Допомагаючи іншим, створюємо підтримку собі.
Жуль Верн, французький письменник і географ, класик пригодницької літератури

З iсторiї магнатського козакування

(як юний князь до Диких піль ходив, але нікого не зловив)
9 червня, 2017 - 12:18
ГЕРБ КНЯЗІВ КОРЕЦЬКИХ. ПО СУТІ, ЦЕ ОДИН ІЗ ВАРІАНТІВ ЗНАМЕНИТОГО ГЕРБА «ПОГОНЯ»

Ранньомодерна історіографія України досі повністю не прочитана. І ситуація, коли вдається натрапити на вельми значні пам’ятки — із великим інформаційним потенціалом і «революційного», принаймні для фахівців, змісту, досі не така вже рідкість. Гадаю, саме із цим ми маємо справу у випадку з анонімним полономовним віршованим описом приватного походу кн. C.-К. Корецького у надбузькі Дикі поля в серпні — жовтні 1644 р. — «Погоня Охотної виправи до обозу [=табору коронного війська] та до Диких піль ясновельможного князя Самійла-Кароля на Корцу Корецького і т. д., і т. п.» (без місця друку, 1645). Оскільки єдиний відомий екземпляр зберігався у Львові й тут-таки того ж 1645 р. католицький теолог Марек Корона видав працю із посвятою кн. С.-К. Корецькому, підозрюю, що друкувала книжку львівська друкарня (хоча, напевно, і не єзуїтська, як у випадку з М. Короною, бо збігу в декорі цих друків немає).

Усі пам’ятають слова М. Грушевського про козакування як «пограничний український спорт» місцевих магнатів. Але текстів, які описують такі магнатські вправи-виправи, зовсім небагато. Зазвичай посилаються на подільські діяння 1540-х рр. барського старости Бернарда Претвича (писана самим героєм «Апологія» 1550 р.) та на похід від Жовнина за Кодак восени 1647 р. кн. Яреми Вишневецького, віднотований Богумилом-Казимиром Маскевичем (Машкевичем). Інші, здебільшого панегіричні тексти, у цьому плані ще більш фрагментарні. Таким чином, введення до наукового обігу тексту, де магнатська виправа у Дикі поля — то єдиний і цілісний сюжет, представляє значний інтерес. Крім того, своєрідна унікальність цього твору полягає в тому, що відсутність традиційного для такого військового репортажу «живописного» бойового зіткнення змусила автора приділити більше уваги похідній буденності «козакуючого» приватного війська.

Про героя твору — князя Самійла-Кароля Корецького (1621 — 1651) — з часів, що передують описаним подіям, відоме таке. Він був сином князя Яна-Кароля Корецького та Анни з Потоцьких. Дядьком його був славний войовник Самійло Корецький (бл. 1586 — 1622), який прийняв смерть, як і легендарний Байда-Вишневецький, — був страчений турками у Стамбулі. Мати Самійла-Кароля померла рано, батько — коли синові було 12. Як єдиний нащадок імені й багатих маєтностей князів Корецьких, юнак отримав добру освіту — навчався в Граці (столиця слов’янської Штирії в Австрії) у 1634 р. та в італійській Падуї — в1641 р. За прикладом батька утримував значні приватні військові підрозділи. 30 січня 1644 р. його полк (400 коней) взяв участь у битві під Охматовим. Щоправда, самого молодого князя тоді на місці не було, але він через це явно був заохочений здобути й особистої військової слави.

Отже, звернімося до тексту твору. Структурно він складається з коротенького звернення до Читача та шести частин, колоритно названих «цугами», за аналогією з ланцюжком один за одним запряжених коней. Ймовірно, тут також є натяк на запряжені цугами вози, якими рухається військо на марші (у Погоні). Акцентоване слово «Погоня» у назві твору й постійні алюзії на нього у тексті взагалі не випадковість — бо, крім буквального сенсу в переслідуванні неприятеля, це ще й герб князів Корецьких — лицар-вершник із мечем на галопуючому коні (такий самий, як у всіх Гедиміновичів).

Звернення «До Читача» загалом присвячене виголошенню девізу-motto цілого твору. Це — уславлення («великої похвали») добровільної жертовності («охотних послуг») задля блага держави-суспільства. Зауважимо, що поетично заспів «До Читача» виділений автором особливо — тут вісім рядків (чотири двовірша), бо далі зустрічаємо лише шестирядковий (три двовірша) «розмір» пронумерованих цеглинок, із яких збираються ним частини-цуги.

Перша така частина має 11 згаданих цеглинок. Вони подають нам героя, якому приходить звістка про наміри ворога напасти на його Вітчизну й який добровільно вирушає боронити рідний край.

Розпочинає автор стандартно — з конструкції гармонічного крайобразу з античним антуражем: під небом, де панують Юпітер «блискавкоокий» та Феб «позолочений», люди збирають врожай та співають молитов по церквах. Аж тут і наш герой — Самійло-Кароль, княжа на Корцю — ще молоденький, але, за оповідачем, іде він шляхами мудреців. Князь мешкає у «високому палаці» над Віслою, якою плинуть великі багатства, — у Яновці.

Сюди й «летить прудко» звістка з двох боків — «із Варшавських палаців» (від королівського двору?) та «з Бару» (від коронного гетьмана?) з новиною, що татари — «Певна Орда свавільних Поганців» — «готові вторгнутись у власне Польські волості», не рахуючись із діяльною обороною поляків. Тут автор не втрачає шансу зробити комплементи королю Владиславу ІV, який «чуйно стереже кордонів», та його «гетьманам», котрі  набирають-«затягають» військо. Ось і С.-К. Корецького листами запросили, аби прибув із своїми вояками до табору коронних військ.

Ці «новини Марсові» припали якраз на день народження князя (середина серпня?). Той не барився — «на Війну в момент був готовий, сам собі й своїм чин Марсовий зладив». Відразу написав «універсали» на «свої ниви», бо, як пише автор, «княжа Вітчизні служити не лінивий».

Така поведінка, на думку оповідача, гідна й славних предків С.-К. Корецького. Автор «Погоні» доволі стереотипно згадує Ольгерда, знаменитого великого князя литовського, від якого традиційно виводився рід Корецьких (зокрема і в епітафії 1622 р. над тілом Самійла Корецького у Корці).

А далі маємо справу із певною генеалогічною загадкою.

Першопредком Корецьких названий історично досі незідентифікований Іван Федорович, син Дмитра Бутави, який 1250 р. (!) за військові заслуги отримав надання (на Торговицю) від короля Августа. Щодо Дмитра Бутави — то це міфічна особа. Хроніст вважав князя на ім’я Бутава (засновника роду Корецьких) сином Ольгерда (насправді це син Кейстута, і жодного відношення до Корецьких він не мав). Хроніка Биховця, а за нею й М. Стрийковський ототожнили Бутаву із сином Ольгерда Дмитром-старшим, колишнім князем брянським. Так з’явився генеалогічний персонаж — Дмитро Бутава, з яким і пов’язали Корецьких. З-поміж останніх знаний лише один Федір — князь Федір Іванович Корецький (? 1522). Його сином був Богуш Федорович Корецький (1510 — 1576). Якщо припустити, що у нього був незнаний із джерел брат Іван, то поява короля «Августа» — Сигізмунда-Августа (1548 — 1572) стає досить логічною. Тоді, ймовірно, ми маємо справу із помилкою автора «Погоні» у датуванні королівського надання (підтвердження?) на Торговицю — мав би бути 1550-й, а не 1250 рік.

Далі йде згадка свіжої пам’яті героя з дому Корецьких — не раз вже тут згаданого Самійла, знаного з антитурецької боротьби та авантюр у Молдові. На думку автора «Погоні», його «всяк знав», і ніхто не засоромиться згадати цього войовника, який «часто бив гордовитих бусурманів». За ним жаліє кожна польська пісня-«Дума», що рано він скінчив життя у найзнанішій стамбульській в’язниці — Семивежному замку («Чорній вежі»).

Нинішній княжа Корецький — тезка того славного Самійла — готовий, за оповідачем, і в борні з татарами і турками уподібнюватися славному родичу. Автор «Погоні» робить панегіричний висновок — «на вояків Польща не убога, але одним лише Корецьким на Поган сувора». Бо князь подібний тигру, який захищає малих тигренят. Відтак, на звістку, що «Ординські до нас збираються рої», аби «хапати, забивати, чесних поляків синів», він «біжить з Яновця, запалений охотою, не дбаючи на перешкоди домашніх труднощів».

Друга частина (16 нумерованих віршів) відкривається описом огляду-попису князівського війська, який відбувся під Корцем («на Корецькій волості») 28 серпня 1644 р. Тут «у полях», «широкий і густий», став полк С.-К. Корецького, який налічував понад 1200 вояків («чоловіків [готових] до бою»). Із урахуванням обслуги-челядників — то був взагалі кількатисячний корпус.

День для огляду-параду випав дуже сонячний. Отже, у променях сонця перед князем у повних бойових обладунках і під розвинутими прапорами-корогвами шикувалися-реєструвалися («стояли» і «писалися») кінні та піші роти.

Найпершими виступали («ставили свої почти») «ординати», себто шляхетські загони з ординації Острозьких (володінь вигаслого за чоловічою лінією роду князів Острозьких) — їх, напевно, під руку князя передав на час походу повноправний зверхник-ординат (на той момент кн. Владислав-Домінік Заславський). Як пише автор «Погоні», усі вояки підрозділу були у місюрках (легких шоломах), панцирах і «зі стрільбою» (вогнепальною зброєю). Ординати мали власний прапор — «знак» червоного кольору. Ніс його хорунжий Папроцький, «чоловік здавна військовий». Командиром-«полковником» вояків-ординатів був Ян Шошинський (Szoszynski), за ним їхав і заступник-«поручник» — достойний Калинський. Завершує опис підрозділу колективний портрет ідеальних воїнів — жоден із них не відає перешкод; усі рівні мужністю і діяльністю; вони навчені, проходять строєм «як годиться»; охочі служити для слави Господньої; якщо потрібно — померти готові; зрештою, підтримують («зичливі») свого вождя-полководця.

Другими йдуть вже лицарі самого князя — його хоругва «надвірної челяді». Хорунжим тут Пшевоський (Przewoski), за ротмістра Фаренсбах, а поручником — Лубковський, «той, що заледве не у Війську вихований». Вояків підрозділу охарактеризовано як «молодь цілком гречну» і «добірно убрану». Ймовірно, це означає панцерну хоругву, важку кінноту, споряджену по-гусарські.

Після Фаренсбахової йде хоругва, яку давніше називали «козацьким почтом» — отже, легкокінна. Нині вона вже не просто численний магнатський почет, а повноцінна хоругва, рівна з іншими. У неї прапор-корогва червоного кольору із білим хрестом. За ротмістра тут Гарниш (Garnysz) «старий», «який ж бо у Дикі поля часто ходив».

Далі виступає численна піхота («в огромній поставі»). Відділ добірної угорської піхоти — понад 150 вояків — очолював ротмістр Ростек (Rostek). При цьому підрозділі була артилерія — «Армата досить порядна» (шість бронзових гармат).

За ними йшли — у «складних шерегах» — три відділи «вогнистих» драгунів зі своїми «капітанами» і «охочими офіцерами» — загалом 400 солдатів. Вони складали окремий полк, який вже не боявся татар, бо бився з ними ще у січні 1644 р. під Охматовим. Перший відділ (100 вояків) тут очолював капітан Ян Шкот (себто шотландець?), «жовнір добре справний». Другий (200 вояків) — капітан Крилінський, «у війську досвідчений». Третій (100 вояків) — Леваський (Левалський), «то капітан давній». Драгуни тут показово добре постріляли залпами (салютували) зі своєї вогнепальної зброї.

Продовження

Дмитро ВИРСЬКИЙ, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник відділу української історіографії Інституту історії України НАН України
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments