Воїн української революції

У Бабиному Яру, поруч із пам’ятником, що символізує масові розстріли киян у роки Другої світової війни, стоїть християнський хрест. Ця скромна відзнака символізує жертовну смерть тисяч українців, які в часи фашистського лихоліття загинули від рук окупанта. Саме тут, у Бабиному Яру, знайшла свій останній притулок визначна українська поетеса Олена Теліга. Їй було ледь за тридцять...

А вже у липні цього року українці святкують столітній ювілей поетеси, ім’я якої довгий час було під забороною в Україні. Сьогодні усе змінилося. Президент України Віктор Ющенко підписав указ, згідно з яким день народження Олени Теліги відзначатиметься на державному рівні. Отже, будуть квіти, урочисті академії, наукові конференції, промови державних мужів, відомих політиків і громадських діячів. Одним словом — все як годиться. Без сумніву, можна констатувати: життя і творчість О.Теліги посідає гідне місце в історичній свідомості українського народу.

Проте у ці ювілейні дні не полишає тривожне відчуття, що про Олену Телігу так і не скажуть усієї правди. Чому? Відповідь проста: у країні, де триває битва нації за свою державність, неминуче знайдуться ті, для кого Теліга буде ворогом, оскільки її ніжні й водночас міцні руки жодного разу не опустили прапор української національної революції.

Олена Теліга народилася 21 липня 1906 року над чужою і холодною рікою, береги якої підпирали чужинську столицю. Імперський Санкт-Петербург став містом її дитинства і юності. О. Теліга походила з української родини. Її батько — Іван Шовгенів, родом із околиць степового Слов’янська, був напрочуд інтелігентною й освіченою людиною. За фахом — інженер, спеціаліст з гідротехніки. Мати — родом із Поділля. Чуйна й добра жінка. Слід одразу зауважити, що у родині Шовгенівих панувала російська мова. І хоч батьки ніколи не цуралися свого українського походження, цей факт мав свій вплив на формування майбутнього світогляду поетеси.

Дитинство було доволі безтурботним. Батьки жили заможно, а тому діти: Олена і двоє старших братів — мали все необхідне, щоб здобути добре виховання та освіту. Часто Шовгеніви подорожували: виїжджали на Кавказ, милувалися краєвидами Фінляндії. Змалку Олена вивчала іноземні мови: добре засвоїла французьку й німецьку, не знала лише української...

Культурне середовище, читання книжок, відвідування театрів спонукало дівчину взятися за перо. Правда, перші спроби були незграбними, і про них пізніше поетеса згадувала жартома.

Напередодні революційних подій 1917 року інженера Івана Шовгеніва запрошують на роботу до Києва. Він стає професором Київської політехніки. До Києва також перебирається Олена й опановує науку в одній із місцевих гімназій. Київське життя відрізнялося від петербурзького. Передовсім у Києві Шовгенівих застала Українська революція. Вперше у двадцятому сторіччі постала Українська держава. Шовгеніви одразу ж приєднуються до активного українства. Зокрема, Іван Шовгенів стає міністром уряду Української Народної Республіки (УНР). Старший брат Сергій — вояком армії УНР. Лише Олена ще залишається у полоні юнацьких мрій, очікування першої любові.

Як відомо, доба УНР була недовгою. Після поразки української державності батько і старший брат були змушені податися на еміграцію. Олена разом із матір’ю і молодшим братом залишаються в окупованому більшовиками Києві. Невдовзі приходить голод і розруха. До великих матеріальних нестатків додається постійне цькування. На Олені міцно закріпився ярлик «петлюрівки». Дуже скоро мати зрозуміла, що в умовах радянської влади вона не зможе дати дітям не лише доброї освіти, але й зберегти їхнє життя.

Навесні 1922 року мати з дітьми покидає Україну. Дорога на Захід була важкою, сповненою великих небезпек, але саме в дорозі Олена мала можливість по-справжньому пізнати Україну та її народ. Дорога пролягала через Вінницю, де червоноармійці затримують і на деякий час заарештовують утікачів. Потім — Кам’янець- Подільський, далі перехід кордону, й Олена опиняється в польському містечку Тирнові, де на той час вже було чимало інтернованих вояків української армії. Олена чи не вперше отак зблизька побачила людей, які зі зброєю в руках воювали за Україну. Ці суворі й мужні обличчя назавжди закарбувалися у її пам’яті.

Родина Шовгенівих разом із Оленою перебирається до Чехословаччини у Подєбради. Там батько дістає призначення ректора Української господарської академії, а сама Олена записується на матуральні курси, щоб згодом вступити на історико-філологічний факультет інституту ім. М. Драгоманова у Празі.

Подєбрадський період життя Олени надзвичайно цікавий, сповнений різноманітних знайомств і зустрічей. Тут поступово кристалізується її українське «я». У Подєбрадах вона знайомиться із Леонідом Мосендзом, який не лише готує її до вступу в інститут, але як колишній вояк Української армії, талановитий поет і відомий вчений допомагає знайти те середовище, яке могло б не лише її зацікавити, а й виявити творчі можливості. Відтак Олена знайомиться із Євгеном Маланюком, Юрієм Дараганом, Василем Куриленком, Наталією Лівицькою-Холодною, Оксаною Лятуринською, Олегом Штулем. Особливе враження справляє націоналіст Микола Сціборський, чий інтелект, ерудованість, сила переконань, неабиякі ораторські здібності захоплювали багатьох. Олена часто відвідує різноманітні студентські зібрання, бере активну участь у гарячих дискусіях. Не обходилося і без сутичок. Так, на одному із зібрань, де були присутні російські емігранти-монархісти, пролунали образливі випади проти української мови. Олена відреагувала блискавично і жорстко: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас більше не хочу знати». З того часу Олена більше не розмовляла російською, а українська назавжди увійшла в її гаряче і справедливе серце.

На одній із таких вечірок вона знайомиться із Михайлом Телігою, високим вродливим юнаком, який походив із Кубані й був старшиною армії УНР. Знайомство Олени й Михайла переросло у кохання й незабаром вони одружилися.

Навчаючись у Празі, О. Теліга розпочинає свою літературну діяльність. ЇЇ вірші з’являються на сторінках «Літературно-наукового вісника», інших часописів.

У 1929 році помирає мати Олени, й вона разом із чоловіком переїжджає до Варшави. Закінчується романтичний період студентства й розпочинаються нелегкі емігрантські будні.

У пошуках роботи та засобів для існування О. Теліга не полишає мистецької й громадської праці. У Варшаві знайомиться із Дмитром Донцовим, стає постійним автором його «Вісника», який у духовному житті української еміграції відігравав особливу роль.

Олену цікавить кожна звістка, що приходила з поневоленої України. З болем у душі вона сприйняла повідомлення про загибель Василя Біласа й Дмитра Данилишина, молодих бойовиків ОУН, які, виконуючи завдання Організації, були схоплені поляками й згодом страчені. Вона присвячує їм вірш «Засудженим», де провідний мотив — ідея безкомпромісної боротьби за визволення Батьківщини. О.Теліга починає цікавитися діяльністю Організації Українських Націоналістів (ОУН), яка на той час уже стала провідною політичною силою на еміграції та Західній Україні.

У 1938 році на Закарпатті постає Карпатська Україна. І хоч О. Теліга не брала безпосередньої участі у цих подіях, але драматична доля Срібної землі, героїчна боротьба українців за право мати свою державу мали визначальний вплив на формування її світогляду та політичних переконань. Вона зрозуміла, що її місце у лавах ОУН, авангарду українського національно-визвольного руху.

Вперше О. Теліга безпосередньо зіткнулася із фашизмом в окупованій німцями Варшаві. Вона бачила, як на вулицях Варшави німці безкоштовно роздавали їжу і, хоч голоду не було, але поляки не полишали можливості скористатися «щедрістю» окупанта. Це викликало обурення. Рабства О. Теліга не терпіла органічно.

У грудні 1939 року О.Теліга зустрічається із О.Ольжичем. І хоч до цього вони зустрічалися не один раз, ця зустріч була особливою, оскільки зумовила новий етап у її долі. О. Ольжич на той час уже був відомий не лише як поет і вчений, а передовсім як громадський і політичний діяч, один із керівників націоналістичного руху, заступник голови проводу ОУН. За його плечима був досвід революційних боїв за Карпатську Україну, організаційна робота з проведення Другого Великого Збору Українських Націоналістів. О. Теліга на ту пору вже була ідейно сформованою постаттю, а тому радо сприйняла запрошення О.Ольжича влитися в організований націоналістичний рух.

Як член ОУН, вона включається у роботу Культурної референтури. На плечі молодої жінки одразу впала важка й відповідальна робота. Вона готувала ідеологічні й вишкільні матеріали, які відправлялися на українські землі. Складала тексти листівок, відозв, летючок. Мала публічні, але нелегальні виступи перед членством ОУН, яке приходило з України. Цікаво, що коли революціонери-підпільники вперше побачили О.Телігу, то поставилися до неї з недовірою. На їх думку, така молода й вродлива пані не годилася для небезпечної підпільної боротьби. Однак уже після перших її слів усі пройнялися до неї цілковитою довірою, бо розгледіли в ній полум’яну патріотку, готову відати життя за визволення української нації.

У ці роки О. Теліга інтенсивно студіює літературу, яка приходила з підрадянської України. Вона інтелектуально й морально починає готувати себе до повернення на Батьківщину.

«Зов Києва» стає лейтмотивом її поетичної творчості. В українській літературі небагато поетів, які б з такою емоційною напруженістю й художньою довершеністю як О. Теліга змальовували стан душі, що за будь-яких обставин «рветься» на рідну землю. При цьому тема «повернення» не ототожнюється із ностальгією. Це передусім прагнення «злитись знову зі своїм народом», стати членом нації, яка неодмінно має «взяти повно все, що нам належить». Загалом, творча спадщина поетеси невелика й складає більше трьох десятків віршів та низку публіцистичних статей. Лише у 1946 році побачила світ її поетична збірка «Душа на сторожі», яка стала своєрідною даниною пам’яті великій поетесі.

Тим часом ОУН готувалася до війни. Навесні 1941 року голова ОУН полковник Андрій Мельник у нелегальний спосіб відвідав українські землі Холмщини, Полісся і Лемківщини, які тепер опинилися під німецькою окупацією й розглядалися ОУН як плацдарм для походу на Схід. Перед початком німецько-радянської війни у Кракові відбулося засідання проводу ОУН, де було затверджено маршрути похідних груп, які мали вирушити в Україну з однією метою — у разі сприятливих обставин відновити українську державність.

У липні 1941 року у складі однієї з таких похідних груп Олена Теліга в районі Ярослава разом із письменником Уласом Самчуком перейшла Сян і вирушила до Львова. А вже 22 жовтня прибула до Києва. Так сповнилася її мрія. Вона повернулася до міста своєї юності.

Не шкодуючи часу і здоров’я, О. Теліга та сотні інших її побратимів беруться за організацію політичного, громадського та культурного життя у звільненому від більшовиків Києві. О. Телігу обирають головою Української спілки письменників, вона бере участь у заснуванні літературно-мистецького альманаху «Литаври», газети «Українське слово».

Подвижницька діяльність націоналістів дає результати. Вперше за довгі роки більшовицького поневолення у Києві відкрито почали говорити про державність, з’явилася національна символіка, в церквах українською мовою почала правитися Служба Божа. Велика роль у піднесенні рівня національної свідомості належала «Українському слову», яке виходило накладом 50 тисяч примірників й поширювалося далеко за межами Києва. «Національно творча роля київського «Українського слова» передусім у тому, що воно ані на хвилину не припиняло пропаганди ідеї української державності, — писав відмий український вчений Юрій Бойко. — Це було те, що являло пряму небезпеку для імперської політики Третього Рейху. Редактори це добре собі усвідомлювали. Але вони йшли напролом. Важливо було зробити у цьому напрямку якнайбільше, коли ворог почне свої репресії».

Газета торкалася різноманітних питань. Чимало місця приділялося висвітленню тих сторінок нашої історії, які були пов’язані з етапами боротьби за незалежність України. Часопис українських націоналістів мав яскраве антиімперське забарвлення. Постійно наголошувалося на відмінності української культури і духовності від російської. Були випадки, коли до «Українського слова» чи «Литаврів» приносили статті, в яких автори славили фюрера, його «новий порядок». Такі дописи О. Теліга не друкувала, навіть попри те, що це дуже часто ставало приводом для доносів у гестапо.

Активним у Києві було політичне життя. Зокрема, з ініціативи фактичного голови ОУН в Україні О.Ольжича було створено Українську Національну Раду, представницький орган, який очолив ректор Київської політехніки професор Микола Величковський. Рада у своїх документах нав’язувала себе до традицій Української Центральної Ради й мала стати конституантою самосійної Української держави. Вона налагодила зв’язок з усіма областями України, при її сприянні було відновлено роботу Української академії наук, Київського університету, Київського політехнічного інституту, створено мережу початкового і середнього шкільництва, кооперативного руху, налагоджено регулярну доставку до столиці продуктів харчування та дров.

Зрозуміло, що активність ОУН у Києві довго не могла бути поза увагою німецьких властей. Столиця жила в постійному очікуванні арештів. Перша хвиля репресій прокотися містом у грудні 1941 року. Було заарештовано низку націоналістів-підпільників, серед яких — Іван Рогач, Ярослав Оршан-Чемиринський, Микола Олійник, інші співробітники «Українського слова». Сам тижневик перестав виходити. Згодом було закрито «Литаври».

Смертельна небезпека нависла також над Оленою Телігою. Вона знала про це, натомість навідріз відмовлялася покинути місто, а всі свої зусилля сконцентрувала на роботі Спілки письменників. «Олена Теліга живе мов на Клондайку, — згадував Олег Штуль, очевидець цих подій. — Жахливе харчування, в хаті зимно, нема ні води, ні світла. Але поетка щоденно, точно о 9 годині ранку, акуратно зачесана, елегантно вбрана, трясучись від холоду, з посинілими пальцями, але привітною й підбадьорюючою посмішкою — у помешканні Спілки на вулиці Трьохсвятительській. Це був справжній героїзм, і все для того, щоб дотримати слова своїх засад і продовжувати роботу. Тут виявилася постать Олени Теліги у всій її величі — в житті реалізувала свої засади до останнього».

Неодноразово робилися спроби переконати О. Телігу в необхідності негайно покинути Київ. Вона категорично відмовлялася це робити. Відомо також, що у переддень її арешту до Києва з Кракова повернувся О. Ольжич. Він домагався зустрічі з поетесою, з метою переконати її залишити столицю і тим самим врятувати своє життя. Але зустріч так і не відбулася...

Вранці 9 лютого 1942 року О.Теліга пішла до Спілки письменників, де у засідці на неї чекали гестапівці.

Поетку та інших націоналістів було розстріляно в двадцятих числах лютого у Бабиному Яру. Розповідають, що у камері, де перебувала О. Теліга, знайшли напис, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга». Зверху викарбовано націоналістичний стилізований під меч Тризуб. А один із німецьких офіцерів після смерті О. Теліги дивувався, мовляв, у своєму житті не бачив мужчини, який би так героїчно вмирав, як ця гарна жінка.

У чому ж феномен Олени Теліги?

Передусім у цілісності її характеру, силі її поетичного таланту та життєвому виборі, який вона зробила усвідомлено, ні на мить не сумніваючись у його правильності й правоті. У статті під промовистою назвою «Розсипаються мури» вона написала: «Будемо самими собою, з усіма своїми поглядами перед обличчям людей своєї нації і хай в протилежність до забріханої большевицької пропаганди кожне наше слово буде непідробною правдою, незалежно від того, чи ця правда усім буде подобатися. Ми ж не йдемо накидати з гори якусь нову ідею чужому середовищу, лише зливаємося зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любові розлити знов всі ці почування, які ніколи не згасали: почуття національної спільноти і гострої окремішності».

Чимало дослідників життя і творчості поетки не можуть збагнути, як «салонна дама», що виховувалася в атмосфері російської культури, прийшла до усвідомлення себе українкою. Більше того, національна самоідентифікація переросла у необхідність активного захисту політичних і культурних прав української нації. Олена Теліга — зразок суспільної поведінки людини, позбавленої комплексів меншовартості й страху. Це те, що зветься справжнім характером. Не випадково вона так часто у своїх поезіях вживала слово «грань», яким, з одного боку, означувала чітку межу між добром і злом, своїми і чужими, життям і смертю, а, з другого, вимагала від своїх героїв її переступити, відважитися на вчинок, гідний лицаря.

Сьогодні неможливо уявити Олену Телігу поза духовним і культурним життям України. Залишається одне: осягнути велич її духу.