Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Український Дон Кіхот

«Головний ткач» матеріальної тканини нашої історії
20 січня, 2001 - 00:00


Євген Харлампійович Чикаленко, як і багато інших українських патріотів, гідних пошани нащадків, залишається поки що в затінку. Хоча постать ця по-своєму унікальна. Меценат, який робив можливе й неможливе, щоб українство не зникло в мороцi історії: вкладав кошти у видання перших українських газет та журналів («Громадська думка», «Селянин», «Рада», «Літературно-науковий вісник», «Нова громада»); фінансував діяльність заснованого наприкінці ХIХ ст. у Львові Наукового товариства імені Тараса Шевченка, що стало, по суті, українською академією; підтримував матеріально письменників — Бориса Грінченка, Володимира Винниченка, Михайла Коцюбинського; збудував у тому ж таки Львові Академічний дім для студентів — вихідців із Наддніпрянської України. Це йому належать афористичні слова: «Любити Україну треба не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені».
«Ріка нашої історії пливла... також під псевдонімом «народництво». І там були В.Антонович, О.Кониський і Франко, Житецький і Мирний, Карпенко-Карий аж по геніальну Заньковецьку й амбітного Грінченка. Так, це все переважно герої. Та не забуваймо, що історія має і свій матеріальний бік, свою матерію, свою матеріальну тканину. І ту матеріальну тканину ткали Симиренки, Милорадовичи, Леонтовичі, а в першу чергу і як головний керівник того ткацтва — той головний ткач — на протязі довгих-довгих десятиліть. Ткач, що був ніби ціле життя за лаштунками, в тіні, безіменно, без претензії на місце в історії, це був Євген Чикаленко». (Євген Маланюк).

У Нью-Йорку на 73-й street мешкає пані Оксана Линтварьова-Чикаленко, батько якої був другом Антона Павловича Чехова. Розмовляючи з нею, мимоволі ловиш себе на думці, що вона могла б зіграти графиню Раневську у «Вишневому саду». Пані Оксана — жива часточка чеховської епохи. Їй — 92, проте вона не залишилася, як це трапляється з людьми поважного віку, в минулому. Залюбки працює за комп’ютером: захопилася написанням спогадів... Охоче розповідає про село Луку на Сумщині, де був маєток її батька, в якому любив гостювати Чехов. Згадує тітку, котра мала прекрасний вишневий сад. ТОЙ САМИЙ...

Ми роздивляємося старі фотографії — і непомітно переходимо від розмов про Чехова до маленьких монологів про дивовижного сучасника Антона Павловича — Євгена Чикаленка, того самого «головного ткача», якого так високопохвально згадував у своїх щоденниках поет Євген Маланюк. Пані Оксана була одружена з Левком Євгеновичем Чикаленком, видатним українським археологом, одним із тих, хто тримав на своїх плечах Українську вільну академію наук у США. Їхня донька Мар’яна, лікарка за фахом, сидить поруч із нами ось у цій невеликій нью-йоркській квартирі, прикрашеній українськими сувенірами. Ми п’ємо чай — і в якусь мить спалахує слово, яке мені не раз траплялося на очі в спогадах Чикаленка, в його листах до Володимира Винниченка... Перешори.

«ЛЮБИТИ УКРАЇНУ ТРЕБА НЕ ТIЛЬКИ ДО ГЛИБИНИ ДУШI, А Й ДО ГЛИБИНИ КИШЕНI»

Перешори — батьківщина Євгена Харлампійовича, сільце за якихось три версти від станції Мардарівка. Колись це був Ананьївський повіт Херсонської губернії, а тепер — Одещина... Так ось: виявляється, пані Оксана разом з Мар’яною не так давно побувала в Перешорах! Левко Євгенович заповів, щоб його прах розвіяли саме там, на землі, де жило кілька поколінь Чикаленків.

Ціле віяло фотографій на столику: перешорівський люд, який зустрічає гостей з Америки; дуб, біля якого прах одного з нащадків славного роду поєднався з рідною землею; місцеві краєвиди... І просто — табунець курей у загорожі, така собі українська сільська екзотика для американського ока... Мар’яна зізнається, що історія роду її останнім часом цікавить усе більше. Слова Маланюка про «головного ткача» вона вислухала з розчуленням і здивуванням водночас, адже в них — визнання неабиякого масштабу особистості її діда. «Хочеться щось добре зробити для його пам’яті, — каже Мар’яна. — Що? Підкажіть...».А мені тим часом згадується Винниченко, Чикаленків літературний «хрещеник». В одному з листів до Євгена Харлампійовича він якось написав: «Вірю, що доведеться вибирати вулицю для пам’ятника Вам...». З того часу минуло майже сто років... Пам’ятника Євгенові Чикаленку досі немає. Поставлено М.Жванецькому, М.Яковченку, Голохвастову і Проні Прокопівні, Паніковському, — симпатичним артистам і літературним героям, можна сказати — народним улюбленцям.

Громадський діяч, який брав активну участь у створенні Товариства українських поступовців, що з нього в березні 1917 року постала Центральна Рада. У квітні 1918 р. Євгену Чикаленку пропонували стати гетьманом України, але він відмовився, оскільки політиком себе не вважав. Землевласник, який не тільки вів зразкове господарство, але й узагальнив свій досвід аграрія у «Розмовах про сільське хазяйство». Автор безцінних «Спогадів (1861 — 1907)», «Щоденника» 1907 — 1917 рр., який давно став бібліографічною рідкістю (Львів, 1931), а також не виданих ще щоденників, які охоплюють останній, найбільш драматичний період життя Євгена Харлампійовича (1918 — 1929). 1904 року він видав збірник «300 найкращих українських пісень», чимало з яких було записано самим Чикаленком у рідних Перешорах. Заслуги Є. Чикаленка перед Україною настільки вагомі, а особистість його настільки колоритна, що нині нам мало б бути якось незручно за свою байдужість до імені цієї людини, яка й справді виконала божевільно складну місію «головного ткача» матеріальної тканини нашої національної історії.

У своєму родоводі Євген Чикаленко знаходив імена запорозьких козаків. Сам же він народився 1861 року в сім’ї секретаря Ананьївського повітового суду, який, пішовши у відставку, зайнявся сільським господарством у Перешорах. Навчався спочатку у місцевого священика, а потім у пансіоні в Одесі, згодом перейменованому у прогімназію. Серед учителів цього закладу були яскраві особистості — словесник Олексій Андрієвський, учитель географії (і композитор, автор популярних «Вечорниць») Петро Ніщинський, відомий усій Одесі педагог Леонід Смоленський.

Саме з іменем Смоленського, чия університетська молодість минула під впливом близького оточення В.Антоновича і М.Драгоманова, Євген Чикаленко пов’язував пробудження своєї національної самосвідомості, пригадуючи випадок, коли він пережив велике емоційне потрясіння. Святкували Різдво; Ніщинський грав на роялі, Смоленський почав співати пісню про козака, який двісті літ у неволі ходить понад Дунаєм, викликаючи волі... Євген, почувши, що вчитель (його Бог!) співає українською мовою, за яку його, перешорського хлопця, карали і кривдили, раптом розплакався. Читання «Тараса Бульби», Шевченка, Марка Вовчка, журналу «Основа» остаточно сформувало його національне «Я».

ЄЛИСАВЕТГРАД

І все ж «південну Пальміру» — Одесу — переміг провінційний, здавалося б, Єлисаветград. 14-річного Чикаленка віддали навчатися в земське реальне училище, яке мало репутацію одного з кращих освітніх закладів краю. Його директор Михайло Завадський був «чоловіком видатного розуму і неабияким педагогом». За однією партою з Євгеном сидів Панас Тобілевич (майбутній артист Панас Саксаганський). У родині Тобілевичів юний перешорець став своєю людиною. Скромний будинок на вулиці Знам’янській, у якому мешкав секретар міської поліції Іван Тобілевич (через кілька років його знатимуть як драматурга й актора Карпенка-Карого), був осередком культурного життя Єлисаветграда. Хто тут тільки не побував! Подвижники української сцени Марія Заньковецька, Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Микола Садовський, подружжя Русових (Софія — педагог, Олександр — відомий у Росії статистик), рідний брат дружини господаря дому Олександр Тарковський (так, так, це дід знаменитого кінорежисера Андрія Тарковського!), письменник і водночас заступник прокурора Дмитро Маркович, артільний «батько» Микола Левицький...

Євген Чикаленко опинився в самому епіцентрі активного громадського життя повітового міста. У будинку секретаря поліції збирався гурток, який за своїм характером дуже нагадував Київську Громаду. І не дивно: душею його — разом з Іваном Тобілевичем — був лікар Панас Михалевич, людина, близька до Михайла Драгоманова, приятель професора-історика Володимира Антоновича. Чикаленко обертався в цьому колі цілих шість років, з 1875 до 1881-го, — аж до свого від’їзду в Київ, де він мав намір вступити до університету бодай на правах вільного слухача.

У своїх «Спогадах», написаних уже після поразки УНР, Євген Харлампійович розповість, як вони вдвох з Олександром Тарковським шукали в Києві на вулиці Жилянській будиночок Антоновича, як познайомилися невдовзі з композитором Миколою Лисенком, кобзарем Остапом Вересаєм, мовознавцем Костем Михальчуком і загалом з тією інтелігенцією Києва, яка була основою «Старої громади». Втім, Тарковському більше імпонували ідеї «Народної волі», за що він зовсім скоро — після розгрому жандармами українського й народовольського гуртків у Єлисаветграді — розплатиться засланням до Сибіру, від якого його не врятує й відчайдушний лист до Віктора Гюго, відправлений до Франції з одеської буцегарні, проте перехоплений жандармами... Чикаленку теж нагадали про зібрання в будинку на Знам’янській, про його зв’язки з Михалевичем і Тобілевичем. На щастя, все обійшлося не Сибіром, а п’ятирічною висилкою в Перешори під гласний нагляд поліції.



«ЯКЩО НЕ Я, ТО ХТО?»

У Перешорах Є.Чикаленко зайнявся сільським господарством. Причому — з грунтовністю науковця! Недарма ж перед тим він три роки був вільним слухачем природничого факультету Харківського університету. Наслідки не забарилися: з’явилися солідні прибутки, а вони, в свою чергу, давали змогу купувати нові земельні ділянки. Набутий досвід молодий господар виклав у брошурі «Розмови про сільське хазяйство», назви розділів якої свідчили про її прикладний характер: «Чорний пар», «Худоба», «Сіяні трави», «Виноград», «Сад», «Як впорядковувати сільське господарство в полі»...

Брошуру Чикаленко написав по-українськи — і знадобилося цілих п’ять років, поки сам міністр внутрішніх справ дозволив видати її «в виде исключения» ! «Крамольною» була, звісно, не розповідь про чорний пар чи виноград, а заборонена царським указом мова...Самовідданість, з якою Євген Харлампійович пропагував українське слово, українську історію і культуру, намагаючись пробудити у своїх земляків приспану віковою кривдою національну свідомість, не може не вражати.

«Якщо не я, то хто?» — таким був внутрішній імператив цієї людини, що велів їй, дивуючи сусідів-панів, постійно розмовляти рідною мовою; записувати в Перешорах народні пісні, щоб згодом видати їх окремою книжкою; вкладати гроші в конкурс на кращу історію України; писати листа І.Рєпіну з пропозицією взятися за українські історичні сюжети... І то був тільки початок. Громадські справи, український рух усе більше й більше затягували Євгена Чикаленка у свій вир. У 1899 р. він придбав землю й садибу в селі Кононівці, що неподалік від Яготина. Це та сама Кононівка, полям якої присвячено відому кожному десятикласнику новелу М.Коцюбинського «Intermezzo»...

Кононівський «пан» помітно вирізнявся з-поміж місцевого панства: був він не лише добрим господарем, а й, сказати б, українським просвітителем, вихователем селян. Чимало сторінок «Спогадів» Чикаленко присвятить саме тій своїй педагогіці, залишить колоритні портрети односельців, у яких він терпляче пробуджував громадянську й національну свідомість. Але Кононівка, як і Перешори, не була для Чикаленка єдиною і головною точкою прикладання сил. Свій талант аграрія він вирішив підпорядкувати великій меті — тій самій, яку Є.Маланюк назвав тканням матеріальної тканини української історії.

Восени 1900 р. Є.Чикаленко купує будинок у Києві на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській, 91 (неподалік від «пенатів» М.Лисенка, М.Старицького, П.Косача, О.Кониського) і, як сам скаже, «з головою» пірнає «в українську громадську діяльність». Вступає до Київської Громади і таким чином потрапляє в коло, атмосферу якого визначали В.Науменко, В.Антонович, К.Михальчук, М.Старицький, О.Пчілка, Я.Шульгин, М.Лисенко, П.Житецький, М.Василенко, І.Стешенко... «Це був цвіт тодішньої київської старшої української інтелігенції», — писав згодом Є.Чикаленко.

Будинок Чикаленка на Маріїнсько-Благовіщенській став осередком українського культурного й громадсько-політичного життя Києва. Тут відбувалися з’їзди Загальної Безпартійної Української Організації, що ставила за мету об’єднання «всіх свідомих українських елементів». Тут народжувалися ідеї, які ставали реальними справами (так було засновано видавництво «Вік», книгарню журналу «Киевская старина»). Рада Загальної Організації і справді виконувала функції «таємного уряду», метою діяльності якого було українське відродження. Тут, у будинку Євгена Харлампійовича, влаштовувалися літературні суботи, на одній з яких, до речі, з’явився й студент Володимир Винниченко, — його дебют у літературі відбувся з легкої руки господаря дому...

Під час громадянської війни будинок Чикаленка розграбують і понищать. Підуть за вітром збірка часописів за 30 років, листи видатних українських діячів, бібліотека, в якій було чимало книг із автографами славних Чикаленкових сучасників. На Маріїнсько-Благовіщенській родина Чикаленків пережила бурхливий 1905 рік, коли «переляканий цар вже хотів був тікати з родиною пароплавом за кордон, але придворні, на чолі з Распутіним, умовили його лишитися і піти на поступки з громадянством» (Спогади, с.404).

ЯКЕ ТАМ НАЦIОНАЛЬНЕ ВIДРОДЖЕННЯ БЕЗ УКРАЇНСЬКОГО СЛОВА

Садиби в Перешорах та Кононівці не спопеліли у вогні «аграрних рухів»: Євген Харлампійович умів ладити з селянами... А потім почалася «страшна столипінська реакція» з її «чорними сотнями», неприхованою неприязню до «інородців»... І ось за цих обставин, скориставшись Маніфестом про конституцію (17 жовтня 1905 р.) Є.Чикаленко береться з друзями видавати українську щоденну газету! Так з’явилася «Громадська думка», а згодом — газета «Рада», без якої Євген Харлампійович не уявляв свого життя. «З смертю газети настане і моя духовна смерть, — писав він В.Винниченку у липні 1908 р. — Як український Дон Кіхот я помру. Заховаюсь в селі, аби не бачить свідомих українців, не чуть про їх, одним словом, вернусь в «первобытное состояние» запеклого сільського хазяїна, який окрім чорного пару, нічого й не знав і нічим не цікавився...»

Чого більше в цих словах — іронії? Смутку? Відчаю? Можемо тільки уявити, скільки наполегливості й дипломатичного хисту треба було мати, щоб зібрати необхідні кошти на газету, а до того ще й «збалансувати» амбіції, інтереси, політичні розбіжності «свідомих українців», які так легко втягувалися у чвари. Євгену Харлампійовичу з його педагогічним тактом не раз доводилося виступати в ролі арбітра. Він мав право на ту гостру національну самокритику, яка не раз зустрічається в його листах, «Спогадах», «Щоденнику». Найчастіше картав свою націю за анархізм, за те, що «не здатна сама до організації, до державності». Інколи заздрив чехам: мовляв, їм німецька неволя ще й на користь пішла... Знаючи, з якою Сізіфовою впертістю боролася ця людина за українську пресу, мимоволі думаєш: а де наші нинішні Чикаленки? Бувало, коли не вистачало грошей на видання, Євген Харлампійович продавав свою землю, аби тільки справа не гинула! Знав: яке там національне відродження без українського слова? «Смерть газети від анемії, — писав у «Щоденнику», — це друге Берестечко, величезний удар нашому національному рухові». І «Рада» таки трималася! Аж до початку першої світової війни, коли російський уряд улаштував погром українства...

ЖИТТЄВА ДРАМА I ДРАМА УКРАЇНИ

А далі історія життя Євгена Чикаленка та його родини набуває трагічних барв, і вирішальну роль тут відіграли обставини революції й громадянської війни. Сімейне гніздо Євген Харлампійович узявся будувати в 1883 р., коли одружився з Марією Садик, лубенською панночкою. Мали вони трьох синів і двох доньок: Ганну, Левка, Вікторію, Петра та Івана. А 1909 року сталося те, про що Чикаленко у сповідальному листі до Винниченка написав так: «вийшла драма». Родина розпалася. «Вже скілька років тому назад полюбив я Юлію Миколаївну, небогу моєї жінки. Спочатку я сього не помічав, а коли помітив, то прийшов буквально в ужас... Виявилось ... що й вона тайно мене любила і одмовляла всім своїм «многочисленним» поклонникам...». Сердечні муки закінчилися для Чикаленка тим, що навесні 1909 р. вони з Юлією Миколаївною стали жити як подружжя. Діти поставилися до цієї події по-різному: Левко — «досить розумно», а Ганна і Вікторія — «не як зоологи, а як богослови», тобто осудливо.

З часом усе наладилося, але почалися події, які перевернули догори дном всю Росію.Війна застала Є.Чикаленка в Криму — в Алупці він мав ділянку землі і «віллу». «Раду» закрили. Російське військо увійшло в Галичину, звідки почали виселяти тисячі українців. Кого куди: на землі Східної України, в «Сибір неісходиму»... М.Грушевського арештували й відправили в Симбірськ. Чикаленку, якого охранка вважала одним із вождів «мазепинців», теж довелося переховуватися, кочуючи з місця на місце. Але в 1916 р. він усе ж зумів відновити видання газети, яка відтепер називалася «Нова Рада» (виходила аж до 1919 р., коли Україну окупували більшовики).

У часи УНР Є.Чикаленко був прибічником гетьманату. «Будемо дотримуватись погляду, що гетьманство — найбільш відповідна форма державного устрою для України», — писав йому в квітні 1921 р. історик Дмитро Дорошенко, недавно ще — один із членів уряду П.Скоропадського. Обидва вони, і Чикаленко, й Дорошенко, різко засуджували ініційоване Винниченком та його прибічниками антигетьманське повстання восени 1918 р. В американських архівах мені трапився до рук лист Чикаленка до Льва Ганкевича, датований листопадом 1919 року, в якому відчувається гострий біль щойно пережитої національної поразки: «Ні ви, ні Винниченко не в силі виповнити єдиного тепер мого бажання — вернути українську Державу, яку він, сподіваючись всесвітньої соціалістичної революції, розвалив, організувавши вкупі з есерами повстання наперекір постанові Київського ЦК Української соц-дем. партії, ЦК партії есерів, взагалі більшості Національного Союзу, саме тоді, коли ми вже мали половину своїх портфелів. Намовили амбітного Петлюру та неосвідомленого Коновальця, і тим примусили безвольного Скоропадського заключити другий Переяславський договір... В результаті замість укр. держави в її історичних формах ми матимем, як я передрікав Винниченкові, «единую большевистскую», а нарешті й «единую черносотенную» Росію».



В ЕМIГРАЦIЇ

Цього листа Чикаленко писав, живучи якийсь час у Перемишлі: як і тисячам українських інтелігентів, йому довелося втікати від більшовицького режиму, стати емігрантом. Левко, Ганна й Вікторія теж поселилися за кордоном; частина родини залишалася в Кононівці. Петро, якого мобілізували до війська, встиг повоювати у складі армії генерала Самсонова і на власні очі бачив її загибель біля Мазурських озер. 1928 року він, 36-літній, помре у пересильній тюрмі в Курську, звідки його мали відправити на Соловки. Наймолодший, Івашко, теж залишиться в Україні, і теж побуває на засланні. В Києві тепер мешкає його син... Левко Євгенович, як я вже писав, стане професором — його ще зі студентських літ захопили археологія й антропологія. Ганна вийде заміж за Зигмунта Келлера і житиме в Швейцарії. В одному з діаспорних збірників я зустрів її прецікаву статтю про яготинську бібліотеку князя Репніна. Пишучи її, Ганна Келлер- Чикаленко, напевно ж, згадувала батьківську Кононівку, розташовану зовсім неподалік від Яготина... А Вікторія одружилася з Олександром Скорописом-Йолтуховським, який теж був не останньою постаттю в часи Скоропадського. Мешкали Скорописи в Німеччині, мали сина Василя, якого дуже любили і якого втратили в 1941-му: мобілізований до війська, він загинув у Білорусії на самому початку війни. Втім, ця неймовірна історія варта того, щоб про неї було написано окремо...

Ну, а сам Євген Харлампійович опинився в Чехословаччині, потім в Австрії. Всі його життєві плани — поруйновано. Маєток у Перешорах він заповідав під сільськогосподарську школу, будинок в Алупці після смерті господаря мав стати дачею для українських письменників... Не судилося. Події розгорталися за законами драми. 1922 року Чикаленки жили в селі Рабенштайні в Австрії. Становище їхнє було таке відчайдушне, що українська нью-йоркська газета «Свобода» змушена була 13 червня 1922 р. звернутися до «добрих людей» серед «американських земляків» із воланням про допомогу, передрукувавши повідомлення одного львівського часопису, в якому йшлося про те, що «відомий наш діяч Евген Чикаленко опинився в тяжкім, просто безвихіднім становищі. Здавна хворіючи, він в останнім часі дуже надвередив своє здоров’я і якщо не піддасться операції, то життя його в небезпеці. Тим часом матеріяльні засоби старого заслуженого діяча, одного з фундаторів «Академічного Дому» й добродія Наукового тов. Ім.Шевченка, такі, що рішучо на се не позволяють. Чикаленко та його жінка дуже бідують на еміграції. Старий збирає дрова в громадськім лісі, а жінка ходить на фабрику о 6 тій рано. І от недавно, підважуючи в лісі важке дерево, старий підорвався і лежить тяжко хорий, без догляду... Треба б старому зробити операцію, але на клініку й лікуваннє у нього грошей нема».

«Добрі люди» таки знайшлися, і незабаром Євгену Харлампійовичу зробили дві тяжкі операції на шлунку. Проте жити йому все ж залишалося недовго. 1925 року Чикаленки переїхали до Чехословаччини: у подєбрадській Українській господарській академії колишньому видавцю «Ради» дали скромну посаду голови термінологічної комісії. А в червні 1929-го Чикаленка не стало. Помираючи, він просив, щоб прах його розвіяли в Перешорах, розуміючи, звісно, що статися це може тільки тоді, коли Україна знову стане вільною... Якийсь час урна з купкою попелу, яка колись звалася Євгеном Харлампійовичем Чикаленком, зберігалася в празькому Музеї Визвольної Боротьби України, але після завершення Другої світової війни музей цей було ліквідовано. Архіви перевезено до Києва, а прах Чикаленка хтось із пражан-українців устиг поховати на міському кладовищі...

МИ ПОВIЛЬНI I БАЙДУЖI

Про все це ми розмовляли з невісткою й онукою Євгена Чикаленка у нью-йоркському будинку на 73-й street. Зовсім недалечко від нього, на іншій, 100-й, street, у приміщенні Української вільної академії наук, зберігаються унікальні архівні матеріали, які стосуються долі цієї благородної людини. Рукописи щоденників, листування з чільними діячами українського руху першої чверті ХХ ст., з дітьми... Кажуть, що в Києві готуються до видання щоденники Є.Чикаленка 1918 — 1929 рр. На початку 1990-х відродилася була газета «Рада» — але проіснувала недовго. Україномовну пресу загалом потіснила російськомовна. Аякже: незалежність здобули, а Чикаленків — катма. Ми повільні й байдужі. Євген Чикаленко це добре знав. Знав, що національна вдача формується довго і надовго. Міг би, здавалося, кинути ті свої добровільні національні обов’язки і жити, як усі. Але ж ні: всупереч усьому, залишався сумлінним і самовідданим «ткачем», повторюючи з сумнуватою усмішкою своє незмінне правило: «А ти, Марку, грай!»

Телефон ведучих сторінки «ІСТОРІЯ ТА «Я»:

414-90-00 — Сергій МАХУН, «День», Ігор СЮНДЮКОВ

Адреса електронної пошти (e-mail): sport@core.day.кiev.ua

Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, Кіровоград
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments