Хто знає гріх тільки за словами, той і про порятунок нічого не знає, крім слів.
Вільям Фолкнер - американський письменник, прозаїк, лауреат Нобелівської премії з літератури

Відчути присутність зла

Євген Маланюк — про російський більшовизм і «соціялістичну імперію»
5 квітня, 2018 - 15:45
ЄВГЕН МАЛАНЮК, МОЖЕ, ЯК НІХТО З УКРАЇНСЬКИХ ДІЯЧІВ КУЛЬТУРИ, ГЛИБОКО РОЗУМІВ СУТНІСТЬ АГРЕСИВНОГО МОСКОВСЬКОГО (РОСІЙСЬКОГО) ІМПЕРСТВА

«Не треба бути містиком, щоб відчути, що живемо в добі, коли присутність і активність Зла є майже наочна... Ми, спеціяльно українці-ізгої, відчуваємо не лише присутність, а й саму природу Зла з такою гостротою, з якою сатану відчували хіба люди Середньовіччя». Так писав у брошурі «До проблеми большевизму», опублікованій у Нью-Йорку 1956 року, визначний український мислитель і поет, учасник Визвольних змагань 1917 — 1921 років, а потому політичний емігрант Євген Маланюк (1897 — 1968).

Варто пам’ятати, що антиколоніальний дискурс, можливий на теренах УРСР з кінця 1920-х хіба що в підпіллі та в Самвидаві, активно і ґрунтовно розвивався інтелектуальною частиною української еміграції протягом майже ста років після поразки Визвольних змагань. Попри складний психологічний та фінансовий стан більшості представників української політичної діаспори, сьогодні маємо дякувати їм за цілі напрями досліджень у царині українознавства, які ще довго б залишалися лакунами у вітчизняному гуманітарному дискурсі через неможливість їхнього розвитку в межах офіційної совєтської гуманітаристики. До таких напрямів належить і антиколоніальний (антиімперський) дискурс, яскраво представлений у цілій низці робіт українських діаспорних дослідників.

Життя на чужині для Є. Маланюка було так само непростим. Проте маємо у його доробку значну кількість творів антиімперського спрямування — як наукових, так і художніх. Брошура «До проблеми большевизму» не є винятком із низки антиколоніальних розвідок як представників української діаспори в Європі та США, так і в доробку самого автора цієї брошури.

Беручись до аналізу специфічно російського явища, яким, на думку Є. Маланюка, є російський більшовизм, початок котрому поклала російська революція 1917 р. (до речі, в тексті роботи дослідник частіше вживає поняття «жовтневий», або «большевицький переворот»), автор вдається до декількох цікавих ідей-зауваг. Насамперед він стверджує, що «комуністична легенда Москви з її «інтернаціоналізмом» та «будовою соціялізму» (очевидно, марксівського), хоч яким важливим знаряддям в загальнім арсеналі Москви вона є, одначе не вичерпує проблеми й істотної ролі не відіграє. Найскорше, як всяка вимізкувана ідеологія, є вона лише свого роду димовою завісою, якою маскує реальну істоту явища, що зветься большевизм». І далі: «Большевизм бо — поняття значно ширше за комунізм, що становить лише один...і з псевдонімів большевизму». З цією думкою автора дослідження більшовизму варто погодитись, адже будь-яка життєва реальність завжди розширює межі теорії, інколи до невпізнанності. Це твердження Є. Маланюка збігається з положеннями щодо природи більшовизму, висловленими зокрема у тепер вже класичній праці всесвітньо відомого російського філософа Миколи Бердяєва «Истоки и смысл русского коммунизма». Знання марксистської теорії не допоможе зрозуміти сутність більшовизму, вважає Бердяєв. Уже в перших рядках свого твору він пише: «Русский коммунизм трудно понять вследствие двойного его характера. С одной стороны, он есть явление мировое и интернациональное, с другой стороны — явление русское и национальное. Особенно важно для западных людей понять национальные корни русского коммунизма, его детерминированность русской историей. Знание марксизма этому не поможет».

Є. Маланюк теж наголошує на органічності більшовизму для російського народу. Він пише: «Як явище історичне, воно не може не бути органічним, отже зв’язаним з певним географічним тереном, з певним населенням, з певним історичним типом людини, з історією певного народу, з умовинами певного культурного «клімату».

До речі, Маланюк визнає за Бердяєвим глибоке розуміння сутності марксизму, посилаючись на роботу «Соціалізм як релігія». «...відомий тепер філософ — М. Бердяєв — в одній з ранніх своїх статей, що носила вимовний наголовок «Соціялізм як релігія» (1906 р.) підкреслив у марксизмі «брехню», «в’язницю духа» і «зло майбутнього», — зазначає дослідник. — Бердяєв вже відчув демонізм марксизму, культ безособовости, безобличности, небуття й пророчо передбачив в нім «релігію навиворіт»: безсумнівний його антихристиянізм».

Заслуговує на увагу й ідея Є. Маланюка щодо сил, зацікавлених у підтримці комуністичної ідеї в її московському варіанті. Дослідник вважає, що у сучасному йому світі існують сили, які не лише толерують ідею «марксівського соціялізму-комунізму», а й активно сприяють її поширенню та утвердженню. Саме вони є тими зовнішніми силами, які дозволяють так довго існувати «абсурдній» імперії — СРСР. «Немає сумніву, — пише Є. Маланюк, — тим більше по надто переконливих досвідах останнього часу, що комунізм Москви, як і очолювана нею імперія, без помочі тих зовнішніх чинників давно вже перестали б існувати. І то не лише наслідком активного спротиву органічних сил всередині СССР, а й просто наслідком абсурдальности самої механічної конструкції совімперії, яка тримається лише мільйоновою поліційною внутрішньою армією, пляновим нищенням органічности в людині й систематичним витереблюванням духовного життя у підбитих і обернених в рабство народів...» І далі: «Ці ж самі чинники — від самого початку реставрованої большевизмом імперії вперто називали й називають її «Росією», мимо конституційних в ній змін, всупереч офіційній назві СССР. Ця «Росія», видно, більше відповідає їх сентиментам, а одночасно лоскоче імперіялістичні амбіції большевиків, що стали «дворянами» совімперії». Як бачимо, на відміну від деяких сучасних українських вчених, які заперечують імперськість СССР і, відповідно, колоніальність України, Є. Маланюк у 50-х роках ХХ століття й у більш ранніх творах кваліфікує СРСР як «соціялістичну» імперію, що стала продовженням царської Російської імперії, її реінкарнацією у ХХ столітті.

Варта уваги й думка автора про роль ідеї комунізму у виправданні тоталітарної практики совєтського режиму. Є. Маланюк зазначає, що комунізм «...тут відіграє ролю своєрідного оправдування совєтської системи постійного терору і періодичного «геносиду», бо, мовляв, великі цілі («комунізму») вимагають великих жертв... Це є характеристичне «підведення» під злочин захисної ідеології».

На міжнародній арені совєтський імперіалізм проявив себе у створенні так званих країн соціалістичного табору, про які Є. Маланюк пише так: «В результаті маємо по другій світовій війні таку цинічну пресову термінологію, як... «комуно-німці», «комуно-чехи».., так ніби на тих теренах не існує звичайна імперіалістична окупація Москви...»

Цінним моментом роботи «До проблеми большевизму» є те, що автор намагається розібратися в існуючій проблемі на підставі осмислення свого власного досвіду участі в революційних подіях початку доби, цілком свідомо проводячи паралелі між царською, імперською Росією та більшовизмом. «В першім же подуві большевизму, з першою ж промовою Леніна, люд московський — крізь «марксистичну» фразеологію — відчув традиційний дух автократії, дух історичного царизму, дух істотно москалеві рідний», — стверджує Є. Маланюк. І далі дослідник зазначає: «Можна лише, навіть без зайвої аргументації, ствердити, що т.зв. російська революція, бувши в істоті своїй розпадом імперії, знайшла в большевиках зміну обслуги імперської машини. ЇЇ вже не в стані були обслуговувати здегенеровані нащадки історичного, поважно ослабленого культурно-чужими «окраїнними» домішками «служилого дворянства». Та ще й в такім критичнім моменті для імперії, коли вона в блискавичнім темпі тратила заграбовані колонії й опинялася в стані «голої» етнографічної Московщини...»

Для Маланюка було ясно, що більшовизм початково був явищем неоімперським. Він не передбачав реального створення багатонаціональної держави, як то заявлялося вождями пролетаріату. Автор декларує, що Україна, як була колонією Російської імперії, так і залишилася нею в епоху більшовизму. Протягом усього того часу «спільної» історії царизм культивував у російському народові «...люту злобу... до... хахлов-«черкасішек»... і всієї немосковської решти світу, яка раніше чи пізніше мусить бути, мовляв, «нашою», хоче вона того чи не хоче. «Стерпітся-слюбітся», як каже московське прислів’я, а ні, то «примучим», як звучить не менш характеристичне дієслово з московської державницької термінології», — зазначає Є. Маланюк.

Як і в часи «класичної» Російської імперії, «совєтський інтернаціоналізм» найточніше описується словами одного з найреакційніших діячів Російської імперії М.І. Каткова, де висловлена сутність специфічної «любові» колонізатора-шовініста до України: «Прекраснее Малороссии нет страны в мире. И главное то, что у нее теперь нет истории, — ее историческая жизнь давно и навсегда кончена. Есть только прошлое, песни. Легенды о нем — какая-то вневременность. Это меня восхищает больше всего».

Євген Маланюк у далекому вже від нас 1956 році зумів передбачити неможливість для Росії вирватися з порочного кола власної історії через «...психоісторичний комплекс «царе-православія», скристалізований за татарщини і закам’янілий здається вже навіки в невольничій душі московського народу». Отже, за Є. Маланюком, більшовизм — це російський неоімперіалізм із жорсткою тоталітарною системою державного правління, заснований на масовому терорі та зневазі до індивідуальної та колективної особистості. В ідеологічному плані режим був озброєний пристосованою до специфіки Росії комуністичною теорією.

Імперський реваншизм спостерігається сьогодні у вигляді путінізму сучасної РФ. І гібридну війну, яку веде Росія проти України сьогодні, можна з повним правом вважати ще й колоніальною. Як справедливо зазначає знаний український політолог, автор «Дня» Ігор Лосєв, «було б помилкою вважати, що колоніалізм — це лише історичний феномен. Він є, розвивається та видозмінюється також і в наш час, виступаючи вже у формі неоколоніалізму, породжуючи нові свої варіанти панування економічного, інформаційного, культурного тощо. Але його сутність — нерівноправ’я, визискування, диктат — залишається незмінною. І не треба думати, що поле докладання його зусиль — лише Африка, Азія й Латинська Америка. У певному сенсі колоніалізм не знає кордонів».

А французька дослідниця Елен Блан зазначає, що «бачення нинішньої Росії вже не може задовольнитися плиткими коментарями тих світських кремлезнавців, які вперто ходять у «рожевих окулярах». Усупереч тим, хто — в Росії та інших країнах — розпачливо намагається прикрасити бісів у білому, для Європи настала пора остаточно усвідомити надто реальну загрозу цього мафіозного неототалітаризму. І настала давно!».

Ірина ГРАБОВСЬКА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments