Покоління починається з бунту проти попередників.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса

Як котилося «червоне колесо»

«Великий терор»: кримськотатарський вимір
13 липня, 2017 - 16:43
НОМАН ЧЕЛЕБІДЖИХАН — НАЦІОНАЛЬНИЙ ГЕРОЙ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ, ВИДАТНИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТА КУЛЬТУРНИЙ ДІЯЧ. БЕЗЖАЛЬНИЙ РОЗСТРІЛ ЙОГО БІЛЬШОВИКАМИ НА ПОЧАТКУ 1918 РОКУ ЗНАМЕНУВАВ ПОЧАТОК ЖАХЛИВОГО ТЕРОРУ В КРИМУ, СПРЯМОВАНОГО ПРОТИ КОРІННОГО НАРОДУ

25 березня 2017 р. Президент Петро Порошенко підписав указ №75/2017 «Про заходи у зв’язку з 80-ми роковинами Великого терору — масових політичних репресій 1937 — 1938 років». У цьому указі накреслено чимало заходів щодо вшанування пам’яті жертв «злочинів, вчинених комуністичним тоталітарним режимом проти українського народу», але жодним словом не згадані жертви кримськотатарського народу та терор проти нього. Тим часом цей терор був надзвичайно масштабним, і наслідки його відчутні донині.

Ця хвиля спрямованого проти кримців більшовицького терору була не першою, а третьою. Перша розгорнулася у січні — квітні 1918 року, коли більшовики та їхні тодішні союзники (яких через півроку більшовицька влада знищить) захопили весь Кримський півострів. Цілеспрямоване нищення «контрреволюціонерів» (інтелігенції, офіцерів, «буржуїв», діячів демократичних партій) супроводжувалося погромами татарських селищ. У Ялті, Феодосії, Євпаторії «революційні» матроси та солдати, за спогадами сучасників, «націоналізували» чимало татарських жінок та дівчат і приторговували ними. Скажімо, у Ялті матроси міноносця «Хаджибей» розважалися тим, що заколювали жителів багнетами просто на вулицях, а татар і армійських офіцерів розстрілювали на місці; вбито було понад 200 осіб. У Феодосії революційні солдати, фактично відновивши сумнозвісний Кафський невольничий ринок, торгували татарськими і вірменськими дівчатами по 25 руб. «за штуку». Голова уряду Кримської Народної Республіки Нуман Челебіджихан був під час переговорів у Сімферополі, де він намагався домовитися про припинення бойових дій, заарештований, перевезений літаком до в’язниці у Севастополі й там 23 лютого розстріляний. Тіло його вивезли у море і там утопили. Ця хвиля терору була припинена у квітні Запорозьким корпусом армії УНР під командуванням полковника Петра Болбочана, який знищив більшовицьку владу в Криму.

Друга хвиля більшовицького терору була спрямована проти місцевих націонал-комуністів. У тих народів, де незалежницькі сили не могли довести справу до перемоги у війні за національну свободу, перед місцевою інтелігенцією стояв вибір: або з «білими», себто прихильниками єдиної, неподільної Росії, де продовжувалася би політика національного гноблення, або з «червоними», котрі обіцяли національну рівноправність і державність у вигляді автономних і незалежних республік. Чимала частина не такої вже й численної після терору еліти кримців, у тому числі й активних діячів кримськотатарської революції, врешті-решт за вкрай складних і трагічних історичних обставин зробила вибір на користь другого варіанту. З’явився — в рамках політики «коренізації», запровадженої Леніним і Троцьким, — так званий націонал-комунізм, який мав своїм підґрунтям всебічну національну модернізацію на основі соціальної та національної справедливості. Проте в Криму націонал-комуністи ще напередодні здобуття Сталіним одноосібної влади увійшли в конфлікт з імперськими тенденціями Кремля, а відразу після встановлення Сталіним контролю над ВКП(б) на півострові почався масштабний терор. У лютому 1928 року 17 керівників Криму на чолі з Велі Ібраїмовим — головою Центрального виконавчого комітету Кримської автономії, або, говорячи сьогоднішньою мовою, кримським президентом — були заарештовані у Сімферополі за звинуваченням у шпигунстві на користь Туреччини і 9 травня розстріляні. Упродовж наступних трьох років за «процесом 63-х» та у справі партії «Міллі Фірка» було розстріляно та ув’язнено три з половиною тисячі кримськотатарських інтелігентів, тобто фактично знищено той прошарок, без якого не може успішно розвиватися модерна нація. У цьому плані в Криму відпрацьовувалися певні політичні технології: скажімо, пізніше марійську інтелігенцію було поголовно знищено у зв’язку з тим, що вона начебто намагалася відірвати цю поволзьку автономну республіку і приєднати її до Фінляндії. Ну, а те, що було зроблено в радянській Україні в 1930-х, коли нехай непослідовна, але українізація змінилася Голодомором і «Розстріляним Відродженням», очевидно, зайвий раз описувати не треба...

Націонал-комуністи з числа кримських татар багато зробили для створення адміністративної і культурної інфраструктури свого народу в Криму, але після того, як «східний варіант» світової революції, що його Комінтерн намагався здійснити у першій половині 1920-х, захлинувся, вони були приречені. Своєрідна «вітрина досягнень комунізму», якою перед тим намагалися зробити Кримський півострів, стала не потрібна. Наприкінці 1920-х система вимагала не яскравих особистостей, а гвинтиків, які бездоганно виконували б вказівки з центру, в тому числі в національному питанні. Більшовицька гра «у свободу народів» припинилася. Замість національної (хоча й «пролетарської») ініціативи гаслом дня, образно кажучи, стає інше: «Національна контрольованість і сервілізм».

Нарешті, об’єктом третьої хвилі терору стали кримськотатарські, як тоді говорили, «кадри» — партноменклатура й інтелігенція, і без того вже значною мірою понищені під час репресій 1928 — 1930-х років. Зауважу, що спрямована проти кримців хвиля Великого терору мала головними наслідками не лише фізичне знищення решток гуманітарної й управлінської еліти, а й національну деморалізацію. Справді, якщо «ворогами народу» офіційно визнані — з відповідними наслідками — ті, хто був лояльний до совєтської влади та будував цю владу на півострові, то чого ж тоді хочуть більшовики від кримців? Чому вони під прикриттям гасел модернізації намагаються звести нанівець наслідки творення модерної кримськотатарської нації у ХХ столітті? Чому в Автономній Республіці Крим (а вона після створення мала виразне кримськотатарське «забарвлення») відсоток представників корінної нації постійно зменшується — і це при традиційно високій народжуваності у сім’ях кримців (1926 рік — 25,3% кримських татар, 1934 рік — 23,8%, 1937 рік — 20,7%, 1939 рік — 19,4%)? Чому за ці ж роки відсоток етнічних росіян у населенні Криму зріс — зовсім не за рахунок народжуваності — з 42,7% до 49,6%?

Нова хвиля піднялася, хоча заціліла частина кримськотатарської інтелігенції, партійної та безпартійної, нажаханої попередніми хвилями терору, щосили демонструвала свою відданість «справі Леніна-Сталіна». Скажімо, наприкінці 1920-х один з яскравих представників цієї інтелігенції, тюрколог професор Бекір Чобан-заде, врятувався тільки тому, що працював у Середній Азії й Азербайджані. Але в 1937-му він був заарештований, звинувачений в участі у діяльності «Міллі Фірка» і пантюркістських рухів та страчений. Схожа доля спіткала й інших представників кримськотатарської інтелігенції.

Першим із помітних кримськотатарських діячів, заарештованих на виконання рішень лютнево-березневого пленуму ЦК ВКП(б) і вказівок Сталіна щодо пошуку прихованих «ворогів народу», став редактор республіканської газети «Ені Дунья» Баяджиєв. Це сталося 11 березня 1937 року. Далі «червоне колесо» покотилося безупинно. 5 і 7 квітня заарештовані знані інтелектуали Айвазов і Акчокракли, які тоді викладали в Алупці, 28 квітня — відповідальний працівник радіокомітету Рефатов, 26 травня — колишній редактор газети «Ені Дунья», освітянин Недим, 15 червня — нарком землеробства Кримської АССР Мусаніф і директор педінституту Бекіров, 31 липня — колишній другий секретар обкому партії, потім нарком просвіти Чагар... І, нарешті, 17 вересня опинився за ґратами голова Совнаркому республіки Абдуреїм Самедінов.

Арешт за тих обставин означав одне: смерть. На початку Великого терору нарком внутрішніх справ Криму (а разом із тим — керівник структур НКВД на ЧФ) Тіте Лордкіпанідзе гордо звітував, що за період з 1935-го по травень 1937 року ліквідовано 25 шпигунських, контрреволюційних і терористичних груп, розстріляно понад 500 «ворогів». Але такі показники були визнані у Кремлі й на Луб’янці недостатніми — і 22 червня заарештували самого Лордкіпанідзе, а через два місяці розстріляли.

«Звичайних» інтелігентів і номенклатурних працівників нижчої та середньої ланок відправляли на розстріл майже одразу після арешту. Натомість найвизначніших кримськотатарських політичних і культурних діячів певний час — від півроку до року — протримали за ґратами (очевидно, Сталін вирішував, чи не організувати ще один гучний публічний процес), а потім усіх 17 квітня 1938 року поставили до стінки у дворі Симферопольської тюрми НКВД. Серед розстріляних того дня — художник, етнограф й історик Усеїн Боданинський; філолог, письменник і археолог Осман Акчокракли; поет, філолог і педагог Абдулла Лятіф-заде; громадський діяч, педагог і письменник, колишній голова Курултаю Асан Сабрі Айвазов; громадський діяч і театральний критик, колишній нарком просвіти Мамут Недим; голова Спілки письменників Криму Ільяс Тархан; нарешті, згаданий уже голова уряду автономії Абдуреїм Самедінов — і чимало інших знаних представників кримськотатарського народу.

Чи були в чомусь винні жертви Великого терору, розпочатого лютнево-березневим пленумом ЦК ВКП(б)? Якщо і були, то тільки в тому, що пішли в силу тих чи інших причин на компроміс із тоталітарною більшовицькою владою (тобто Кремлем і Луб’янкою) чи вірили її гаслам і служили їй, водночас намагаючись зробити щось корисне для свого народу...

Та найстрашніше — в тому числі й четверта хвиля більшовицького терору — чекало на кримців попереду. Це були тяжкі випробування часів Другої світової війни та депортація всього народу в 1944-му з «доважком» із числа тих, хто до перемоги над Гітлером воював у Червоній армії, — у 1945-му.

А відтак українським лідерам, як на мене, варто було би або доповнити списки заходів на вшанування жертв Великого терору кримськотатарськими сюжетами, або підготувати відповідний спеціальний офіційний документ.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments