В’ячеслав Липинський і Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний)

Політична активізація шляхетницько-аристократичних верств у Галичині — певною мірою у Великій Україні — поставила на порядок денний звернення до династичної ідеї як однієї з важливих підстав монархічного руху. І в цьому зв’язку діяльність В. Липинського відіграла неабияку роль. У праці Szlachta na Ukraine він констатує позитивну роль у державотворчих процесах на Балканах німецьких династій, представники яких сформували монархічні інститути. За його словами, княжата німецькі, «які сидять на тронах державок балканських, відчули раптом приналежність до різних балканських патріотизмів».

Очевидно, подібна модель могла знайти своє втілення і в українському варіанті. Вона знаходить своє більш виразне окреслення під час таємних нарад емігрантів із Великої України і галицьких діячів у Львові 1911 р., де було поставлено на порядок денний питання боротьби за політичну самостійність України. Опускаючи відомі деталі перебігу нарад, зазначимо, що в лоні її учасників були сформульовані виразні монархічні плани щодо майбутньої незалежної України у трьох династичних варіантах. Перший передбачав кандидатуру на київський престол сина німецького імператора Вільгельма    ІІ — Іоахима; другий — кандидатуру одного з синів ерцгерцога Франца-Фердинанда, які не мали права успадкувати угорський престол; третій — кандидатуру одного з представників дому Романових на підставі акцептації ним українських династичних традицій.

У грудні 1912 року В. Липинський надсилає обраному на нарадах Українському Інформаційному Комітету меморіал «Про наше становище супроти політичної ситуації в Європі.» У ньому чітко зазначалося, що «українська нація має право на вільне і незалежне національне та політичне життя на власній території».

Передбачаючи можливість військового конфлікту між Австро-Угорщиною і Росією, В. Липинський вважав, що завданням усіх свідомих українців має бути організація масового руху на незайнятій воюючими арміями українській території за повне визволення України з-під ярма чужих держав.

Агітація в масах мала включати низку гасел, серед яких на перший план висувалося політичне. Його суть полягала у тому, що «Україна в етнографічних границях стає незалежною державою (форма правління — конституційна монархія і евентуальна справа династії — германської, австрійської, чи може навіть російської — залежатиме від української конституанти і становища Європи) під протекторатом Росії або Австрії, обов’язується заховувати повний нейтралітет супроти цих двох держав».

Пізніше, вже в ході Першої світової війни, монархічна ідея лягла в основу політичної платформи «Союзу визволення України», який став безпосереднім продовженням Українського Інформаційного Комітету. В платформі зазначалося, що «формою правління самостійної Української держави має бути конституційна монархія, з демократичним внутрішнім політичним устроєм, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними й релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, із самостійною українською церквою».

В цьому контексті є цілком логічним звернення українських політиків напередодні війни до постаті ерцгерцога Франца-Фердинанда, який давно виявляв політичний інтерес до української проблеми. Як зауважує у своєму київському щоденнику Д. Донцов, українським діячам були відомі «його антиросійські плани щодо України». Про них майбутній ідеолог інтегрального українського націоналізму довідався від учасника згаданих нарад 1911 р. В. Кушніра, який мав аудієнцію у Франца-Фердинанда.

СПАДКОЄМЕЦЬ АВСТРІЙСЬКОГО ПРЕСТОЛУ ЕРЦГЕРЦОГ ФРАНЦ-ФЕРДИНАНД (САМЕ ЙОГО ВБИВСТВО СТАЛО ПОШТОВХОМ ДО ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ) БУВ ТИМ ІЗ ГАБСБУРГІВ, ХТО РОЗУМІВ УКРАЇНСЬКУ ПРОБЛЕМАТИКУ

У близькому оточенні ерцгерцога було чимало діячів, які готували проекти рішучих реформ у державі в разі його входження на престол. Є свідчення, що таємним політичним дорадником престолонаслідника був отець Тит Войнаровський, багатолітній адміністратор маєтків А. Шептицького, депутат віденського парламенту від Української національно-демократичної партії (1907—1911), який мав широкі зв’язки в австрійських політичних і урядових колах. Влітку 1912 р. на суворо довірочну аудієнцію до ерцгерцога Франца-Фердинанда було запрошено лідера українського сеймового клубу Є. Олесницького. Він щойно повернувся з Росії, де зібрав цінну інформацію про український рух, і передав престолонасліднику широку записку про українську проблему в Австрії й Росії. Ерцгерцог з великим інтересом ознайомився із запискою і мав тривале всебічне обговорення з Є. Олесницьким української справи.

На цей час припадають перші контакти галицьких політичних діячів ще з одним представником династії — ерцгерцогом Вільгельмом, який увійшов в історію під іменем Василя Вишиваного.

У складному переплетенні українсько-польських відносин, які склалися в Галичині під скіпетром Габсбургів, Вільгельм несподівано для свого оточення виявив себе послідовним і палким прихильником українського національного відродження. Така позиція не могла не викликати певного тертя між ерцгерцогом і більшістю представників правлячої династії, які дотримувалися виразної пропольської орієнтації. Тон задавав імператор Франц-Йосиф І, який сподівався здійснити одвічну мрію Габсбургів і приєднати до імперії всю Польщу, до чого його активно підштовхували польські політики. У цій політичній лінії українським домаганням поділу Галичини на польську й українську частини не залишалося місця.

Саме українська орієнтація ерцгерцога Вільгельма і визначала його оцінку і ставлення до окремих членів сім’ї Габсбургів, що пізніше знайшло відображення в його спогадах. Він зазначав, що Франц-Йосиф І «вороже був настроєний до українців» і у зв’язку з цим ухилявся від контактів з імператором. Його наступник на престолі Карл І характеризується ерцгерцогом як людина «слабкої волі». Хоча він і був «добре поінформований про українську справу», однак так і не наважився на рішучі кроки для її вирішення. «Раз рішився вже був на поділ Галичини і заявив це президентові міністрів Зайдлерові, — зауважував ерцгерцог Вільгельм. — Але ще того самого дня відкликав своє рішення з обави перед криком поляків у парламенті і краї».

Натомість цілком протилежною є оцінка престолонаслідника Франца-Фердинанда як «розумного і енергійного» діяча, прихильного до українців, з намірами «відбудови великої Української держави».

Ця характеристика, безперечно, пов’язана з розробкою Францем-Фердинандом програми докорінної перебудови політичної структури Австрійської монархії. Згідно з цією програмою, на зміну дуалістичному устрою держави мав прийти триалістичний — поряд з австрійським та угорським комплексами                мав бути виділений також комплекс хорватсько-південнослов’янський. Ця реформа, на думку престолонаслідника, була спрямована на територіальне і політичне послаблення Угорщини у складі імперії. Важко сказати, як далеко сягали реформістські задуми Франца-Фердинанда щодо української проблеми. Деякі автори висловлюють припущення, що Є. Олесницький і отець Т. Войнаровський спричинилися до того, що план перебудови імперії на національній основі поширився також і на Галичину. Відомо, що Франц-Фердинанд не користувався симпатіями серед галицьких поляків. Після його трагічної загибелі у Сараєві в серпні 1914 р. деякі польські газети не приховували задоволення, що відтепер австрійська політика буде формуватися у Бургу (осідок імператора), а не у Бельведері (осідок ерцгерцога). Контакти австрійського престолонаслідника з українськими політичними колами в Галичині не залишилися непоміченими. Викликали вони стурбованість і в Росії.

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та «Я»