Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

Відповідальний за держбезпеку

Ігор Кістяківський: спроба політичного портрета
12 липня, 2018 - 17:17
ІГОР КІСТЯКІВСЬКИЙ (ФОТО) МЕНШ ВІДОМИЙ, НІЖ ТАКІ ПОСТАТІ З ОТОЧЕННЯ ГЕТЬМАНА, ЯК ЛИПИНСЬКИЙ, ЛИЗОГУБ, ДОРОШЕНКО. ПРОТЕ РОЛЬ ЦЬОГО «ЗЛОГО ГЕНІЯ СКОРОПАДСЬКОГО» БУЛА ТОДІ ВІДЧУТНОЮ

Розбіжність між внутрішніми переконаннями, поглядами, думками та реальними діями людини, незрідка вимушеними — це болюча проблема і для окремої особистості, і для людства взагалі. Як у минулому, так і в сучасності. Тому щасливою є та людина, той історичний діяч та політик (може, в першу чергу, саме політик), який діє відповідно до настанов власної совісті, робить і відстоює те, і що справді глибоко вірить.

Про героя нашої розповіді, Ігоря Олександровича Кістяківського (16.01.1876. Київ — 14.09.1940. Париж), одного з найяскравіших діячів уряду Гетьманської держави Павла Скоропадського, цього, на превеликий жаль, сказати не можна. «Амплітуда» його поглядів справді вражає: українофіл-ліберал із вираженими симпатіями до українського національного руху (втім, поміркованого), водночас близький до кіл загальноросійської партії конституційних демократів (це в молодості, в часи до початку Першої світової війни); один з найвпливовіших урядовців Павла Скоропадського, державний секретар Української Гетьманської держави, міністр внутрішніх справ Гетьманського уряду, відповідальний за державну безпеку (липень-листопад 1918 року), сенатор Загального Зібрання Державних Зборів Української держави, Генеральний суддя, ініціатор формування Державної Варти Гетьманату, яка була покликана охороняти спокій, стабільність й внутрішню безпеку в Україні Павла Скоропадського від зазіхань зовнішніх та внутрішніх ворогів (насамперед більшовиків та радикально-націоналістичних супротивників Гетьмана всередині країни), нарешті, заступник голови української делегації на переговорах з укладання мирного договору з Радянською Росією (травень-серпень 1918 року), аж до листопада 1918 — послідовний прихильник незалежницького курсу України (разом з Дмитром Дорошенком, Олександром Рогозою, низкою інших міністрів), супротивник укладання «федеративного договору» з «білою», не більшовицькою Росією...

Послужний список, як бачимо, вражаючий. Але потім — перед нами знову різка «амплітуда коливань» політичного маятника Ігоря Олександровича Кістяківського: після «переформатування» уряду Федора Лизогуба та формування кабінету Гербеля, який публічно ставив за мету саме підписання федеративного договору з «білою» Росією — наш герой прилюдно підтримує політику цього кабінету! А за часів вимушеної еміграції (з 1919 року — Стамбул, потім на кілька десятиліть — Париж) Ігор Кістяківський стає досить помітною постаттю в колах білої імперсько-монархічної російської «опозиції» у Франції (був головою Ради правління Російського національного об’єднання в Парижі, одним з очільників еміграційного Союзу російських адвокатів, крім того, активним членом паризьких масонських лож «Гермес», «Астрея» та «Юпітер»).

Дуже суттєвою обставиною (це взагалі тема для окремої розлогої статті, а мабуть, — для цілої серії книжок і статей) є те, що наш герой належав до славетної, неповторної, унікальної через свій внесок в українську культуру, науку та національний рух родини Кістяківських. Гранично коротко нагадаємо лише про найбільш знаменитих представників цієї родини та про слід, залишений ними в історії. Це: визначний український та російський правознавець, історик, громадський діяч Олександр Кістяківський (1833 — 1885), професор права, член Київської громади, упорядник винятково цінної збірки законів «Права, за якими судиться малоросійський народ», батько героя нашої оповіді, до речі, доволі близький родич Павла Чубинського (йому належить такий запис у щоденнику: «Кожний, працюючи у своїй сфері, повинен бути націоналістом»!); його син Володимир, брат нашого Ігоря, був професором фізичної хімії Петербурзького та Київського університетів, згодом — академіком Всеукраїнської академії наук; ще один син, Богдан, був визнаним філософом, соціологом, правознавцем, економістом, істориком політичної думки, професором Київського та Московського університетів, особисто добре знав Івана Франка, став одним із засновників Української академії наук; і нарешті, син Богдана Джордж (Георгій, або Юрій) Кістяківський брав активну участь у розробці американської атомної зброї, був визнаним фахівцем у галузі фізичної хімії, професором Гарвардського університету... Ось така яскрава сімейна історія.

Проте повернімося до Ігоря Олександровича. За фахом він був адвокатом, причому доволі успішним та заможним, 1897 року закінчив юридичний факультет Київського університету Святого Володимира, був залишений на кафедрі римського права «професорським стипендіатом», пізніше поглиблював свої знання в університетах Німеччини; з 1900 року — приват-доцент щойно згаданої кафедри, а з 1903 року — жив у Москві, був приват-доцентом цивільного права і судочинства Московського університету, одним з найближчих співробітників Сергія Муромцева, знаменитого лідера кадетської партії, голови 1-ї Державної думи Російської  імперії. Мав широкі зв’язки серед діячів українського національного руху, зокрема, фінансово підтримував видання впливового московського часопису «Украинская жизнь». У Київ повернувся 1917 року, після початку революції. Про наступні події читач у загальних рисах уже знає.

Слід зауважити, що серед інших діячів уряду Павла Скоропадського Ігор Олекандрович був, сказати б, прихильником «жорсткої лінії» щодо ворогів держави — аж до суворих репресій проти правої чи лівої опозиції (створювану ним Державну Варту Кістяківський прагнув побудувати саме на цих засадах). Проте ось що характерно: особисто гетьман Скоропадський ставився до таких заходів свого міністра внутрішніх справ вельми критично. Ось цікаві рядки з його «Спогадів»: «Він (Кістяківський. — І.С.) вважав, що увесь рух й усе незадоволення, яке іноді має глибокі підстави, можна зупинити і для цього лише необхідно заарештувати усіх опозиційних діячів (зокрема, Ігор Олександрович жорстко наполягав на арешті Петлюри та Вінниченка. — І.С.). Я особисто розглядаю цю справу цілком певно: коли робиш велику справу, жодна сентиментальність є недоречною... Але треба чинити вміло й розібратися, що тут до чого. Не можна обмежуватися лише цією стороною справи, але ще потрібно дійсно з’ясувати, чому ці люди виступають проти ваших починань та створити нові умови, за яких більшість була б за вас». Мудрі слова...

І нарешті, дуже корисно було б сучасним українцям прочитати, як оцінювали вчинки (і головне — мотиви вчинків) Ігоря Кістяківського люди, які добре його знали. Це воістину актуально й виходить далеко за межі нашої конкретної теми. Ось свідчення Євгена Чикаленка: «Він (Кістяківський. — І.С.), очевидно, у своїх честолюбних інтересах стоятиме за самостійну Україну доти, доки в ній буде грати видатну роль, а коли вона випаде з його рук, то він буде її запеклим ворогом, стане на чолі ворогів її і зробить Україні багато шкоди. Але коли кілька міністерських портфелів буде в руках українців, то з Кістяківським на чолі можна буде українізувати весь уряд. Щоправда, важко буде працювати з таким самовладним автократом і такою тяжкою в поводженні людиною на посаді прем’єра, але що робить? — треба й це перетерпіть в інтересах України». Ось перед нами тип політика, який підточує Україну і сьогодні. Далеко бачив Чикаленко!

Доволі жорстко відгукувався про Кістяківського і Дмитро Донцов: «Ігор Кістяківський — знаний у Москві адвокат, «делец», як говориться по-російськи. Політиком, в справжнім сенсі слова, не був, хоч уявляв себе «українським Стамболійським» (тогочасний болгарський політик «твердої руки»). За виразом Гетьмана, був його «злим духом»; упертий «федераліст» (точніше, несподівано став ним у листопаді 1918-го. — І.С.). На еміграції тримався з російськими кругами. Гетьманові був доручений із середовища українських соціалістів. Йому належить заувага щодо єдиної можливої розв’язки українсько-московського спору: «Або українець бути чистити чоботи москалеві, або москаль українцеві». Сам він волів чистити чоботи москалеві». Кінець цитати Донцова.

М’яко кажучи, критично розцінював діяльність міністра внутрішніх справ і Сергій Єфремов: «В широкому розмахові пана міністра «національне завдання міністерства внутрішніх справ», почавши з крайніх лівих, загорнуло під розуміння «антидержавності» та злочинності все публічне і громадське життя, і всюди має провадити свою специфічну роботу, що колись звалась викорінюванням крамоли, а в нас ще не здобула поки відповідного ймення».

І наостанок — відгук Сергія Шелухіна, керівника української делегації на переговорах з РСФСР (між іншим, всі названі сучасники Кістяківського — аж ніяк не з лівого табору і є, безперечно, патріотами України): «Сажають по тюрмах учителів, земських діячів, суддів, діячів народної освіти, найбільш ненависних русифікаторам — і все українців та українців. Грамота пана гетьмана про гарантії особи і її свободи сим дискредитується. Судебний устав і влада прокуратури — касуються. Авторитет влади цілком касується, бо та влада, яка не визнає законності, вживає терору, не може мати авторитету. Як діти дивитимуться на вчителів, народ — на земських діячів, підвладні — на старших, коли тюрма всіх принизила...».

***

А ви, читачу, можливо , скажете: нащо нам вивчати події, драми, помилки 100-річної давнини? Хоча б тому, що історія має здатність повторюватися (не буквально!) і в руках її — завжди різка для покарання недбалих учнів у її школі.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments