумаймося, а чи могло в принципі мирне населення втрутитись в дії окупантів? Тоді їх чекала б моментальна зміна статусу із окупованого мирного населення в жертву ‒ з умовного мовчазного спостерігача в цілком конкретну безумовну жертву. Хто заступився б за них тоді? Хоч, насправді, більшість мирного населення тоді нічого не знала про ці страшні злочини.

Лише абсолютно відірвана від реальності людина може засуджувати як одних, так і інших. Або людина, яка вибудовує свої міркування не на реальних фактах, а на їх замінниках: на фобіях, упередженнях. На застарілих антиукраїнських радянських пропагандистських стереотипах.

Далі, щоб до кінця прояснити це питання, давайте візьмемо цей умовний логічний конструкт «прихильник» і «мовчазна більшість» і застосуємо його до іншої подібної катастрофи: до українського Голодомору 1932-33-х років. Гадаю, що такими паралелями не варто захоплюватися, але звинувачення Президента Ізраїлю щодо українського народу просто змушують це зробити. Звичайно, як виняток, як дзеркальне історичне відображення, як жорстку відповідь історії на псевдоісторичні закиди. З наукового погляду це допустимо, тому що події відбувалися в однакових історичних умовах, на одній і тій самій території. Злочини проти людяності здійснювалися аналогічними політичними суб’єктами ‒ тоталітарними режимами ХХ-го століття, що винищували неугодні їм народи.

Отже, запитаємо: скільки було єврейських прихильників (посібників) комуністичного режиму в масовому винищенні українців? Запитаємо політично коректно, як це зробив президент Ізраїлю, саме про прихильників, ‒ визнавши, що головним суб’єктом винищення українців була Російська комуністична держава, Кремль, особисто Сталін!

Відповідь усім мешканцям України давно відома, але для об’єктивності, назвемо хоча б дві наукові праці, що прямо дають відповідь на це питання: по-перше, це праця відомого українського історика Сергія Білоконя «Двадцять років єврейської державності в Україні, 1918-38 рр. ‒ Сучасність. – 2004. – Лютий. – Ч. 2 (514). – С. 63-70 і дослідження колишнього працівника радянських правоохоронних органів Володимира Пристайка «ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: Особи, факти, документи. — К.: Вид-во «Абрис», 1997. –605 с.

Висновок разюче не співмірний: якщо українські прихильники нацистів були в основному дрібними виконавцями, то єврейські прихильники більшовизму займали переважну більшість керівних посад в УРСР, у тому числі і в каральному апараті. Тобто вони не тільки виконували, але планували і виконували акції масового знищення людей ‒ звісно, і це теж історично достовірно, за прямими директивами Кремля.

Звичайно, ми не мажемо усіх євреїв однією фарбою: серед жертв більшовизму було багато євреїв, але факт очевидний, хоч і гіркий на присмак.

Незважаючи на емоційну неприємність займатися подібним аналізом, але заради істини, поставлю і друге питання Р. Рівліну: скільки було євреїв, що врятували українців в часи Голодомору? Скільки було єврейських праведників: «тих лічених жаринок, які яскраво горіли в період темних сутінків людства?». Чи набереться їх 2,5 тисячі?

Гадаю, що цього достатньо, аналогія більш, ніж очевидна. Висновок простий: не варто аналізувати історію, особливо трагічні її сторінки, в такий спосіб, бо в політичному вимірі подібні сентенції лише розпалюють ненависть між народами. Як слушно зауважив Йосиф Зісельс, потрібно відмовитись від радянських антиукраїнських стереотипів, що підживлюються сьогодні ‒ додам від себе, ‒ на жаль, ще живучою українофобією частини єврейства.

Тепер перейдемо до конкретних фактів, до питання про участь/неучасть ОУН в антиєврейських акціях в часи нацистської окупації України. Процитую один, але красномовний історичний документ, що знаходиться в архівах СБУ ‒ раніше українське управління КГБ СССР, що спеціалізувалося на боротьбі з націоналістичним рухом. Це інструкція Проводу ОУН до низових підрозділів про заборону участі в погромах єврейського населення.  Його недавно оприлюднили працівники СБУ,  ввівши до збірки під назвою «До книги фактів».

Читаємо: «4-7,7.1941. Представники прибувших до Львова у великому числі відділів гештапа звернулися різними дорогами до українських кругів, щоб українці урядили триденний погром жидів...». «Замість уряджувати маніфестаційні похорони політв’язнів, помордованих більшовиками», – говорили вони, – «краще зробити велику відплатну акцію на жидах. Німецькі ані поліційні, ані військові не будуть в цьому перешкоджати...».

«Керівні чинники ОУН, довідавшись про те, подали до відома членам, що це є німецька провокація, щоби скомпрометувати українців погромами, щоби дати претекст німецькій поліції до втручання й «роблення порядку». І найважніше – щоб відтягнути увагу й енергію українського загалу від політичних проблем боротьби за державну самостійність – на слизьку дорогу анархії, злочинів і грабіжництва.

Уже 2-й Великий збір ОУН висказався рішуче проти будь-яких жидівських погромів. Такі тенденції засуджувались як намагання окупантів відвертати увагу народних мас від корінних проблем визвольної боротьби.

В перші ж дні німецької окупації ці постанови було реалізовано на практиці, забороняючи участь у погромах жидів і протидіючи німецьким провокаціям.

Тільки завдяки рішучій позиції кадрів ОУН  не дійшло одразу по відходу більшовиків до масового вирізання жидів у Львові та в інших українських містах, незважаючи на величезну хвилю обурення, яке викликало замордування більшовиками 80 тисяч українських політичних в’язнів, і,незважаючи на численні провокації німецького гештапа, щоб кинути українців до вирізання жидів”.  (Цитую за текстом Олександра Ткачука «Степан Бандера як дзеркало української влади та опозиції»: pravda.com.ua/articles/2010/03/25/4887491/).

Також варто ознайомитись з матеріалами Громадських історичних слухань «Звинувачення проти «Нахтігалю» ‒ історична правда чи політичні технології», що відбулись в СБУ.

Гадаю, що навіть для свідомості, наскрізь зараженої бацилою українофобії, цей документ повинен діяти як радикальні ліки, що примушують, принаймні зупинитись і задуматись: а може я помиляюсь і реальність була не такою примітивно однобічною, як мені досі вважалося? Звичайно, це за умови, що в людини є совість і прагнення до об’єктивного відображення дійсності.

В одному президент Ізраїлю правий: і українці, і євреї повинні діяти спільно в плануванні і реалізації свого майбутнього, мінімізуючи усі історичні, психологічні, політичні перешкоди на цьому шляху. І позитивних прикладів сьогодні для надії в успішності реалізації таких планів більше, ніж досить. Сподіваюсь, що і цей текст ляже цеглиною у підмурок цієї взаємовигідної справи.

«РЕФЛЕКСІЇ ПОЛЬСЬКОГО ПОСТІМПЕРСЬКОГО РЕВАНШИЗМУ ЯК ЗАСЛІПЛЕНЕ ПРЯМУВАННЯ В НІЩО»

Сучасна Польська держава і її політикум у нинішній українській свідомості ще сприймається як партнер і друг. Принаймні до останнього часу. До Резолюції нижньої палати Сейму про визнання Волинської трагедії геноцидом, вчиненим українськими націоналістами щодо громадян Другої Речі Посполитої в 1943-45 роках. 

І справа зовсім не в тому, що поляки можуть мати з нами різне бачення однієї  і тієї самої історичної події. Це допустимо, це навіть нормально для цивілізованого світу. Насторожує те, що поляки, точніше нинішня польська правляча сила, здатна в односторонньому порядку приймати політичне рішення, яке напряму зачіпає й Україну.  Названа ухвала парламенту імперативно і  безальтернативно формує одностороннє бачення історичного минулого і, відповідно, опосередковано задає детермінанти бажаного для Польщі розвитку української політичної системи в майбутньому.

І це майбутнє раптом стало для усіх нас, як українців, так і поляків, на порядок і складнішим, і суперечливішим. Але я переконаний, що це не Рубікон,  перейшовши який не можна вернутися назад. Можна і необхідно. Але перед тим тепер вже нам доведеться в односторонньому порядку пояснити наше бачення подій, вказати на лакуни, в тому числі й на «затемнені місця» польських злочинів щодо українців. А вже після цього шукати спільні знаменники ‒ можливо у формі державних актів, що дозволять нашим народам спільно рухатися вперед. І це, останнє, є найважливішим, ‒  власне заради цього ми включилися в дискусію.

Почнемо, по-порядку. 1-ша теза Резолюції Сейму Республіки Польща стверджує, що «давні східні воєводства Польщі» особливо постраждали через зштовхування тут інтересів тоталітарного німецького Третього рейху і комуністичного Радянського союзу.

Перша, деформуюча історичну реальність підміна понять виникає через використання знеособленого адміністративного терміну «давні східні воєводства». Документ, що стосується польсько-українського конфлікту і претендує на об’єктивність, мав би підкреслити, що «давні східні воєводства» є, насправді, споконвічними українськими етнічними землями Волинь і Галичина.

Зрозуміло, що це робиться з прихованою метою проігнорувати фундаментальні причини тривалого, і можна з усією відповідальністю стверджувати, спровокованого польською державою українсько-польського конфлікту; подати Волинську трагедію ізольовано, як односторонній акт українців, а не як апогей, трагічне завершення давнього протистояння. І таким чином покласти відповідальність за жертви на одну лише сторону конфлікту: українську.

Наступна підміна понять: це витлумачення Другої Речі Посполитої як однозначної жертви двох інших хижаків ‒ нацистської Німеччини і комуністичної Росії, що через Пакт Ріббентропа-Молотова розгромили і розчленували незалежну польську державу. Тут правда лише наполовину, ‒ вона стосується лише завершальної частини міжнародного розбою, нападу Німеччини і СССР на Польщу.  А перша частина полягає в тому, що Друга Річ Посполита була таким самим агресором, лише значно меншим, вона була мілітаризованим авторитарним хижаком і окупантом.

Парадоксально, але історичним фактом є те, що Друга Річ Посполита була одним із перших союзників нацистської Німеччини в її окупації Європи.  У наслідок Мюнхенської змови, коли Німеччина анексувала Судети, Польща анексувала в Чехії Заолжя, Північний Спиш і північну Ораву. Відштовхуючись від цього факту, можна стверджувати, що Друга Річ Посполита власноручно готувала свій безславний кінець. Своєю безумною загарбницькою політикою правлячі кола Польщі підштовхували Німеччину до 2-ї світової війни. І сам розгром Польщі став трагічною калькою із розгрому і розчленування Чехословаччини. Більші хижаки посмакували меншим, а потім одним із своїх напарників. І цього теж недопустимо ігнорувати.

Друга теза Резолюції проголошує, що консультації представників польської держави з українськими організаціями не принесли порозуміння в цьому питанні. Це,  фактично, введення в оману світової громадськості, бо ніхто, по-справжньому, ні з-ким не радився і не намагався підготувати спільну декларацію. Бо спільна декларація передбачала визнання геноцидом дії польської сторони щодо мирного українського населення. Тому ця фраза Резолюції є лише псевдодемократичною риторикою, що призначена  виправдати політичну засліпленість авторів, підкреслити нібито об’єктивність польської декларації.

Третя частина Резолюції присвячена одностороннім звинуваченням українців у Волинській трагедії. І одночасно, прославленню вбивць українців: Армії крайової і польської Самооборони. Добре, що хоч в азарті антиукраїнських рефлексій не долучили до них Польську поліцію 3-го Рейху, яка теж консолідовано долучилася до вирізання мирного українського населення польськими парамілітаризованими силами.

Ця частина резолюції абсолютно ігнорує злочинне рішення польських державних чинників призупинити мирний вихід польських переселенців із Волині і Галичини ‒ намагаючись будь-яким чином зберегти демографічну базу для Армії крайової і післявоєнних претензій на українські землі. Ці дії є відверто імперськими, злочинними передусім проти власного народу, проти мирного населення, яке польський еміграційний уряд свідомо зробив заручником тривалого історичного протистояння.

Сьогодні перед українською історичною наукою постало нагальне завдання швидко, об’єктивно і доказово описати різанину, вчинену названими польськими структурами щодо мирного українського населення. Поставити перед польською державою вимогу припинити героїзацію вбивць мирного українського населення.

Також необхідно здійснити комплексну програму дослідження тотальної депортації і геноциду Лемків ‒ української етнічної групи.  Підготувати і поставити перед Польською державою вимогу повернення нащадкам їхнього майна і земель. Незважаючи на те, що полякам це буде зробити надзвичайно складно, ‒ зокрема й тому, що виникне прецедент і відкриється законна можливість повторення його вимог іншими етнічними групами, що були незаконно депортовані із своїх етнічних земель. А «нові воєводства» складають сьогодні майже 1/3 території Польщі. Зробити це необхідно, як заради пам’яті замордованих поляками українців, так і для прояснення перед польськими елітами можливих напрямків розвитку роздмухуваних ними проблем. Підпалюючи чужу хату, пам’ятай, що вогонь може перекинутись і на твою.

Четверта частина Резолюції присвячена закликом до примирення і співпраці між українцями і поляками. Це добре, і, як на мій погляд, безальтернативно. Нам Польща потрібна як союзник в боротьбі з євразійською навалою, як лобіст в євроатлантичних структурах. Ми Польщі потрібні як надійний геополітичний союзник і партнер. Адже, ще раз скажу, добре відомо, що не одні лише українські етнічні землі ‒ Лемківщина і Холмщина ‒ увійшли до складу сучасної Польщі, загарбницькі дії були направлені і проти інших народів, що супроводжувалися масовими депортаціями і геноцидом корінного населення.

Власне, і це важливо пам’ятати полякам, геополітичний союз Польщі і України є не лише запорукою нашого, але й їхнього суверенітету. Тому не варто кидати каміння в того, хто тобі потрібний. Краще повернутися до політики взаємного пробачення і прощення, як до цього закликає наша християнська совість. І як це робили попередні Президенти Польщі та України.

Полякам необхідно пригадати історичну закономірність: насилля над українцями завжди і дуже скоро, як за історичними мірками, бумерангом поверталося до самих поляків. А наше взаємне поборення давало шанс нашим спільним геополітичним недругам уярмити обидва народи.

ВІВТАР ГЕРОЇВ ЯК АБСОЛЮТНА ЦІННІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Можна по-різному ставитися до різних ідеологій, ‒ на них завжди лежить відбиток часу, запал світової конкуренції народів, філософських уподобань їхніх авторів. У них завжди відображені як вічні проблеми народів, так і їхні конкретні політичні наміри. Це в повній мірі стосується і політичних програм українських націоналістичних організацій доби торжества тоталітаризму, як червоного, так і коричневого. Багато постулатів, актуальних тоді, з плином часу втратили свою актуальність сьогодні.

Відносність цінностей може стосуватися багато чого, але тільки не жертовної боротьби за свободу українського народу.  Коли українці пояснюють своє ставлення до героїв ОУН-УПА, то вони відштовхуються від однієї простої аксіоми: переважна більшість з-них свідомо віддали життя за Україну. В історії України ніколи не було такого масового жертовного руху, як в 40-50-ті роки ХХ-го століття. Радянський Союз, що зумів розгромити Німеччину і Японію, що замахнувся тоді на світове панування, більше десяти років не міг справитися з погано озброєною ОУН-УПА. Не знаю, чи реально говорив де Голль, чи це народний міф, але думка, що якби Франція мала таку армію, як УПА, то німці ніколи не увійшли в Париж, гадаю, має під собою реальну основу.

Як відомо, у будь-якій філософії цінностей індивідуальна і національна «свобода» є абсолютною категорією. Жертовна боротьба членів ОУН-УПА є абсолютною цінністю для кожного свідомого українця ‒ незалежно від того, де він народився, і ким був його батько чи дід. Самопожертва є вищою цінністю, яка не передбачає дискусій чи сумнівів. Історія боротьби за політичну свободу і державну незалежність має лягти наріжним каменем у програму виховання підростаючого покоління, зокрема й для того, щоб розглядувані вище трагедії ніколи не повторилися.

У комплексній програмі заходів з висвітлення героїчної боротьби наших предків проти іноземних загарбників, ‒  чи то періоду Княжої України, чи то періоду Козачої держави, чи то Української Народної Республіки, чи то періоду Другої Світової війни, чи сьогодні ‒ ми завжди повинні акцентувати увагу на її визвольному характері.

Важливим наочним елементом патріотичного виховання могло б стати спорудження Меморіального Комплексу «Алеї Героїв України». Найкращим місцем, як на мою думку, може бути Аскольдова Могила ‒ де вже поховані Герої Крут. Сюди необхідно перевезти і з відданням усіх державних почестей переховати Симона Петлюру, Степана Бандеру і Андрія Мельника. Тут можна поховати хлопців, що загинули, захищаючи Савур-Могилу. На цьому символічному місця могли б приймати клятву на вірність Україні курсанти військових училищ, сюди необхідно привозити шкільні і студентські екскурсії. Цей меморіал символізував би історичну і територіальну цілісність України, її непереможність.