Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

Винниченко без брому

25 березня, 2011 - 00:00
ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО / ФОТО НАДАНЕ АВТОРОМ

60 років тому, у березні 1951-го, у маленькому містечку Мужен на Півдні Франції відійшов у вічність Володимир Винниченко. Відійшов тихо. І згадок про це майже не було. У Мужені його могила. І могила його дружини Розалії Яківни. Мало хто знав і звертав увагу на цих еміѓрантів з якоїсь України. Не дуже знають про них тут і нині.

А колись ім’я Винниченка знали. І не лише в Україні. Його романи і п’єси перекладалися іноземними мовами. У 1920-х роках німці навіть екранізували його п’єсу «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»... Навіть у підкомуністичній Україні, вже після остаточного від’їзду Винниченка за кордон його книжки друкували, продавали і — що головне — купували і читали...

Володимир Винниченко народився 1880 року. В 20 років став членом Революційної української партії (РУП). 1902-го, навчаючись у Київському університеті, дебютував як літератор повістю «Сила і краса», здобув надзвичайну популярність. Після Лютневої революції 1917-го був першим головою першого національного уряду України у XX столітті — Ѓенерального секретаріату. Був автором трьох універсалів Української Центральної Ради. З листопада 1918-го до лютого 1919-го очолював Директорію УНР, що відіграла ключову роль у поваленні гетьмана Скоропадського. 1919-го еміѓрує, займається літературною та публіцистичною діяльністю. Написав понад 100 оповідань, п’єс, сценаріїв, статей і памфлетів, історико-політичний трактат «Відродження нації», двотомну етико-філософську працю «Конкордизм», 14 романів.

«Пройдено більшу частину путі життя. Пройдено. Вже не хвилюють ті молоді радісті, що в двадцять літ. Так мусить бути. Кохання? Всі тайни його розчинилися переді мною, я пройшов через усі таємні закутки його, сотні жіночих рук обіймали мене і сотні уст говорили про те саме... Слава? Я пройшов ступені її в різних напрямках, я вийшов на саму гору її. І нема ні гордости, ні насолоди, ні піднесення, ні навіть простого обивательського вдоволення. Учти, оплески, овації чомусь не доходять до серця душі моєї, наче ватою обкутаний я. Моя мудра, з скептичною посмішкою логіка обклала мене ватою... Я відчуваю тільки, що повинен стояти на цій горі, бо так треба для добра чогось більшого за мене. Мені трудно й нудно стояти там, мені смішно дивитися на заздрісні погляди тих, що стоять нижче, мені жаль тих, що кидають у мене камінням за те, що я стою на горі. Я жду моменту, коли щось більше за мене дозволить мені зійти до тихого зеленкуватого моря, щоб я міг лежати біля вічних хвиль його і мирити душу мою з неминучим».

У каламутному туманному січневому київському ранку були написані ці дивні слова. Написані несамовитого 1919 року. Написані людиною, якої немає на землі вже шість десятиріч, але яка і давніми діями своїми, і написаним нею все ще викликає суперечки, приваблює і відштовхує, провокує і бере у полон своєю парадоксальністю. Парадоксом є і його слова, написані туманним київським ранком 1919-го. Він, голова Директорії Української Народної Республіки, напередодні проголошення Акту соборності, єднання Західної та Східної України пише про якесь «тихе зеленкувате море». Але ж море буде. Буде море на Півдні Франції, де йому доведеться таки «мирити душу з неминучим». Так, як майже все свідоме життя він мирив у собі письменника і політика...

* * *

Леся Українка зазначала, що з ім’ям Винниченка національна література отримала новий напрям — неоромантизм. Проте оцінила Леся не лише це. Вона знаходила у Винниченкові талант великого артиста. Відкинемо іронію. Він і направду був артистом. Щонайменше дві ролі він намагався грати професійно — літератора і політика. У велику літературу він буквально увірвався 1902-го. Проте у політику — ще раніше, 1900-го, коли став членом Революційної української партії (РУП). Потім дехто дорікатиме: мовляв, хороший літератор, але поганий політик. І взагалі чи потрібно літераторам йти у політику?

Винниченко був автором універсалів Української Центральної Ради, очолював її виконавчий орган, перший уряд, отже історично був першим українським прем’єр-міністром. Він, здавалося, назавжди «перетнув Рубікон» у протистоянні з більшовиками. Він не забув, як під час своїх приходів до Києва у лютому-березні 1918-го і у лютому-серпні 1919-го більшовики могли просто розстріляти за українську мову, почуту на вулицях, а одним з популярних гасел на плакатах було таке — «Смерть буржуям и украинцам!». Але...

Того самого 1919-го у листі до Євгена Чикаленка Винниченко напише: «Найшвидше й найлегче може істнувати така наша державність, яка відповідає основі нашої нації — селянству й робітництву — себто селянсько-робітнича державність, інчими словами — большевицька, совітська».

У травні 1920-го Винниченко з дружиною пускається у подорож. І не кудись, а до Петрограда та Москви. Він їде як представник Закордонної групи Української комуністичної партії. Він їде, щоб повернутись у політику. Їде за згодою Леніна і найвищого більшовицького керівництва.

І ось, здавалося б, успіх. Незважаючи на початковий не дуже люб’язний прийом у Москві, більшовики пропонують Винниченкові одразу дві посади в Україні: наркома закордонних справ (тоді ще існував такий наркомат) і заступника голови Ради Народних Комісарів України, себто заступника голови уряду. Для себе записує:

«Чому моя участь в уряді вважається бажаною? Головним чином, очевидно, тому, що моє ім’я може привернути симпатії певних національних елементів до цього уряду. Але ж не одним ім’ям привертаються симпатії. Ім’я необхідне для позначення відомого напрямку політики. Політика ж отримує симпатії не іменами і заявами, а справами, фактами, якщо ж факти будуть суперечити заявам «імен», то від цього вийде не користь справі, а лише шкода».

Ленін не хоче з ним зустрічатися. Натомість зустрічаються Троцький, Каменєв, Радек, інші більшовицькі бонзи. Винниченко зустрічається зі Сталіним. Справа в тім, що наприкінці червня 1920 року Винниченко з дружиною поїхав до Харкова для перемовин з тодішніми керівниками України. Спілкування було неприємним, оскільки згадані керівники просто не знали, як себе поводити, про що без санкції Москви говорити. А повертався Винниченко до Москви у одному вагоні із Сталіним. Була довга нічна розмова, хоча співрозмовник у Володимира Кириловича був малослівний, не дуже контактний...

Винниченко боровся не за посади. Точніше, не лише за них. А як без них і що тоді політика? Політика — це боротьба за статуси і ресурси. Так ось, дуже швидко йому стало зрозуміло: ні статусу відповідного, ні ресурсів впливу в нього не буде. А знаєте, хто йому це пояснив краще за всіх вождів? Простий клерк, референт в українських справах наркомату закордонних справ Російської Федерації. Він сказав: «Ніякої України не було і немає; на Україні всі чудесно говорять по-руськи і все це українське питання є вигадка».

Ну хто ж повірить якомусь там дрібному чиновнику? Винниченко, попри те, що з ним не дуже хочуть спілкуватися, пише листи, якісь програмні документи, в яких викладає своє бачення ситуації в Україні на користь України, пропонує кадрові зміни, звісно ж, на користь українських кадрів. Хоче навіть вступити до Компартії. Більшовики погоджуються, але тепер вже не хочуть давати йому ніяких посад, а спочатку воліють випробувати його «на діловій роботі».

Одне слово — гра. Зрештою все залагоджено. Йому ще раз пропонують стати наркомом закордонних справ і заступником голови Ради Народних Комісарів України. Винниченко вагається. Відчуваючи, що доведеться бути більше маріонеткою, ніж керівником, наполягає на гарантії реальних впливів: введення його до складу політбюро ЦК КП(б)У. І тут наштовхується на стіну. Ось як він коментує це у щоденнику:

«Питання про вступ у Політбюро явилось останнім пробним каменем їхньої щирості. І ця проба остаточно виявила їхню дійсну фізіономію. На цьому й кінчаються мої відносини з ними. А цим закінчується й моя політична діяльність... Шукав гармонії, знайшов найбільшу дисгармонію, нечесність із собою. Не приймаю її, не можу прийняти».

Звісно, всю цю московсько-харківську історію 1920 року можна потрактувати як те, що Винниченко принизливо «романсував» з більшовиками, виторговуючи для себе гарантії і пільги, яких для нього, «українського націоналіста», просто бути не могло. А можна подивитися на все це по-іншому. Він хотів бути з Україною, він вірив, що його соціалістичні і комуністичні переконання дадуть змогу зреалізовувати український проект. Він по суті солідаризувався з місцевими «націонал-комуністами»:

«Провадити справу большевизму? Одягти його в українську одежу? Згармонізувати, нарешті, ці дві великі сили в одну? О, коли б це вдалося і коли б я хоч вірив у те, що вдасться...

А з другого боку, коли той лад, народження якого я з захватом вітаю в душі, переможе, а ми, а я стоятиму осторонь, вижидатиму, а потім прийду на готове, — чи не програємо ми, чи не перегородимо шлях своїй нації?..

Не випускати ініціятиви влади з українських рук.

Хай большевизм, хай реакція, хай поміркованість, хай усяка форма влади, аби наша, національна».

* * *

У вересні 1920 року Винниченко з дружиною знов перетинає радянський кордон. Перетинає, щоб ніколи вже більше не повернутися до України. У щоденнику він записує:

«...Обтрусюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу. Ці два місяці Голгофи навіть вилічують мене від роздвоювання. Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти. Хай ідуть на цю роботу ті, яким не треба відривати себе від любішої роботи, які всією істотою можуть оддатися їй, нехай ідуть ті, які ще не переходили Голгоф».

Спочатку подружжя Винниченків мешкало в Німеччині, з 1925 року — у Парижі, а з 1934-го і до кінця своїх днів спочатку у селі, а потім містечку Мужен поблизу Канна.

З серединою 1920-х років пов’язана ще одна особливість: саме тоді Винниченко припинив кампанію проти СРСР, яку активно розпочав після невдалої подорожі до Москви та Харкова. За ті його виступи 5-й Всеукраїнський з’їзд рад оголосив його поза законом як «ворога народу». Проте 1926 року з’явилася його брошура «Поворот на Україну». Тим, хто її прочитав, стало зрозуміло: більше боятися Винниченка не варто.

Ні, це не означало, що Винниченко остаточно втратить притаманний йому критичний потенціал і темперамент. Упродовж наступних років ще буде критика Леніна, Сталіна, особливо їхньої національної політики. Буде попередження про те, що з «червоного яйця» вилуплюється фашизм, болючі рефлексії на голод початку 1930-х, на самогубства Хвильового і Скрипника, на припинення офіційної політики «українізації». Але...

Але будуть і прохання до сталінського уряду дозволити повернутися додому, в Україну. Останнього, ясна річ, Винниченкові не дозволять, твори його в СРСР заборонять. А на решту його дій і заяв просто вже не звертатимуть уваги. Можливо, тому він і помре своєю смертю. На відміну, наприклад, від Симона Петлюри...

«Єдина ціль, зміст і рація існування всього сущого, а найпаче живого, — це почування повноти і гармонії всіх сил, прагнення жити і в самому процесі життя мати найвищу, вичерпну сатисфакцію...».

1927 року з’явилися три томи наймасштабнішого твору Винниченка — «Соняшна машина». І що за дивина! Знов купують і читають. Лають часом, іронізують, але читають. Винниченко називав цей твір «візитовою карткою української літератури в Европі».

«Соняшній машині» він надавав особливого значення, мало не світорятувального. Можливо, через те і тиражували її (та ще й як потужно!) у скомунізованій Україні. Тепер чимало критиків вказують на те, що тут, мовляв, суперечність простежується. Суперечність між претензією автора вказувати людству шлях до доброго і справедливого суспільства і некондиційністю його моральних суджень. Мовляв, не постає персона автора як моральний авторитет...

У аморалізмі його обвинувачували часто. У велику літературу він увійшов не лише під здивований і схвальний вигук самого Івана Франка «І звідки ти такий взявся?!», але й під заяву Івана Нечуя-Левицького про «еротомана» Винниченка.

Революція і секс, сексуальні збочення у середовищі революціонерів і міщан доби революції, сексуальне забарвлення їхньої поведінки... І ширше — моральні «новації» в атмосфері суспільного збурення — все це було присутнім у літературі початку ХХ століття. Все виринуло й у Винниченка. Виринуло, як дехто вважає, аж занадто...

Дорікав дехто Винниченкові й тим, що буцімто займався дискредитацією революціонерів. Дурниці. Він сам був революціонером і просто знав чимало такого, про що його критики навіть не здогадувалися. Наприклад, про те, що таке царські тюрми, що таке методи боротьби з політичними супротивниками. Знав, що серед представників різних політичних партій і течій було чимало людей з понівеченою психікою, індивідуалістів, честолюбців, натур деспотичного складу. Він просто писав про них. Писав, ніби застерігаючи.

Як же він схожий на «націонал-комуністів»... Наприклад, Микола Хвильовий використовував такого Винниченкового персонажа на ім’я Гаркун-Задунайський. Але в нього це була не реальна постать з «малоросійських» театральних труп кінця ХІХ — початку ХХ століття. Це був узагальнений образ претензійної безкультурності й провінційності.

Власне, український «націонал-комунізм» в особі наркома освіти Миколи Скрипника, рятуючи Винниченка-письменника, врятував власне Винниченка. Скрипник наполіг на виплаті частини гонорару за видання в Радянській Україні, й Винниченко зміг придбати собі будинок в Мужені. «Закуток», як вони його з дружиною іменували. Ось що записав він у зв’язку з цим:

«Яке щастя все ж таки, що колись Скрипник вислав мені частину мого гонорару, що я не професькав його на Монмартрах та Монпарпанасі і що тепер ми маємо змогу не зовсім померти з голоду».

Подружжя Винниченків у Мужені з голоду не помирало, але голодувало.

Перестав писать книжки,
І поклонів більш не б’є,
Зелениною торгує,
Нищить гусінь, ловить миші
Сіє моркву, буряки,
І гніздечко собі в’є.
На базарі репетує
Вітер вивіску колише:
Так, що заздрять торговки.
«Хоч маленьке, та своє».

Знаєте, хто це написав? Великий український лірик Олександр Олесь. Негарно, в’їдливо, роздратовано. Не подобалось Олесю «міщанське здрібнення» Винниченка. А той просто виживав. Борг за будинок тяжів над ним до самої смерті. Винниченко працював на городі, вирощував картоплю і продавав. І не лише картоплю. Про це він напише так:

«Найбільший письменник, автор універсалів визволеної України, голова урядів її... замість продукувати що-небудь цінне для тої самої України продукує картоплю для провансальських міщан».

Так, була картопля, злидні, страждання. Проте в Мужені було не лише це. Винниченко розпрощався з «націонал-комунізмом» і навіть з марксизмом.

Але залишилася не одна картопля... Винниченко винаходить нову утопію — конкордизм. Так називалась Винниченкова праця початку 1930-х, а суть полягала в тому, що має панувати «колектократія». Тобто колективне володіння засобами виробництва, соціальний лад (не капіталізм і не соціалізм!), що дозволив би покінчити з багатьма бідами, зокрема з найманою працею. Отже, уявімо «планету без наймитів», де панує людське прагнення до щастя та гармонії суспільного буття.

Уява завжди грала в житті Винниченка неабияку роль. І допомагала, і шкодила, і відкривала у ньому нові грані. Одне із свідчень цього — живописні твори Винниченка. Був час, коли він вчився малювати. Вчився у живописця, якого називали «першим українським імпресіоністом», а сам себе він називав «естетом до мізку кісток». Між іншим, у Берліні йому подарував свої акварелі невдаха-художник на ім’я Адольф Гітлер.

Цей художник був водночас і радянським розвідником, а звали його Микола Глущенко. В Парижі, на вулиці Волонтерів, 23, він мав майстерню. Там бував і Винниченко. Познайомилися вони 1922-го в Берліні. І тоді матеріально Глущенкові допоміг саме Винниченко, який був ще при грошах, а еміѓрант Глущенко ще не був завербований чекістами.

Глущенко виконував свою секретну місію до 1941-го. Потім повернувся до Москви, а 1944-го приїхав до рідного Києва, де працював до смерті 1977 року. Він ставився до своїх творів з чисто французьким легкодумством. Картину могли винести з майстерні, вкрасти з виставки, а він посміхався. Посміхався і на будь-яке невдоволення відповідав: непотрібні речі не крадуть. На відміну від Глущенка, Винниченко не повернувся в Україну, але повернулися його картини. Завдяки зусиллям таких ентузіастів-дослідників, як Сергій Гальченко, ці картини нині можна бачити. До речі, саме у ці дні вони експонуються в Музеї Михайла Грушевського в Києві.

* * *

«Він — алхімік, сухий, нещирий, дисгармонічний, а не революціонер. Тим паче, що й об’єктивно його революційність дала не революцію, а жорстоку реакцію».

Це слова Винниченка про лідера більшовиків Володимира Леніна. Алхіміком, сухим, нещирим, дисгармонічним самого Винниченка не назвеш. Так ким же він був насправді? Поза сумнівом, щирим. Наприклад, одного разу Винниченко запропонував по всій Україні в одну ніч підпалити всі поміщицькі маєтки, і був дуже засмучений, коли друзі відкинули цей план. Недаремно один дотепник назвав Винниченка «нешлюбною дитиною Карла Маркса з вродливою і темпераментною українською молодицею»...

До речі, про темперамент. Іван Лисяк-Рудницький стверджував, що Винниченко-політик мав великі недоліки, що корінилися почасти в його характері, а почасти в інтелекті. До хиб характеру Рудницький зараховував Винниченків «невгамовний, «степовий» темперамент, що кидав його в екстреми». Проте сам Винниченко зовсім інакше трактував «степовий» темперамент:

«...Я родився в степах... Там, перш усього, немає хапливості. Там люди, наприклад, їздять волами. Запряжуть у широкий, поважний віз пару волів, покладуть надію на бога і їдуть. Воли собі ступають, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловік лежить на возі і їде...

А навкруги теплий степ та могили, усе степ та могили... Там немає хапливості. Там кожний знає, що скільки не хапайся, а все тобі буде небо, та степ, та могили. І тому чоловік собі їде, не псуючи крові хапливістю, і, нарешті, приїжджає туди, куди йому треба».

Колись Винниченко написав, що українську історію не можна читати без брому. Хоча нині, на початку ХХІ століття, стало можливим читати про наше минуле і з «Мартелем» і з «Джонні Вокером», схоже, що на самого Винниченка все не навчились дивитись із справжнім «степовим» темпераментом. Без «хапливості», як він колись сам написав.

Як і раніше, хтось його або беззастережно лає, або так само беззастережно вихваляє, зображує одним з «батьків нації», покриває бронзовою фарбою. Це не просто неправильно. Це — злочинно, оскільки реальний Винниченко не вкладався в прості схеми. Отже, волів, щоб його сприймали «без брому». Таким його і треба сприймати. Без брому і ретуші.

«Хочеться тиші, тужних думок, червоних заходів на неосяжному небозводі. Хочеться погрузити душу в вічний хід явищ, схилити голову перед ними й умиротворити гіркий сум і огиду смерти. Десь на березі зеленкуватого моря лежати на шершавій скелі, слухати вічний плескіт хвиль, дивитися, як тануть хмарини в хвилюючій, незрозуміло ваблячій блакиті неба, і мирити душу з неминучим».

...Винниченко мав рідкісний талант не лише бачити, а й ЧУТИ. І людина, і подія розкриваються у нього в експресивному слові. Тепер, здається, треба просто ПОЧУТИ Володимира Винниченка з усіма його парадоксами, а вже потім формулювати судження про нього.

Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments