Західна Україна — Сибір. Хресний шлях: роки 1939 — 1941

ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ ТАК

17 вересня 1939 року, за наказом Й. Сталіна Червона Армія перейшла радянсько-польський кордон і почала просуватися на захід. В перший день операції війська Українського фронту заглибились на 70 — 100 км, оволоділи містами Рівне, Тернопіль, Чортків. Наступного дня вони зайняли Луцьк, Станіслав, Галич, а 19 вересня 1939 року частини Червоної Армії вийшли на околиці Львова.

Вступ Червоної армії на територію Західної України викликав неоднозначну реакцію у місцевого населення: хтось сприймав її, як панацею, а хтось — як окупацію. Значна частина польських державних службовців: офіцерів, інженерів, лікарів, адвокатів та члени їх сімей з перших днів подалися в еміграцію. Лише до окупованої німцями частини Польщі, за приблизними оцінками, перебралося від 20 до 30 тисяч українців і поляків. Переважно це були молоді люди.

Але все ж таки значна частина населення Західної України, в тому числі середній технічний персонал, торговельно-промислові службовці, працівники фінансових і кооперативних органів переважно вичікували, як далі розвиватимуться події. Деякі з них, на словах визнаючи нову владу, ще довгий час продовжували вагатися і не виявляли активності, оскільки не вбачали позитивних перспектив для себе в майбутньому. Було й чимало таких людей, які з огляду на власну безпеку під зовнішньою лояльністю і показовою активністю намагалися приховати свої погляди і настрої.

Одразу після вступу радянських військ у Львів діячі українських політичних партій утворили делегацію на чолі зі старійшиною українських політиків Галичини 80-річним Костем Левицьким. 24 вересня 1939 року, під час зустрічі з радянськими військовими і цивільними високопоставленими чиновниками ця делегація запевнила їх у своїй лояльності і готовності до співпраці з новою владою. Натомість просили забезпечити можливість для діяльності українських господарських та культурно-освітніх інституцій. Але це не врятувало їх від репресій.

Справа в тому, що сталінське керівництво, серед своїх першочергових завдань в Західній Україні, визначило швидку й повну нейтралізацію всіх явних і потенціальних політичних опонентів. Репресії кінця вересня — початку жовтня 1939 р. зачепили керівникiв всіх найбільших партій. Їх було заарештовано й вивезено на Схід. Газета «Краківські вісті» у 1942 році вмістила на своїх сторінках понад 250 прізвищ галицьких інтелігентів, заарештованих та вбитих органами НКВС або ж вивезених до Сибіру у вересні-жовтні 1939 року. Без розголосу, як правило вночі, були проведені арешти провідних діячів польських і єврейських політичних партій та організацій.

На початку 1940 року пошуки ворога набули розмаху. У постанові Дрогобицького обкому партії від квітня 1940 року зазначалося, що, оскільки в області «на відповідальні посади в промисловості, кооперації, торгівлю та в інші організації пробралося понад 3 тисячі ворожих елементів», то партійні органи на місцях були зобов’язані повести з ними «рішучу боротьбу».

«МОТИВИ» РЕПРЕСИВНО- ДЕПОРТАЦІЙНИХ АКЦІЙ

Справжньою трагедією для населення Західної України стали депортації у 1939 — 1941 роках, тобто заслання людей, як захід політичного переслідування та адміністративного покарання. Депортації, здійснені керівництвом СРСР, мали політично-ідеологічні, класові та економічні причини. Ці акції були скеровані, насамперед, на руйнування структур польського державного і адміністративного апарату, «буржуазної» системи управління і власності. Результатом такого підходу стало те, що до списків ворогів радянської влади могли потрапити не лише ті, хто виступав проти неї зі зброєю в руках, але й ті, хто до неї ставився лояльно, проте критично оцінював методи її будівництва.

Органи НКВС та радянські посадові особи, керуючись сталінською теорією класової боротьби, всюди шукали «ворогів народу», «контрреволюціонерів». Такі категорії людей бралися на облік, за ними встановлювався таємний нагляд, вони були першими кандидатами на ізоляцію або фізичне знищення. З іншого боку, економіка Радянського Союзу розвивалася в умовах командно- адміністративної системи і постійно потребувала робочої сили. Особливо гострою ця потреба була у віддалених районах СРСР (Сибір, Далекий Схід, Північ). Люди, які були примусово вислані із Західної України, ставали дешевою і бесправною робочою силою, яка призначалася для заселення і освоєння найвіддаленіших областей СРСР. Насильно виселені, тобто депортовані із Західної України громадяни підлягали під режим спецпоселення у віддалених місцях й були позбавлені економічних та політичних прав.

СКІЛЬКИ?

Дискусійним і до кінця не з’ясованим залишається питання про чисельність депортованого населення Західної України у 1939 — 1941 рр. В опублікованих працях наводяться різні цифри. Так американський професор Ян Гросс пише про чисельність депортованих поляків, посилаючись на меморандуми Міністерства закордонних справ лондонського еміграційного уряду Польщі від 15 березня 1944 рр.: «Чисельність польського населення, депортованого в СРСР у 1939-41 рр. — 1 млн. 250 тисяч чол.».

Польський дослідник Анджей Щесняк вказує, що перший етап депортацій, який розпочався 10 лютого 1940 р., охопив 220 тис осіб. Другий — 13 квітня 1940 року, його жертвами стали жінки і діти, тобто члени сімей заарештованих та депортованих громадян. Він охопив 320 тис осіб. Третій етап тривав протягом червня-липня 1940 року, під час якого було депортовано 220 тисяч людей. Останній, четвертий етап депортації відбувся в червні 1941 року, коли було вивезено приблизно 300 тис. громадян, серед яких переважно були кваліфіковані робітники, залізничники, заможні селяни та інтелігенція.

Московські історики Валентина Парсаданова і Микола Бугай, аналізуючи архівні документи, які зберігаються у державному архіві Російської Федерації, також зазначають, що до початку 1942 р. у східних районах Радянського Союзу налічувалося 1 млн. 173 тис. чол. депортованих із західних територій країни від кiнця 30-х років до червня 1941 року.

ХТО? КОГО? ЗА ЩО?

Архівні матеріали засвідчують, що плани депортацій складалися у Москві і здійснювалися силами репресивних структур. Планування масових депортаційних акцій в Західній Україні розпочалося у 1939 р. Згідно німецько-радянського договору від 28 вересня 1939 було передбачено депортацію «осіб українського та білоруського походження» з прикордонної смуги. В січні 1940 року політбюро ЦК ВКП(б) постановило визначити 800-метрову смугу, а ухвалою РНК УРСР 3 квітня того ж року зобов’язало керівництво західних областей УРСР протягом квітня-травня виселити 102800 осіб.

Ще одна акція радянського уряду призвела до повного виселення селян з чималої території Львівщини. Йдеться про військовий полігон у Яворівському районі, спорудження якого розпочали вже наприкінці 1939 року. Велику частину мешканців прикордонної смуги і Яворівського полігону примусово вивезли у глибинні райони СРСР та Бессарабію.

29 грудня 1939 року було прийнято постанову РНК СРСР та ухвалено «Положення про спецпереселенців і трудове влаштування осадників, виселених із західних областей УРСР і БРСР». Уся робота з підготовки та проведення акції була покладена безпосередньо на НКВС СРСР, УРСР та їхні місцеві органи. З Архіву Головного інформаційного бюро МВС України: „Станом на 25 січня 1940 року, на підставі складених заздалегідь списків із Західних областей України підлягали депортації 17 807 сімей, або 95 193 особи, котрі мешкали у 2054 населених пунктах регіону. Для перевезення такої кількості людей у глибинні райони СРСР завчасно було виділено на залізничних станціях 3537 вагонів, не пристосованих для перевезення людей».

Депортаційна акція першого етапу проходила з 10 по 13 лютого 1940 року, до того ж вона охопила верстви громадян, значно ширші за осадників, про яких зазначалося в офіційних документах того часу. Загалом, із західних областей України станом на 13 лютого 1940р. було депортовано 17206 сімейств, або 89062 особи; залишено тимчасово через хвороби — 1457 осіб; були відсутні на момент операції — 2152 особи; переїхали в інші райони до початку операції — 34 особи.

Друга хвиля депортації прокотилася, коли вивезли заможних селян (до 6 тисяч сімей), котрі володіли землею понад встановлені норми. Черговою «підставою» для масових виселень було проживання поблизу військових об’єктів, що будувалися масово не тільки вздовж кордону, а й на Волині, у Тернопільській та Станіславській областях.

Третя хвиля депортації розпочалася влітку 1940 р., коли в усі органи НКВС була направлена директива Меркулова №142 від 4 червня, в якій зазначалося: «Із західних областей України і Білорусії виселяються строком на десять років в Кустанайську та Семипалатинську області Казахської РСР сім’ї репресованих, що перебувають у таборах для військовополонених, колишні офіцери, поліцейськi жандарми, колишні поміщики і фабриканти».

16 травня 1941 року ЦК ВКП(б) і РНК СРСР прийняли постанову «Про виселення ворожого елементу із республік Прибалтики, Західної України і Західної Білорусії, Молдавії», згідно якої у червні 1941 року була проведена четверта депортація населення. Становище загнаних у незвичні, суворі кліматичні умови людей було жахливим: спалахували епідемії, постачання продуктів було вкрай поганим і, як результат, голод та велика смертність серед засланців (у IV кварталі 1940 року сягала 1,2%, а в I кварталі 1941 р. — 1,7%). Але декому все ж таки вдалося вижити й навіть повернутися додому.

ЖИТТЯ ДЕПОРТАНТА

Галину Паламарчук «переселив» другий етап депортації. На той час їй було всього 16 років. Вона, мама та молодша сестра Оксана тоді жили в містечку Городок, що під Львовом. Батько ще у вересні 1939 року вирішив їхати на захід, подалі від «визволителів» (Червоної армії), але оскільки всі одразу виїхати не змогли, то він поїхав лише зі старшою сестрою. А 13 квітня 1940 року по Городку пішли чутки, що на вокзал прибуло багато товарних вагонів. Це виявилося правдою.

«Біля другої ночі, — пригадує Галина Романівна, — до дверей нашого помешкання вдерлися солдати, наказали збиратися. Дали на це не більше 30 хвилин і сказали, що «переселять нас в іншу область». Мама зібрала в клунок постіль, трохи одягу й їжі, що була в хаті. Помешкання зачинили та забили дошками».

НОВЕ ЖИТТЯ

Їх посадили в товарні вагони і аж через п’ятнадцять днів, зранку, 28 квітня 1940 року «вивантажили» у північному Казахстанi на станції Кустанай. Потім пересадили на вантажівку і після кількагодинної їзди «викинули» серед степу за кілька кілометрів від невеличкого поселення. «Мешканці недалекого села Тарського, побачивши таку незвичну картину, з цікавості прийшли до нас. З людяності вони допомогли нам і забрали до власних осель, — каже Галина Паламарчук. — Місцеві жителі переконалися, що ми — «мирні люди без автоматів», не такі небезпечні «вороги народу», як їм розповідали».

На цьому почалося нове життя переселенців. Вони вимінювали останні речі на продукти, допомагали по господарству за харчі, голодали та вмирали від холоду. «Вже пізніше, з розповідей місцевих жителів, ми довідалися, як працівники районного НКВС інструктували населення регулярно за нами слідкувати й доповідати про нашу поведінку, розмови, настрої».

В селі, куди доля «закинула» Галину, проживало кілька казахських родин, але більшість мешканців була українцями, які ще до революції добровільно приїхали сюди з Таврії за обіцяною землею. Тут і залишилися. (До речі, колгосп, якому належало те село, мав назву «Тарас Шевченко»). Депортовані намагалися вижити, як могли. Іноді, один-два рази у квартал, правдами і неправдами рідним вдавалося переслати поштою пачку з харчами (не більше 8 кг). Ці дні були некалендарними святами. У жовтні 1940 року почалися холодні вітри і випав сніг. Наступили 30-40-градусні морози. Теплого одягу у переселенців практично не було... Але частина з них все-таки вижила.

ПРОФЕСІЯ — «ЧЕРНОРАБОЧИЙ»

Повідомлення про початок війни Німеччини з Радянським Союзом до депортованих дішло лише через декілька днів, а невдовзі почалася мобілізація. „Протягом літа з нашого невеликого села забрали до війська більше десятка працездатних чоловіків. А в липні нас із мамою і сестрою повезли на будівництво залізничної колії, яку терміново прокладали між містами Картали та Акмолінськом (нині Астана — столиця Казахстану)... Привезли нас вантажівкою на станцію Кайбагар, де проживали в бараках і працювали на будівництві вивезені зі Західної Україні спецпоселенці з інших районів цієї ж області».

Тут Галина з сестрою та мамою вже були на «державних» харчах: мали картки на їжу — перепустки, де в графі «професія» вказувалося — «чернорабочий». Питну воду на станцію привозили цистернами, тривалість робочого дня була 11-12 годин, жодної платні за роботу «чернорабочие» не отримували. А коли настали холодні дні, їх відвезли назад до села.

Галина Романівна пригадує один неприємний епізод з ТОГО життя. «Через глибоке промерзання землі весною орати землю починали пізно. Після танення снігу люди збирали на минулорічній стерні колоски і пекли з зерна коржики. Це було святом на ті голодні часи. Якось моя сестра Оксана назбирала трохи колосків до шапки. По дорозі до села її зустрів бригадир колгоспу, вирвав із рук шапку й розсипав колоски, викрикнувши: «Ви — вороги народу, не смійте їсти наш хліб! Вас привезли сюди, щоб ви всі тут виздихали!»

ДОДОМУ! ДОДОМУ!

Війна тривала вже за межами Союзу. Депортовані листувалися зі знайомими з батьківщини, які пропонували їм повернутися додому. Але, як з’ясувалося, для цього місцева влада вимагала офіційного виклику з рідного краю. Цим зайнялася однокласниця Галини — Мирослава, що мешкала в селі біля Городка. Матеріально влаштувати цю справу допомагала Городоцька церковна громада. «П’ять днів я «оббивала пороги» всіляких начальників і в лютому 1946 року одержала дозвіл на виїзд та перепустку на в’їзд до Львова».

У березні вони приїхали до Львова, де на них ніхто не чекав. Довелося починати життя спочатку. Повернутися до своєї хати в Городку вони не могли, бо ж не було жодних документів та й хату вже, напевно, хтось зайняв. А на Львівщині продовжувалися репресії та депортації. Життя було неспокійне: нічні перевірки документів, відповідність проживання згідно з пропискою і т.і. Влаштуватися на роботу без прописки було неможливо й, водночас, прописували тільки тих, хто вже працював... Завдяки знайомим Галині пощастило влаштуватися на роботу в аптеку, а згодом прописати — спочатку себе, а потім маму з сестрою.

Зараз Галина Романівна живе у Львові. Вона інколи зустрічається й листується з тими, хто колись також жив ТАМ, у іншому житті — житті депортованого на Схід, у Сибір, але кому пощастило вижити і навіть повернутися на батьківщину.