Життя без совісті і честі — все одно що земля, позбавлена сили тяжіння
Наґіб Махфуз, єгипетський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури

Український чинник «дива на Віслі»

Як Радянську Росію перемогли на підступах до Варшави
17 листопада, 2017 - 10:31
БЕРДИЧІВ, КВІТЕНЬ 1920 Р. НА ФОТО (ЗЛІВА НАПРАВО): ПОЛЬСЬКИЙ ГЕНЕРАЛ АНДЖЕЙ ЛИСТОВСЬКИЙ, ГОЛОВНИЙ ОТАМАН СИМОН ПЕТЛЮРА, ГЕНЕРАЛ АРМІЇ УНР САЛЬСЬКИЙ ТА МАРКО БЕЗРУЧКО / ФОТО З САЙТА PETLURA.POLTAVA.UA

Щороку у серпні Польща урочисто вшановує героїв «дива на Віслі», тих польських вояків, хто зупинив похід «червоних коней» на Варшаву, Берлін та Париж. І щороку поза належною увагою залишається роль військово-політичного союзника відновленої Речі Посполитої в боротьбі не на життя, а на смерть. Союзником цим була Українська Народна Республіка (УНР).

Це була не польсько-радянська війна, як про неї досі пишуть. Ця війна була радше польсько-українською (не поляки проти українців, а поляки разом із українцями) — проти Радянської Росії. Українці мали в тій війні власний інтерес: побудову своєї національної держави, не радянської республіки, а незалежної народної республіки.

Водночас більшовики вміло залучили до себе певну частину українських самостійників — тих, хто не міг пробачити Польщі окупацію Галичини — від екс-прем’єра УНР Володимира Винниченка до боротьбистів на чолі з Елланом-Блакитним, Любченком, Шумським. Мали більшовики у своєму розпорядженні й корпус Червоного козацтва Віталія Примакова — ударне мобільне з’єднання, яке разом із кіннотниками Будьонного за рік до цього зірвало похід на Москву офіцерських полків Денікіна, які йшли під гаслом «єдиної неподільної Росії-матінки». Українцям Кремль пообіцяв «червону Україну» від Сяну до Дону; одночасно польським комуністам на чолі з Мархлевським та Дзержинським була обіцяна Польща по Збруч та Мінськ...

Але як самостійна державно-політична сила українці були представлені на боці тих, хто захищав європейську цивілізацію від тоталітаризму, уже готового «більшовизувати» спершу Польщу, Румунію, Угорщину, потім Німеччину та Італію, а потім — усю Європу та весь світ. На початку 1920 року друга людина в тодішньому радянському керівництві, творець і вождь Червоної армії Лев Троцький, відгукуючись на здобуття Харкова своїми військами, недвозначно заявив у записаній на грамплатівку промові: «Нині трудящі люди, що отримали завдяки радянській владі у свої руки управління державою, — вони будують нову, Радянську Федеративну Росію, і ця нова Радянська Росія простягає свої руки до народжуваної Німеччини, і буде в усьому світі єдина Радянська республіка всіх народів!»

За цих обставин згідно з укладеною 20 квітня 1920 року у Варшаві угодою уряд Польщі визнав незалежність Української Народної Республіки. А 25 квітня 15 тисяч українських вояків, об’єднаних у дві дивізії під командуванням полковників Марка Безручка й Олександра Удовиченка, та 50 тисяч польських бійців рушили на схід. До них згодом приєдналися ті частини Дієвої армії УНР, які брали участь у Першому Зимовому поході по тилах більшовицького війська на Правобережжі. Впродовж тижня союзники звільнили від більшовиків Козятин, Житомир, Бердичів, Коростень, а 7 травня вступили до Києва. Значну допомогу союзним військам надавали українські повстанці, проти яких було кинуто більше червоних військ, ніж їх перебувало на фронті.

Проте радянське командування в кризовій ситуації діяло оперативно й ефективно. Маючи у своєму розпорядженні величезні людські ресурси, воно створило перевагу в живій силі, зокрема, перекинуло з Північного Кавказу на Правобережжя Першу кінну армію. Вже 14 травня червоноармійські частини Західного та Південно-Західного фронтів розпочали контрнаступ. На початку червня вони захопили Сквиру, Білу Церкву, Фастів, Бердичів, Житомир, а 12 червня — Київ. За місяць Червона армія вийшла до Збруча, й у Тернополі було проголошено Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку.

Українські вояки героїчно билися проти значно більших сил ворога і відступали організовано, чинячи опір на кожному кроці. Ось, що писав польський дипломат Каєтан Моравський у липні 1920 року: «На півдні Ридз-Смігли опанував ситуацію і утримує лінію Збруча. Велика в цьому заслуга українських формувань, які навіть підчас відвороту не втратили холодної крові, і перевищуючи значно наші війська дисципліною, воюють як герої. У найкритичнішій ситуації український офіцерський легіон стримав наступ червоних гвардій на територію Галичини, оплачуючи свій героїчний подвиг втратою 350 офіцерів убитих або поранених».

Стратегічна операція задумана була червоним командуванням добре. Перша кінна армія Будьонного наступає з півдня, третій кінний корпус Гая — з півночі. Піхота Західного фронту йде навпростець через Білосток. Зустріч — під Варшавою; польські війська будуть оточені, деморалізовані і змушені капітулювати. А потім — далі на Захід через «труп білої Польщі».

А те, яку реально «революцію ззовні» несла Червона армія на своїх багнетах і шаблях, засвідчив одесит Ісаак Бабель, майбутній письменник, який був працівником редакції газети «Красный кавалерист» і пройшов разом із Першою кінною армією всю кампанію 1920 року. Тільки у середині 1990-х був надрукований його щоденник тих часів. Й ось які записи в ньому супроводжують липневі й серпневі бойові дії кіннотників:

«Страшна правда — всі солдати хворі на сифіліс... Солдатська виразка. Їдять товчений кришталь, п’ють карболку, розмолочене скло. Всі бійці — оксамитові кашкети, зґвалтування, чуби, бої, революція і сифіліс... Просування до Львова. Мало вдалий бій під Островом, але все ж поляки відходять. Відомості про оборону Львова — професори, жінки, підлітки. Апанасенко [один із начдивів армії Будьонного. — С.Г.] буде їх різати — він ненавидить інтелігенцію... Чоботар, сокальський чоботар, пролетар. Чоботар чекав Радянську владу — він бачить жидожерів і грабіжників, і не буде заробітку, він спантеличений і недовірливо дивиться... Крамнички всі відчинені, крейда і смола, солдати нишпорять, лають жидів, заходять у квартири, жадібні очі, руки тремтять, незвичайна армія... Вночі буде грабунок міста — це всі знають».

Імовірно, саме такі дії, притаманні не тільки воякам Першої кінної армії, стали одним із головних чинників невдачі походу Червоної армії на Захід. 16 серпня 1920 року розпочався успішний контрнаступ польських військ під Варшавою і невдовзі Західний фронт майбутнього радянського маршала Тухачевського зазнав поразки. Але в розпорядженні більшовиків ще залишалася потужна мобільна ударна сила — та сама Перша кінна армія. Її поява під польською столицею могла змінити стратегічну ситуацію. Наказ було віддано і... Описує генерал-хорунжий Олександр Удовиченко.

«Буденний, захоплений своїми успіхами, перед тим, як рушити на Варшаву, рішив з нальоту захопити Львів, однак зустрінув тут серйозний відпір і, зазнавши великих втрат, рушив у напрямі на Замостя, до якого і підійшов 29 серпня.

В Замостю у старій фортеці в той час опинилися частини 6-ої української Січової дивізії в команді генштабу полк. Безручка, яких направляли з фронту ІІІ-ої польської армії на з’єднання з Українською Армією на Дністрі. Крім вищезгаданої 6-ої дивізії, в склад залоги Замостя ще увійшов 31-ий польський полк та 2 етапових куріні. Всього — 3200 багнетів, 200 шабель, 12 гармат, та 3 бронепотяги. Комендантом залоги був полк. Безручко.

29 серпня Буденний зсаджує своїх кіннотчиків з коней та після гарматної підготовки веде їх на штурм фортеці, яка являла собою мале містечко, обведене старим муром. Атаки буденновців із сходу було відбито, з великими втратами для них. Ранком 30 серпня Буденний оточив Замостя та повів наступ зо всіх боків. Залога Замостя уперто боронилася, але з заходу буденновцям пощастило дійти до дротяних перешкод і знищити їх та майже увірватись в Замостя. Однак остання резерва — українська сотня, контр-атакою відкинула ворога за дроти. Біля 70 ворожих гармат розвинули пекельний вогонь, на який обережно (зберігаючи набої), але влучно, одповідали 12 українських гармат. І ця атака для армії Буденного скінчилася неуспішно. Несподівано 31 серпня Буденний припинив штурм Замостя та спішно розпочав відступати на схід, бо в його запіллі з’явились польські дивізії, що їх було перекинено з північного фронту. Штурм Замостя, під яким Буденний поніс великі втрати, остаточно зламав йому зуби й ослабив його. Він не в силах був продовжувати свій рейд до Варшави.

Відпір, який зустрінув Буденний під Замостям, остаточно розбив широко побудовані стратегічні плани Червоної Армії, а саме: кінними арміями з півночі і з півдня оточити Польську Армію. У розбиттю цих планів активну участь взяла 6-та українська дивізія з полк. Безручком на чолі».

Отож досі непереможний Будьонний наразився на мало кому тоді (та й сьогодні) відомого полковника Безручка. Під Замостям Будьонний мав уп’ятеро більше активних багнетів і шабель, ніж Безручко. Плюс бронепотяги та кілька загонів бронеавтомобілів. За військовою теорією, для перемоги достатньо мати втричі більше сил. Але полковник Марко Безручко і Всеволод Змієнко, який був у нього заступником (обидва — «східняки», один тавричанин, інший одесит), компенсували нестачу багнетів та шабель грамотною тактичною побудовою глибоко ешелонованої оборони міста: за ті кілька днів, поки Будьонний ішов до Замостя з-під Львова, сапери поставили лінію дротяних загород, у деяких містах навіть у 3—4 ряди, за якими було розташованно ланцюг гніздових опірних пунктів, шанців повного профілю та кулеметних дзотів. І «червоні коні» повернули назад, а Безручко і Змієнко одержали за перемогу звання генерал-хорунжих УНР та польські відзнаки.

Подальші події — це окрема тема. Тут же відзначимо, що «червоний Бонапарт» (як його нерідко звали на Заході) Тухачевський пізніше згадував: «Революція ззовні була можлива. Капіталістична Європа була збурена до основи, і якби не наші стратегічні помилки, не наш воєнний програш, то, може бути, Польська кампанія стала б з’єднувальною ланкою між революцією жовтневою і революцією західноєвропейською». Справді, вся історія Старої Європи в ХХ столітті була б іншою і навряд чи кращою. Напевно, західні європейці за такого перебігу подій досконало вивчили б географію «архіпелагу ҐУЛАҐ», забули б багато своїх буржуазних навичок у економіці і політиці, а нині були б змушені разом із нами вчитися демократії і ринку. Тож варто пам’ятати, що війська УНР були серед тих, хто забезпечив «чудо на Віслі» і врятував Європу від занесеного над нею меча більшовизму.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments