Або думай сам - або той, кому доводиться думати за тебе, відніме твою силу, переробить всі твої смаки і звички, по-своєму вимуштрує і вихолостить тебе.
Френсіс Фіцджеральд, американський письменник, найбільший представник так званого «втраченого покоління» в літературі

Уроки «червоного травня»

«Революційний» Париж 50 років тому
18 травня, 2018 - 10:31
ТАК ВИГЛЯДАВ «ЧЕРВОНИЙ ТРАВЕНЬ» У ПАРИЖІ НЕЗАБУТНЬОГО 1968 РОКУ

Травень 1968 року ввійшов у історію Франції, та й усієї Західної Європи як місяць молодіжних протестів. Найбільш активними вони виявилися у Франції, а оскільки проходили під комуністичними та анархістськими гаслами, то заведено говорити про «червоний травень». З чого все почалося? З виступів студентів університету Париж X — Нантер. Вони протестували проти патріархальної заборони доступу студентів чоловічої статі до жіночих гуртожитків. Переважна більшість студентів були переконані, що в занятті сексом у гуртожитках немає нічого поганого. Звідси два головних гасла протестів: «Забороняти забороняється» і «Любов вільна» (варіант: «Товариші! Любов’ю можна займатися і в Школі політичних наук, а не тільки на галявині»).

Суворо кажучи, вимога про допуск чоловіків у жіночі гуртожитки була частиною боротьби за жіночу рівноправність, оскільки в чоловічі гуртожитки приводити дівчат і тоді не заборонялося. Щоправда, почалося все з чисто політичної акції. 22 березня в Нантері студенти захопили будівлю адміністративного корпусу, вимагаючи звільнення шести своїх товаришів, членів Національного комітету на захист В’єтнаму, які, протестуючи проти В’єтнамської війни США, напали 20 березня на паризьке представництво «Амерікен Експрес» і були в результаті заарештовані. Так виник радикально-анархістський «Рух 22 березня», який привернув до себе масу студентів вимогою вільного доступу до жіночих гуртожитків. Незабаром до відповідних гасел додалися інші анархістські та комуністичні гасла, причому останні — не в класичному радянському, а переважно в троцькістському і маоїстському виконанні.

Незабаром рух поширився на всю Сорбонну. Студентам співчували багато лівих викладачі Сорбонни, в тому числі відомі філософи Мішель Фуко і Жан-Поль Сартр. До радикально-філософських гасел, на кшталт «Будьте реалістами, вимагайте неможливого!», «Звільнення людства буде загальним, або його не буде», додалися і чисто політичні: «На зміну олігархії має прийти народ» (це гасло і сьогодні актуальне як в Україні, так і в Росії), «Ті, хто роблять революцію наполовину, риють собі могилу», «Ми не будемо нічого вимагати і просити: ми візьмемо і захопимо». Були й суто пародійні гасла: «Пролетарі всіх країн, розважайтеся!»

Також за участю радикально налаштованих студентів із ФРН, Італії та Бельгії, які навчалися в Сорбонні, було створено «Рух університетських дій» (МАЮ), покликаний надати студентським виступам протесту міжнародного і скоординованого характеру. Однак акції в зазначених країнах аж ніяк не досягли розмаху французьких. Натомість у Сорбонні МАЮ створило «паралельні курси», на яких замість офіційних професорів читали курси лекцій запрошені студентами видатні фахівці з неуніверситетського (а часом — і з неакадемічного) середовища, іноді — навіть самі студенти.

Для спроби розвалити студентський рух в Нантер було задіяно поліцейських агентів. Але студенти їх швидко вирахували, сфотографували і влаштували спеціальну виставку. А коли поліцейські спробували розгромити виставку стукачів, студенти витіснили їх з території університету. 30 квітня студентських лідерів влада звинуватила в «підбурюванні до насильства» і припинили заняття в університеті. Тоді 1 травня 100 тисяч студентів і молодих робітників вийшли на вулиці Парижа під гаслом: «Роботу молоді!» Демонстранти вимагали 40-годинний робочий тиждень і скасування постанови про різке скорочення програми соціального забезпечення, а також розширення прав студентів щодо управління університетами.

2 травня було оголошено про припинення занять «на невизначений час». 3 травня розпочалися зіткнення студентів з поліцією, які охопили весь Латинський квартал. Близько 600 студентів було заарештовано, кілька сотень — поранено. Зіткнення тривали і в наступні дні. 7 травня у Франції почався загальний студентський страйк. У Парижі на вулиці вийшло 50 тисяч студентів. Тоді влада оголосила про звільнення з Сорбонни всіх учасників заворушень. Це тільки підлило масла у вогонь протестів. До студентів приєдналися ліцеїсти. Для захисту від сльозогінного газу, що застосовувався поліцією, демонстранти їли лимони — лимон став одним із символів протестів.

8 травня президент Де Голль заявив: «Я не поступлюся насильству». Тоді французькі інтелектуали Жан-Поль Сартр, Сімона де Бовуар, Наталі Саррот, Франсуаза Саган, Андре Горц, Франсуа Моріак та ін. виступили із заявою на підтримку студентів. Студентів підтримали найбільші профспілки Франції, а пізніше також партії комуністів, соціалістів і лівих радикалів. Але жодна з цих партій реально не впливала на лідерів протестуючих, які називали себе «новими лівими». У Москві до цих протестів ставилися насторожено і не виявляли беззастережної підтримки «червоному травня». З одного боку, Брежнєв не хотів псувати хороші відносини з де Голлем, які покликані були послабити євроатлантичну солідарність. З іншого боку, головну роль у протестах відігравали анархісти і марксисти «нерадянської» орієнтації, які в СРСР розглядалися як ідеологічні противники. Тому їх пряма підтримка Москвою виключалася. До того ж Брежнєв на той момент був дуже стурбований приходом до влади в Чехословаччині прихильників «соціалізму з людським обличчям», в яких він бачив споріднені душі» з вождями «червоного травня».

8 травня демонстрантів у Парижі було вже понад 100 тисяч, і поліція не намагалася їх розігнати. А коли через два дні 20 тисяч студентів спробували пройти до будівель Управління телебачення і Міністерства юстиції, поліція замкнула їх на бульварі Сен-Мішель, де у відповідь протестувальники звели 60 барикад. 367 осіб було поранено, 460 заарештовано. Відступаючі, студенти підпалювали автомобілі. У ніч на 11 травня над Парижем піднімалося заграва пожеж. Тепер влада пішла на поступки. Прем’єр-міністр Жорж Помпіду в цей день оголосив про відкриття 13 травня Сорбонни, про скасування звільнення студентів і викладачів і перегляд справ тих студентів, хто був засуджений за участь у заворушеннях. Але було вже пізно. 13 травня профспілки почали загальний страйк на підтримку студентів. Страйкуючі вимагали 40-годинного робочого тижня, пенсійного віку з 60 років, мінімальної зарплати в 1000 франків і відставки де Голля. У Парижі на демонстрацію вийшли рекордні 800 тисяч людей. Почалися захоплення підприємств робітниками. 15 травня студенти захопили паризький театр «Одеон» і перетворили його на відкритий дискусійний клуб, піднявши над ним, що цікаво, червоний і чорний прапори ...

20 травня кількість страйкуючих досягла 10 мільйонів, на заводах утворилися «комітети самоврядування» та «комітети дії», неконтрольовані профспілками, в провінції робочі комітети почали безкоштовний розподіл товарів і продуктів нужденним. Все, що відбувалося, дуже нагадувало революцію. 22 травня Національні збори ледь не прийняли вотум недовіри голлістському уряду (не вистачило всього лише одного голосу!) В той же день спроба вислати з країни вождя студентів Даніеля Кон-Бендіта як громадянина ФРН призвела до нової «ночі барикад» і підпалу будівлі Паризької біржі. 25 травня уряд, пішовши на певні поступки профспілкам, безуспішно намагалася придушити протест силою.

29 травня Де Голль зник із Парижа, і лідери студентів закликали до захоплення влади, яка нібито «валяється на вулиці». Але наступного дня президент, який відвідав штаб французьких військ і заручився підтримкою командування, з’явився на публіці і виступив з промовою, в якій закликав до наведення порядку, оголосив про відмову обіцяного ним ж 24 травня референдуму про «форми участі» трудящих в управлінні підприємствами, про розпуск Національних зборів і проведення дострокових парламентських виборів 23 і 30 червня. У Парижі пройшла 500-тисячна демонстрація голлістів. Поліція почала очищати захоплені робітниками підприємства. 6 червня було досягнуто згоди між профспілками, підприємцями і урядом про підвищення зарплати і соціальні програми. 12 червня Кона-Бенедена було нарешті вислано в ФРН, а низко ліворадикальних угруповань заборонено.

Де Голль розраховував на «мовчазну більшість» французів, які втомилися від заворушень, і не помилився. Голлісти отримали на виборах абсолютну більшість місць у парламенті. Але від репутаційного удару, нанесеного «червоним травнем», де Голль вже не оговтався. 1969 року, програвши референдум щодо реформи Сенату, він добровільно пішов у відставку. На той час популярність засновника П’ятої республіки впала ще й через те, що поступки профспілкам викликали сильну інфляцію внаслідок підвищення зарплати, і вже в листопаді 1968 року уряду довелося запровадити контроль над заробітною платою і цінами та підвищити податки.

Чому «червоний травень» так і не переріс у революцію? На той час у Франції виникала третинна економіка, де сектор послуг і зарплата росли швидше, ніж у промисловому секторі. Робочі опинилися в меншості й намагалися підняти свою зарплату до рівня інших соціальних груп. Студенти ж боролися за свободу, наскільки вони її розуміли, і після задоволення низки економічних вимог їх союз із робочими розпався. Не було авторитетної політичної партії, здатної повести за собою протест, анархічні гасла не сприяли консолідації, а силові структури залишилися вірні уряду, що виключало захоплення влади революційним шляхом.

Чи може «червоний травень» у тій чи іншій формі повторитися в Росії або в Україні? Думаю, що ні. Ті сили, які стали головною рушійною силою революції, яка не відбулася у Франції 1968 року, були значно менш маргінальні, ніж у сьогоднішній Україні та Росії. Анархісти і ліворадикали концентрувалися в Сорбонні та інших університетах, в деяких із них складаючи більшість, принаймні, серед політично активної частини студентства. Ані в Росії, ані в Україні нічого подібного поки що не спостерігається.

Поразка ж «червоного травня», незважаючи на сотні тисяч демонстрантів, що вийшли на вулиці французької столиці на його підтримку, була обумовлена тим, що за протестувальниками не стояла хоча б якась організована політична партія, здатна взяти владу. Маргінальні ж організації, які очолили протест, об’єднувало лише заперечення існуючих порядків, а не якась спільна позитивна програма, приваблива для тих мас, від імені яких вони виступали.

Борис СОКОЛОВ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments