Піднесім свій народ культурно, навчаймо його. Не тільки учитель може навчати, але може його навчати та виховувати і урядовець, вояк, промисловець чи інший.
Августин Волошин, український політичний, культурний і релігійний діяч Закарпаття

Збій у Системі-2

Михайло Горбачов — найбільший реформатор в історії України?
15 жовтня, 2020 - 17:36
ДОСЯГНУВШИ МАЙЖЕ АБСОЛЮТНОЇ ВЛАДИ, НОВИЙ ГЕНСЕК ЦК КПРС ОБРАВ НЕСПОДІВАНИЙ КУРС: ПОЧАВ ПОСТУПОВО, АЛЕ НЕУХИЛЬНО ДІЛИТИСЯ ЦІЄЮ ВЛАДОЮ ІЗ СУСПІЛЬСТВОМ. ЦЕ Й РОБИТЬ МИХАЙЛА ГОРБАЧОВА УНІКАЛЬНОЮ ПОСТАТТЮ В ІСТОРІЇ

Закінчення. Початок читайте «День», № 191-192

Із власних підліткових споминів (у березні 1985 р. автору було шістнадцять років) можу стверджувати: ми прагнули бачити саме такого лідера. Геронтократія смішила, навіть привід однокласників до обласного КДБ (квітень 1984 р.) через їхні крамольні думки, висловлені просто на вулиці в центрі міста біля пам’ятника Леніну, викликав не страх, а зливу жартів однолітків (схоже на те, що Горбачов і сам полюбляє політичні анекдоти). І, мабуть, таке траплялося не лише серед нас. Що за подібних настроїв чекатиме владу — мабуть, очевидно. На то були й економічні підстави. Як згодом з’ясувалося, статистика демонструвала невтішні показники — на початку 80-х рр. минулого століття радянська економіка працювала з нульовим приростом, навіть з урахуванням алкогольної складової. Без неї — від’ємні величини. 1987 року проблеми пізньорадянської економіки блискуче проаналізує у своїй статті «Авансы и долги» Ніколай Шмельов. Вочевидь, що така аналітика Михайлу Горбачову була відома раніше.

Тож поява молодого енергійного керівника партії та держави, який не боявся спілкуватися з людьми та говорив те, що ми хотіли почути, надихала. То була начебто хвиля чистого весняного повітря, що стрімко увірвалася до застійної атмосфери. На початку травня 1985 р. радянське телебачення показало невеликий телесеріал, де новий молодий Генеральний секретар розпочинає зміни  заради розвитку та кращого життя. Чи Михайло Горбачов відчував цю шалену підтримку — знає лише він. Що цікаво — державна статистика показала небачений ріст економіки у другому кварталі згаданого року. Емоції здатні творити дива, от тільки надовго їх не вистачає.

Для нас було зрозуміло — до влади прийшов реформатор, лідер, налаштований на зміни. Він не приховував своїх емоцій — посміхався, сміявся, їздив по країні, йшов назустріч співрозмовникам, щось говорив без папірця... Неймовірно, начебто людина з іншої планети, так не схожа на ретушовані портрети членів політбюро. Сталася дивна річ — досягши ледь не абсолютної влади за всіма канонами системи, Горбачов вирішив здобути популярність серед співгромадян.

Навесні 1985 р. ми почули — «ускорєніє». Знадобилося біля року, аби зрозуміти — воно не допоможе, знамените гасло Перестройки пролунало у квітні 1986 р. На перших порах Горбачов намагався досягнути успіху косметичними змінами, сподівався, що їх зможуть запровадити нові керівники — так він раніше робив на посаді першого секретаря крайкому партії. Але країна — не край. Персональні зміни виявилися неефективними. Наступні, ґрунтовніші управлінські рішення створили доволі типову ситуацію: частина суспільства категорично не сприймала новацій, інші вважали зміни недостатньо радикальними та послідовними. Політичні процеси пішли явно не так, як уявляв собі їх ініціатор.

Скажімо, наприкінці 1980-х років за рішенням генсека (після міжнародної критики) вийшли на волю та повернулися до України дисиденти, що активізувало суспільство та додало головної болі радянсько-партійній номенклатурі республік, як наслідок — викликало їхнє невдоволення діями кремлівського керівника. 1989 року дисиденти разом із товаришами-шістдесятниками створили «Народний рух України за перебудову», декларуючи підтримку політики Перестройки. Але вже за рік зняли з назви Руху допис «за перебудову», адже шляхи явно розходилися. 

Схоже на те, що у випадку Михайла Горбачова спрацювала його дитячо-юнацьке заперечення найогидніших проявів системи, якій він служив. Не Конрад Валленрод, звісно, але цілком свідоме прагнення до перетворень — в ним же обумовлених межах. Можливо, не зовсім зрозумілих. Але в основі — гуманістичних. «Людське життя має бути визнано вищою цінністю», — стверджувалося в Делійській декларації 1986 р., яку підписали Раджив Ганді та Михайло Горбачов. Таким чином, класовий підхід заперечувався в своїй основі. Досягши вершини влади, новий генсек почав діяти з усією пристрастю вільнолюбного козацького характеру. Часом — хаотично, як правило — щиро.

Свідчення останнього — оперативне скликання у квітні 1985 р. пленуму ЦК КПРС для оголошення старту реформ та численні наступні поїздки країною й зустрічі на підприємствах. Народ у захваті, Горбачов — теж. За результатами кожного такого спілкування ухвалюється низка рішень (чи системних?). Одночасно стартує підготовлена раніше антиалкогольна програма. Вона мала раціональне економічне підґрунтя — втрати від пияцтва неабияк впливали на якість та обсяги продукції, а головне — невблаганно підривали трудові ресурси, знищуючи особистість. Але ж у короткостроковій перспективі держава непогано заробляла на продажу алкоголю, а негативні наслідки мали опосередкований та віддалений характер. Тож економічні розрахунки виглядали суперечливо. Аби наважитися на якісь рішення, треба було не лише рахувати, а й уявити собі довгострокові наслідки наявних тенденцій. Що сталося та як це все переродилося в антиалкогольну кампанію — нам добре відомо. Разом із низькими цінами на нафту вона спричинила суттєве зменшення доходної частини державного бюджету. Одночасно значно зросли соціальні видатки, великі суми скеровувалися на реформування окремих (як вважалося — ключових) галузей, але без очікуваного економічного ефекту. А планування й надалі здійснювалося на старих директивних засадах. Як наслідок — зростання частки незабезпечених витрат та прискорений занепад радянської економіки. За багато десятиліть потому Михайло Сергійович спересердя скаже своїм «доброзичливцям»: спробуйте бути розумними, коли барель нафти коштує 10$. Та справа не лише в цьому.

Був ще один чинник, дуже потужний — гонка озброєнь. У такому змаганні на виснаження СРСР від самого початку виглядав як приречений на поразку — віддамо належне вдало обраній стратегії його опонентів. Але цю теорему ще треба було довести в добу, відому як «холодна війна». Завершальний її період та наступна розв’язка з виводом військ із Афганістану, підписанням низки угод із США, падінням Берлінської стіни припадає на час правління найбільш відкритого до цінностей вільного світу радянського керівника. «Це та людина, з яким я можу вести справу». — знаменита думка Маргарет Тетчер. Ймовірно, що закордонні поїздки ще за часів крайкомівської молодості (до Чехословаччини, Італії, Франції, ФРН, Бельгії, Болгарії, потім — інші країни) добряче вплинули на уявлення майбутнього реформатора про світ, демократію, стимули до праці. Головне — він побачив іншу політичну культуру. І вона йому сподобалася.

Тепер важко собі уявити, що могло статися, аби на місці «Горбі» у вирішальний час опинився інший радянський лідер. Чи не почули б ми вже тоді щось подібне: «Навіщо нам потрібен світ без Росії?» Як засвідчили події, пов’язані з розпадом СРСР, Горбачов не міг піти на конфлікт, що загрожував великою кров’ю, інакше «просто перестав би бути самим собою». Натомість він мав досить сміливості, аби взяти на себе відповідальність за тягар попередніх злочинів радянської системи (які сам засуджував) та прикрити собою від можливих неконтрольованих ніким та нічим наслідків.

Сучасники, як правило, не надто усвідомлюють прірву, перед якою опинилися, та роль людини, яка зробила так, аби не сталося найгіршого. Значно більше цінують героїв, коли ситуація досягає критичної межі. Натомість експертів та політиків, схильних заради власної популярності зіграти на пануючих серед співгромадян комплексах та невігластві, — завжди вдосталь.

Михайло Горбачов намагався врятувати державу, якій служив, змінивши її відповідно до власних уявлень про цінності. Відео зафіксувало знакову дискусію в Литві 1990 р. — тоді Михайло Горбачов не побоявся вийти назустріч пікету, учасники якого тримали плакати з гаслами про незалежність. За власним виразом, він запропонував те, чого ніколи не бачили жителі радянського простору — реальну федерацію з чітким розмежуванням рівнів компетенцій та функцій, регулюванням діяльності за допомогою права (а не адміністративно), гарантіями прав людини, недоторканістю приватної власності... «...Курс на реформування СРСР за збереження союзної держави, на поступові переміни в суспільстві...», — за його словами. Інша справа, що той Радянський Союз його керівник асоціював із Великою Росією, мабуть, не надто розуміючи згубність такого порівняння. Та й національні рухи в його сприйнятті — суцільні сепаратисти, націоналісти, радикали та популісти.

Про справжню федерацію мріяли в 20-ті рр. ХХ ст. українські націонал-комуністи та інші подібні течії, роблячи наголос на її радянськості та прогресивності. Звідси знамениті міркування Миколи Хвильового про червону, але незалежну України та гасло орієнтації на психологічну Європу. Навряд чи Михайло Горбачов читав твори одного з лідерів тогочасної української політичної думки. Натомість відлуння бурхливої дискусії 20-х рр. ХХ ст. відчутно у виступах останнього радянського лідера. Фактично він пропонував повернутися до витоків, позбутися тоталітаризму, покаятися. Звідси — показ у широкому прокаті фільму Тенгіза Абуладзе «Покаяння», що на той час виглядало як виклик системі. І тут же виправдовував діяльність творця такої  системи — Леніна.

Хоч би як там було, йшлося про відновлення дискусії щодо базових засад побудови держави. Вона мала привести до демократизації («більше демократії, більше соціалізму»), децентралізації, активізації людини, встановлення європейських цивілізаційних норм, забезпечивши максимально сприятливі умови для такого роду трансформації. Раніше за таке можна було отримати термін, потрапити до психушки, в кращому разі — звільнення з роботи чи відрахування з університету.

Але існувала непереборна проблема — з розвитком ініційованих та прискорених Михайлом Горбачовим процесів держава та він особисто стрімко втрачали довіру своїх співгромадян. Тому неабияк сприяла мовчанка, а потім — спроба применшити наслідки аварії на Чорнобильській АЕС. Але більш глобально — настав час збирати розкидані перед тим не те що каміння, а брили. Горбачов опинився в ситуації, відомій у шахах як цугсванг — коли будь-який наступний крок лише погіршував ситуацію.

Автору Перестройки за період його правління можна багато що закинути: нереалістичні обіцянки, фатальні кадрові помилки (висуванці зрештою зрадили свого шефа), першотравневі паради 1986 року на заражених радіацією територіях, загальмовану реакцію на криваві події в Литві, публічний конфлікт з Андрієм Сахаровим (якого він поважав), павлівську конфіскаційну грошову реформу... Реформатор не завжди уявляв наслідки своїх заяв та рішень.

Його цікавило — як повернутися до стану нормальності, коли за кращу працю людина отримає більше коштів та матиме право розпоряджатися своєю власністю. Тим самим вивільнити потенціал людини та спрямувати його на розвиток країни. Звідси — дозвіл на індивідуальну трудову діяльність в економіці та наступні подібні рішення, а в політиці — курс на демократизація та гласність як інструменти подолання прірви між державою і громадянином. Між іншим — досі болюча проблема, в межах відведеного історією часу генсек явно розв`язати її не міг. Обґрунтовуючи необхідність реальної конкуренції на виборах, Михайло Горбачов казав: та кого ми боїмося, наших співгромадян, які, крім радянської влади, іншої не знають? Згодом він напише: «Суть перестройки полягала в подоланні тоталітарного устрою, в переході до свободи та демократії». Та чи розуміли його сучасники, адже їхнє становлення проходило за умови вищеназваної несвободи, у них не було навіть трохи подібного до Горбачова простору для самостійності (скоріше — автономності) в роботі та особистої відповідальності? Виник ефект, відомий ще з першої половини ХІХ ст. (навіть до селянської реформи), коли вчорашні кріпаки отримували волю від своїх ліберальних панів та не знали, що з нею робити. І кого ж вони звинувачували у своїх бідах?

«Моє кредо — зробити наше суспільство вільним, гуманним, демократичним, спираючись не на силу, а на активність та свідомість самих людей. Це допомогли би їм стати громадянами...» — так сформулював мету своєї реформаторської діяльності Михайло Горбачов. Це те, чого прагнуть вільні люди, те, чого з такими складнощами прагне досягнути Україна.

Володимир БОЙКО
Газета: 
Рубрика: