Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Як (не)треба будувати державу?

Книга В’ячеслава Липинського «Україна на переломі» та її особлива актуальність для наших сучасників
29 березня, 2018 - 14:28
В. ЛИПИНСЬКИЙ, ПОЛЯК ЗА ЕТНІЧНИМ ПОХОДЖЕННЯМ ТА УКРАЇНЕЦЬ-ДЕРЖАВНИК ЗА ПЕРЕКОНАННЯМ, У БАТЬКІВСЬКОМУ МАЄТКУ В ЗАТУРЦЯХ

Він і донині дивує нас багатогранністю свого таланту. Не лише визначний політичний і громадський діяч, один із найближчих соратників гетьмана Павла Скоропадского, не тільки найбільший в Україні політичний мислитель та історіософ першої половини ХХ століття (повною мірою це усвідомлюється лише зараз, у наші дні...), а й талановитий, блискуче підготовлений дипломат, що вмів відстоювати українські державні інтереси навіть у вкрай несприятливих умовах, вищого рівня публіцист, та, нарешті, глибокий, об’єктивний історик, наділений неабияким пророчим даром, — це все В’ячеслав Липинський (1882—1931), постать, яка залишила нам у спадщину твори, інтелектуальну вартість та неупереджену, безкомпромісну чесність яких Україна лише починає осягати. Основні відкриття на цьому шляху — попереду, основна робота — у майбутньому.

Ми сьогодні розглянемо саме доробок Липинського-історика, а конкретно — його працю «Україна на переломі. 1657 — 1659, замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ столітті», україномовний варіант котрої було остаточно відредаговано, завершено й опубліковано автором вже після драматичної поразки Української держави гетьмана Скоропадського та неминучої в цих умовах еміграції, а саме — у 1920 році в Австрії; друге видання з’явилося лише за  23 роки після смерті Липинського, 1954-го, у Нью-Йоркському українському видавництві «Булава».

Перш ніж перейти до викладу засадничих ідей твору (ми будемо максимально надавати слово самому Липинському, гранично обмежуючи власні коментарі) — декілька вступних зауваг.

По-перше. Вже у підзаголовку чітко окреслено предмет і тему дослідження: історія українського державного будівництва ХVІІ століття (а конкретніше — середина того великого, кривавого й трагічного століття, доба Хмельниччини, а ще точніше — роки 1657 — 1659-ті, події, що передували смерті Великого Богдана, й найближчі 24 місяці після його кончини. Липинський, як і завжди, дуже точний: справді, саме той час був для України та її державності воістину переламним, вирішальним!). А оскільки цей визначний історик дуже тонко відчував зв’язок епох і розумів, що уроки здобутків і поразок ХVІІ століття українці не мають права забувати і у столітті ХХ-му, бо ті уроки наочно показують, як (не)треба будувати державу, — то фундаментальна монографія Липинського буквально наснажена сучасністю (і ХVІІ століття, і доби Гетьманату, і ХХІ століття).

І, нарешті, про дуже непросту, багато в чому драматичну творчу історію книги. Сам автор розповідає про це так: «Оця історична студія вперше була  надрукована польською мовою, присвячена пам’яті Володимира Антоновича, Пауліна Свєнціцького і Тадея Рильського (батька видатного поета. — І.С.) і видана під моєю редакцією в 1912 р. гуртком українців, що по походженню своєму належали до правобічної української шляхецької верстви. Ту правобічну шляхецьку верству в часах нашої національної руїни прозвано «польською», за її — тією руїною викликану — участь у польськім державним житті й за придбані нею, під час польського періоду її історичного існування, ознаки польсько-державної цивілізації».

І далі В’ячеслав Липинський робить величезної ваги, без перебільшення, світоглядне визнання: «За весь час моєї громадської української праці я стояв на ґрунті своєї приналежності до тієї шляхецької верстви, хоч і спольщеної зверху, але по суті такої ж української, як українською була в ті часи взагалі вся наша малосвідома, й тільки тепер витворююча в собі новочасні форми національного життя, сорокаміліонна нація. Я думав і думаю, що тільки участь тієї рідної мені верстви в новочаснім українськім національнім життю, тільки відродження традиційного духового зв’язку зі своєю «землею» дасть їй нову моральну силу та енергію та спасе її від розкладу і загибелі».

Свою тогочасну позицію автор пояснює розгорнуто й докладно: «Надрукувати ту студію в 1912 році польською, а не українською літературною мовою я вважав тим більш доцільним, що тоді вся так звана «свідома» частина української нації (за виїмком одиниць і «Галичан»), вживаючи української літературної мови, стояла на ґрунті автономізму в межах Російської держави і до всяких заходів, зв’язаних з питанням власної української державності, ставилась або дуже вороже, або з великим підозрінням, або ж, в найкращому разі, абсолютно байдуже... Мої історичні праці, друковані по-польські, в котрих... аналізувались наші державні (а не тільки культурно-національні) змагання — не діждались і по сей день перекладу на українську літературну мову. Роблю се сьогодні (у 1920 р. — І.С.) сам, думаючи, що може тепер, після відродження Української держави, наше громадянство почне цікавитись зв’язаними з практикою державного будівництва теоретичними питаннями й, може, захоче воно пізнати той досвід, котрий в тяжкій боротьбі й трагічних помилках здобули та оставили нам наші предки». Ось чітке авторське формулювання змісту й завдання праці!

І, нарешті, присвята, що її навіть сьогодні непросто читати байдуже: «Дорогій пам’яті Вірного Друга й Доброго Сусіди, Співробітника в сільській праці хліборобській і громадській — Селянина Левка Зануди, який за весь час війни беріг у мою відсутність мою хату та в ній оту мою бібліотеку і який за те, що хотів зберегти їх і під час російської революції, був убитий  злими і темними людьми, — присвячую мою працю... Бо вся моя бібліотека й рукописи згоріли під час погрому разом з хатою в моїм хуторі — Русалівських Чагарях на Уманщині...»

***

А тепер — власне до самої студії Липинського. Її концепцію, як видається, стисло сформулював сам історик, коли вказував, що створював «ширшу «Історію України, яку я почав писати перед війною (і велика частина якої загинула під час погрому, про який пише автор. — І.С.) по схемі, дещо відмінній від прийнятої досі нашою історіографією — з більшою увагою не до сентиментально-опозиційних та безрозумно-деструктивних, а до мужніх та організаційних проявів історичного життя нашої нації». Ось тут — ключ до розуміння «України  на переломі».

І — чіткий посил визначного українця: «Найважливіша з тих епох нашої історії, коли предки наші над будуванням власної історії працювали — се Хмельниччина. Її науковому дослідженню й присвячено сю книгу». При цьому Липинський чітко розуміє: «Історик, який студіює уважно часи, найбільше в нашій історії героїчні, як по своїм потугам, так і по своїм замислам і індивідуальній вартості людей, котрі ті замисли в життя переводили — часи повстання України під проводом Богдана Хмельницького — мусить поставити собі питання: хто були й звідки брались помічники Великого Гетьмана, і в який спосіб зумів він, досі єдиний, запрягти всю велику, перед тим роз’єднань, здеморалізовану, розбиту націю українську до спільної праці національної (чи не це гасло могло би бути рятівним і для сьогоденної України? — І.С.), до будови власної держави? Історичні сліди, котрі нам у формі писаних документів ті часи залишили, й навіть та їх частина, яка досі науці відома, дають на це питання досить ясну й вичерпну відповідь. Два таких документи — з огляду на їх історичну вагу — в цілості подаю нижче, з польської мови, в якій вони були писані, на сучасну українську мову переклавши».

Що ж це за два документи? Перший із них — це датована 20 червня 1657 року «Присяга їх милостивих панів шляхти Пінської (сучасна Білорусь. — І.С.), дана гетьману Богдану Хмельницькому». Це — прецікава історична пам’ятка! І не тільки тому, що сама присяга засвідчує, наскільки потужним був вплив Війська Запорозького та його гетьмана у році 1657-му (але ось «знак біди» — Хмельницькому на той момент залишалося жити трохи більше місяця!), вплив, що виходив, як бачимо, за межі офіційно визнаних державних кордонів Гетьманщини. Але більше того: ці два документи вчать (нас, зокрема, теж), як треба зміцнювати й будувати державу. Тому поговоримо про це докладніше.

Присяга пінської шляхти Хмельницькому розпочинається словами: «Великі війни з двояким бувають для кожної держави допущені наслідком. Або для повнішого і безпечнішого потім, на довгі людські літа, миру — або для остаточного в заїлості і непокірності занапащення та ізкорінення. Дізнало такого допусту на собі й Велике Королівство Литовське, котре, руйноване ріжними військами, ледве оплакалось від остаточного знищення, даючи  тим міру своїм гріхам і покутуючи гірко за їх число велике. Особливо в тім загальнім пожарищі покараний був повіт Пінський. Порадившись між собою, щоб запобігти близькій і вже над людьми видимій Божій Карі, через висланих з поміж себе чести достойних людей — обговорили ми з Його Милістю Паном Гетьманом Запорожзьким і всім Військом союз, який, скріпивши присягою, тими словами заключаємо (далі йде перелік прізвищ Маршалку та Урядників Повіту Пінського...)». Найцікавіше нижче:

«Обіцяєм, що ніколи не будем думати ані про зраду, ані про розірваннє злуки нашої з Військом Запорожським. Не будем також таємно під’южувати проти нього ніяких сторонніх ворогів, ані входити з ними, на шкоду того Війська, в ніякі порозуміння. Натомість проти всяких його ворогів — хоч би й найближчих нам — ми разом з тим Військом стояти будемо, не вимовляючись близьким родством із ними». І ще: «Віри, як Православної Грецької, так і Римської Католицької, свобод і границь наших обопільних — коли б хто з ворогів на них наступати мав — одностайно з Військом нашим Запорожським ми й нащадки наші боронити будемо».

Були висловлені, звісна річ, і побажання пінської шляхти до гетьмана: «Старшинства, уряди й зверхності, як земські, так і військові, з рук Його милості Пана Гетьмана Запорожського одержувати маємо. Одначе ті уряди, які здавна були виборні, так само будуть вільно всією шляхтою Повіту Пінського вибиратись, але затвердження їх по виборі у Його Милості Гетьмана просити будем обов’язані. Так само уряди й власти військові — у Війську, коли того треба, будучи — від його ж самого одержувати маємо і повинні ми ждати приказу чи його самого, чи того, кого він на урядами нашими військовими захоче мати начальником. І нікому, без його відома, самі не можем об’являти війни».

Ось такою була ця присяга, на думку Липинського, не так Війську Запорозькому, як передовсім особисто гетьману (а присягали в ХVІІ столітті спадковим монархам!). Для історика це — блискучий приклад конструктивної, копіткої праці з розбудови держави. Це підтверджує і відповідь Хмельницького від 28 червня 1657 року (27 липня його не стане...): «Предвічна мудрість, сама вказуючи шляхи суспільного життя, заборонила роблячим добро відплачувати злом, а приятелів серцем установила приймати приятельським, бо то не є річ гідна — відповідати на рибу гадюкою, на хліб — камінням і за добрі вчинки віддавати зло». Тому, пише вже смертельно хворий гетьман, «і Ми, від давніх не одступаючи звичаїв, Послів од Повіту Пінського, для ствердження вічного союзу присланих, по приятельськи і вдячно прийняли та установили обов’язки і умови, до того союзу належні, сумлінням своїм твердо їх забезпечуючи (мудрі слова, як порівняєш це із сучасними «договорняками», де тільки й мріють, аби обманути партнера. — І.С.)».

Звичайно, гетьман гарантував послам із Пінська: «Всі «вольності», належні права й привілеї — які за влади Польської були — збережені будуть!» За Липинським, це — розумний компроміс: не відштовхувати союзників, прихильників і друзів, а навпаки —  наближати їх до держави! До речі, такі гарантії тоді міг давати лише суверенний володар (монарх).

Продовження

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments