Нас послано тільки пророкувати воскресення мертвих і будить сонних. Се наше діло.
Пантелеймон Куліш, український письменник і громадський діяч

В’ячеслав Липинський і Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний)-3

На політичних перехрестях
6 березня, 2019 - 17:00
ВІЛЬГЕЛЬМ ГАБСБУРГ (ВАСИЛЬ ВИШИВАНИЙ) ТА МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ ПОБЛИЗУ ЛІНІЇ ФРОНТУ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. 1916 РІК

Закінчення. Початок див. «День» №№32-33 і №№38-39

Не можна не погодитися з твердженням М. Шлимкевича, що «молоді, переважно селянські, народи особливо близькі до монархічної ідеї. Вона промовляє й переконує селян аналогіями спадщинно упорядкованого і веденого господарства».

Ось чому у галицькому політичному контексті виявилася цілком закономірною увага до ерцгерцога Вільгельма Габсбурга місцевих українських консерваторів. Для таких політиків, як Є. Олесницький постать В. Габсбурга була притягальною з огляду на їхню лояльність до династії Габсбургів і досвід контактів із престолонаслідником Францем-Фердинандом, з яким у свій час також пов’язували певні політичні сподівання. Доречно буде навести у зв’язку з цим пізніше спостереження О. Назарука, висловлене ним у листі до В. Липинського 12 червня 1924 р.: «Адже навіть старі монарші роди (як Габсбурги), дуже аристократичні, весь час вели пропаганду родову і вкорінилися так по селах, що й досі мабуть (як я виїздив — були ще) стоять їх портрети і впливи по всіх селах». На цю специфіку галицького політичного становища не міг не зважати і В. Липинський, монархічна концепція якого з часом еволюціонувала у традиційну для Великої України форму Гетьманату. Пізніше в ході полеміки з Є. Чикаленком він відкидав можливість утвердження будь-якого «чужоземного королевича» у ролі «всяких руїнницьких претендентів на Великій Україні», маючи при цьому на увазі постать Вільгельма Габсбурга. Проте разом із тим він зазначав, що представники власне «цього роду,» тобто Габсбургів, посідають в Галичині «історичні традиції і права історичної спадковості».

Отже, йшлося про залучення Вільгельма Габсбурга до вирішення основних проблем української політики в Галичині. Можна констатувати, що тут воно спиралося на глибший ґрунт українського консерватизму серед галицьких політиків порівняно з Великою Україною, де народницька інтелігенція, яка очолювала національний рух, відштовхувала від себе українофільських представників історичної аристократії.

Ерцгерцог Вільгельм починає відкрито відстоювати українські національні інтереси в Австро-Угорщині. Він намагається вплинути на імператора Карла І з тим, щоб провести в життя намічені пункти політичної програми української парламентської репрезентації. Наприкінці липня 1917 р. В. Габсбург узяв участь у поїздці імператора Східною Галичиною — монарх відвідав Калуш, Станіславів, Надвірну, Делятин, Коломию, Тернопіль. Карл І пообіцяв вирішити питання щодо призначення військового намісника в Галичині, відкриття українського університету і мав із цього приводу розмови з прем’єр-міністром Зайдлером. Ішлося також про «справедливе поводження з українським населенням», а також незастосування «в подальшому ніяких реквізицій, якщо вони не є вкрай необхідними» і т. ін.

Згідно з імперською конституцією, кожний член династії Габсбургів із 21-річного віку автоматично включався до складу сенату. На цих правах Вільгельм стає членом сенату і входить у контакт з українцями — сенаторами і депутатами парламенту, зокрема з лідером Української Парламентарної Репрезентації Є. Петрушевичем та іншими її провідними діячами. У листі до М. Василька від 1 серпня 1917 р. він зауважує: «Учора я розмовляв з Сингалевичем, дуже приємним стриманим чоловіком,.. він справив на мене добре враження. Інші — Кость [Левицький], Романчук, Бачинський — мають зайти до мене у Відні 5-го або 6-го числа. П’ятого я їду до Відня, щоб там ще раз зустрітися з Черніним, Зайдлером та українцями». За сприяння ерцгерцога Вільгельма відомий український вчений І. Горбачевський був призначений австрійським міністром охорони здоров’я.

Восени 1917 р. контакти ерцгерцога Вільгельма з галицькими політичними колами суттєво розширюються. Приводом до цього стало повернення митрополита Андрія Шептицького з російського полону. На початку вересня 1917 року В.Габсбург прибув до Львова з дорученням привітати митрополита від імені імператора Карла. Ерцгерцога зустріла делегація українських громадських і політичних діячів на чолі з Костем Левицьким, який звернувся до нього з промовою українською та німецькою мовами. Вільгельм першим вітав прибулого митрополита і взяв участь у прийомі, влаштованому українській інтелігенції А. Шептицьким. Відтоді В. Габсбург стає бажаним гостем у резиденції митрополита на Святоюрській горі, між ними починається листування, наповнене обопільною інформацією про найважливіші проблеми українського політичного і громадського життя.

Ерцгерцог продовжує активно відстоювати позиції українців перед вищими урядовими колами Австро-Угорщини, домагаючись позитивного вирішення головного завдання українського галицького політикуму — поділу Галичини на українську і польську частини. У листі до К. Гужковського 11 жовтня 1917 р. він пише: «Щойно я отримав листа від пана міністра-президента, який дуже впевнено говорить про наше майбутнє; тому в мене немає взагалі ніякого страху за австрійських українців. Що стосується польського правління у Східній Галичині, то я гадаю, що воно скоро закінчиться». Однак уже в наступному листі до К. Гужковського (20 жовтня 1917 р.) він засвідчує труднощі щодо реального вирішення цієї проблеми. Ерцгерцог висловлює думку про необхідність порушення цього питання митрополитом А. Шептицьким, який мав відбути аудієнцію у імператора Карла І. В.Габсбург зауважує: «...було б дуже важливо, якби він (Шептицький. — Ю.Т.) згадав про розділ Галичини, бо справа зупинилася». Звичайно, політичні позиції польської сторони були сильнішими, і, як відомо, австрійський уряд не пішов на реальне задоволення домагань галицьких українців.

Надзвичайно активною була позиція В. Габсбурга під час мирних переговорів у Бресті-Литовському. Він постійно листувався з головою австрійської делегації О. Черніним, впливаючи на нього у корисному для України напрямі. Водночас ерцгерцог постійно інформував галицький політичний провід про настрої австрійської делегації щодо української проблеми. Він спряв встановленню контактів української делегації з галицькими політиками, що було вкрай важливим у процесі відпрацювання проекту західних кордонів УНР і ординації автономного коронного краю (Галичини з Буковиною), створення якого передбачалося таємним додатком до мирного договору. Примірник цих матеріалів був переданий ерцгерцогу Вільгельму і він доклав чимало зусиль, щоб цей проект був прийнятий графом О. Черніним.

Від весни 1918 р. В. Габсбург очолив військову групу австрійської армії в Україні, до складу якої був включений патронований ним легіон Українських Січових Стрільців (УСС). Перебування ерцгерцога в Україні посилило чутки про наміри Австро-Угорщини використати його у своїх політичних комбінаціях і поставити на чолі Української держави. Однак реальних підстав для таких тверджень не було. Водночас політичні плани, пов’язані з особою ерцгерцога, знаходили сприятливий ґрунт серед окремих українських політиків і військових в Україні, опозиційно налаштованих до гетьмана Скоропадського.

Що стосується політичної позиції самого Вільгельма Габсбурга, то будь-яких реальних претензій щодо влади в Україні він не виявляв. У листі до митрополита А. Шептицького від 18 березня 1918 р., повідомляючи про свій від’їзд в Україну, він зауважує, що імператор Карл І дав йому доручення «діяти в Україні не військово, а політично і в цьому зв’язку він мені залишає повну свободу, як доказ його довіри.» Жодних конкретних свідчень про задоволення ймовірних претензій ерцгерцога Вільгельма на владу в Україні у листі не наводиться.

Короткий досвід практичного втілення традиційної гетьманської ідеї в Українській державі 1918 р., попри усі його вади, переконав В. Липинського у тому, що найбільш доцільною формою існування України є гетьманство, яке мусить прийняти форми новочасного правового монархічного інституту з гетьманом на чолі. При цьому В. Липинський усвідомлював, що В. Габсбург не міг відіграти роль загальноукраїнського лідера, до чого ерцгерцога підштовхували деякі політики. Водночас для В. Липинського, як і для галицьких консерваторів, видавалася надзвичайно привабливою ідея залучити представника імператорського габсбурзького дому до реалізації політичних намірів організованого українського консервативного руху. В цьому контексті В. Габсбург міг виконати певну політичну роль у регіональному масштабі. Ця думка накреслена В. Липинським у вищезгаданому листі від жовтня 1918 р. «І тому я щиро радію, — пише він, — бачачи вашу Цісарську Високість на сторожі наших західних границь. Радію мрією, що може тут, на Заході, родиться така Україна, котра своїм прикладом навчить свою рідну сестру по той бік Збруча. А що ніхто інший, як Ваша Цісарська Високість, не зможе краще повести свій нарід до сього Великого діла, то запорукою цьому служать діла і слова Вашої Цісарської Високости.»

Юрій Терещенко
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments