Жінки та влада: реформи, здобутки, слід в історії
Продовження. Початок читайте «День», №№ 29-30.
2. ІЗАБЕЛЛА КАСТИЛЬСЬКА: ІМПЕРСЬКА КОРОЛЕВА ВІРИ.
Її вчинки на троні (так само, як і моральне обличчя ще до приходу до влади) геть не вписуються у «чорно-білий» канон історії, що його й дотепер часто застосовують щодо видатних особистостей історії (а Ізабелла Кастильська, 1451 — 1504, перша королева об’єднаної Іспанії, конструктор і творець потужної Іспанської імперії, поза сумнівом, до таких особистостей належить). Можна, згідно з цим самим каноном, сприймати спадок Ізабелли спрощено, в режимі «або-або» — «видатна державна діячка, незвичайна монархиня» або «винятково жорстока володарка, котрій Європа «завдячує» жахливим інквізиційним процесам, спаленню десятків й сотень тисяч «єретиків», вигнанню євреїв та нащадків арабів, фанатична католичка»; «ініціаторка експедиції Колумба, яка, відкривши Америку, змінила перебіг європейської та світової історії», або ж «жінка, що благословила винищення американських індіанців, по суті, геноцид цілих народів...».
Де ж тут правда? Правда в тому, що ця правителька (королева Кастилії з 1474 року, далі королева створеної нею об’єднаної Іспанії після цілковитого звільнення від арабів, що включала Кастилію, Арагон та Леон — найбільші держави Іберійського півострова — з 1492 по 1504 роки) була особистістю вельми складною, і для її розуміння потрібні знання історичних реалій кінця ХV століття. Взагалі, чи можна судити за сучасними критеріями королеву, яка жила й правила понад п’ятсот років тому?
Отже, почнемо з того, що в неї, молодшої доньки короля Кастилії Хуана ІІ від другого шлюбу, принцеси, останньої в черзі на трон (а Кастилія була найпотужнішою з трьох уже названих «протоіспанських» держав тієї доби), були лише мінімальні шанси посісти владу. У три роки Ізабелла втрачає батька, короля Хуана ІІ — той раптово помирає від незрозумілої хвороби. Престол наслідує старший брат Ізабелли — Енріке ІV. Але він був неспроможний (як подейкували, назавжди) мати дітей й був прозваний «Безсилим»; через це, хоч було оголошено, що народжена його дружиною, Жуаною Португальською, дівчинка Хуана є законною дочкою короля, двір і народ відкрито говорили, що це — плід позашлюбного адюльтеру, а не легітимна спадкоємиця.
Король Енріке ІV не відрізнявся міцним здоров’ям. Питання про наслідування престолу треба було якось вирішувати, тим більше, що значна частина кастильської еліти була категорично проти того, щоб Хуана, позашлюбна дитина, посіла трон. Королівство опинилося на порозі справжньої громадянської війни. І тоді Енріке згадав про свою молодшу сестру, Ізабеллу! Дівчина завжди підкреслювала свою лояльність до брата-короля (більшу частину часу, до 17 років, вона проводила в стінах католицького монастиря, «зміцнюючись у вірі» та здобуваючи освіту, доволі непогану, як на ті часи). Нарешті, 1468 року було досягнуто компромісу: Ізабелла офіційно проголошувалася спадкоємицею престолу Кастилії (замість «сумнівної» Хуани), але з жорсткою умовою — без згоди короля Енріке ІV вона не мала права виходити заміж.
Але гордовита дівчина відкинула всі варіанти шлюбу, запропоновані старшим братом, і таємно одружилася з Фердинандом, принцем Арагонським (король не дав на це своєї згоди, отож церемонія відбулася, по суті, таємно: представники нареченого навіть прибули до Кастилії інкогніто, видаючи себе за купців). За шлюбним договором, Фердинанд, спадкоємець престолу Арагону, зобов’язувався жити в Кастилії, дотримуватися законів цього королівства і — увага — нічого не робити без згоди принцеси Ізабелли. Певною мірою так потім і сталося. Енріке лише через кілька років (він помер у 1474-му), після довгих прокльонів сестрі й вагань, мусив нарешті визнати цей династичний шлюб (альтернативи не було — звести на трон Хуану було справою нереальною).
Отож, 1474 року Ізабелла у віці 23 років посіла кастильський престол — разом із Фердинандом, котрий ставав разом з нею «королем-співправителем» країни (підправивши у такий спосіб свій дещо образливий попередній статус). Саме ця подружня пара, з’єднана класичним у добу середньовіччя (та й пізніше) династичним шлюбом, об’єднала землі Іспанії в єдине потужне королівство, ідеологічною опорою якого була «свята католицька віра» (їх обох зазвичай іменували «Їхні католицькі високості»), а політичними інструментами (це дуже важливо враховувати в історичному аналізі) — вигнання з півдня Іспанії (Гранадське королівство) колишніх загарбників — арабів (утім, вони відрізнялися високим рівнем культури і, на відміну від Ізабелли, релігійною толерантністю), що заклало основи (у 1492 році) єдиної Іспанської держави, і , паралельно, надання майже безмежних повноважень для інквізиції та її вироків. Перед арабами та, особливо, євреями — підданими новоствореного королівства — була поставлена ультимативна вимога: або беззастережний перехід у «святу віру» (обман карався спаленням на вогнищі інквізиції), або ж виїзд із країни (таких було дуже й дуже багато — сотні тисяч). Ініціаторкою була особисто Ізабелла. З тими, хто, «про людське око», хрестившись, і далі дотримувався своєї віри, розправлялися нещадно.
Якою була Ізабелла 1486 року, коли до неї з’явився на прийом нікому не відомий італійсько-португальський мореплавець, картограф і купець Крістофоро Коломбо (іспанською — Крістобаль Колон — великий Колумб) з проханням-проєктом: профінансувати плановану ним подорож на Захід, через Атлантику, «в пошуках Індії та земель китайського хана, щоб засвоїти їхні багатства та навчити істинній святій католицькій вірі»? Ось як описує її наближена людина, радник королеви Ернан дел Пулгар: «Ця королева була високого зросту, мала приємну зовнішність. Вона була світлою білявкою, колір очей мала середній з-поміж зеленого й блакитного, очі ці дивилися на всіх доброзичливо й відкрито. Риси обличчя були правильні, прекрасні та просвітлені водночас. Королева, глибоко віруюча католичка, з великим задоволенням вела розмови з персонами духовного сану і з поважними людьми, а також уважно вислуховувала їхні поради, але при ухваленні рішень завжди слідувала своїй незалежній, самостійній думці. Вона дуже турбувалася про справедливість, але при цьому йшла радше шляхом суворості, аніж м’якої поблажливості (як ми вже бачили, це справді так! — І.С.).
Таким чином, їй вдалося придушити великі заколоти й заколотників усіх різновидів, котрих королева побачила після приходу до влади. Це була доброчесна жінка, яка, проте, могла і шаленіти. Свою злобу вона приховувала й придушувала. Магнати країни та інші впливові люди дуже боялися її гніву. За характером і за схильностями королева любила правду і завжди прагнула дотримуватися свого слова. Вона дуже не любила змінювати свої рішення, але часто траплялося, не могла уникнути цього через нестійкість воєнного часу або якісь інші причини».
Тому Ізабелла — справжній політик, людина інтелігентна (читала все життя вона дуже багато, хоча в основному — духовну літературу; справжня «королева віри»!), наділена тонкими почуттями, з великою дипломатичною спритністю (Колумб це відчує на собі повною мірою). Королева ні на мить не забувала, що влада не впала з неба!
***
У житті кожної владної людини (Ізабелла це підтверджує) настають моменти, коли треба ухвалювати фундаментальні, історичні, доленосні рішення, що визначатимуть перебіг подій не лише в одній конкретній країні, а на цілому континенті, і не на роки — на століття наперед. Зустріч із Колумбом (до речі, ровесником) була для королеви саме таким «часом вибору». Як далекоглядна людина, вона оцінила небачені перспективи, що їх відкривала пропозиція цього дивного генуезця. Але як спритний дипломат (і сильний державний діяч), вона вирішила не поспішати, не робити різких рухів. Шість років (!), обіцяючи Колумбу скоре сприяння, не робила нічого, аби реально допомогти йому, — проте й не відпускала від себе, тримала в резерві. І лише після завоювання в квітні 1492 року королівства Гранада й звільнення цілої Іспанії від арабів, в чому визначальну роль відіграла Ізабелла, час настав...
Показово, що Колумб, змучений багаторічним очікуванням, напередодні залишив королівський двір. І тут його наздогнав посланець Ізабелли та Фердинанда — позитивне рішення ухвалене, гроші дають! І ще більше показово, що гроші ці Ізабелла взяла з бюджету не надто багатих іспанських міст (їх було десятки), надіславши мерам (алькальдам) листи такого змісту: «За відомі вам ганебні вчинки, які ви звершили на шкоду нам, монархам, зобов’язуємо вас сплатити таку-то суму в королівську казну». І ще: переконав королеву пристати на проєкт Колумба дуже багатий банкір (тогочасний «олігарх») Луїс де Сантанхель, наглядач королівської казни, який соковито змалював перед Королевою Віри перспективи казкового збагачення її особисто, чоловіка та спадкоємців у разі відкриття Колумбом омріяних нових земель. Так і сталося — в перші ж роки після подорожі дона Крістобаля тисячі й тисячі тонн золота і коштовностей додалися до скарбів іспанської корони. Недарма згаданий вже Ернан дел Пулгар на схилі років писав: «Для Ізабелли, Фердинанда й дворянства поняття «Золото» і «Бог» були нерозривними».
Отак були закладені основи великої Іспанської імперії, над небесами якої, за словами Карла V, могутнього спадкоємця Ізабелли, «ніколи не заходить сонце». Потім це визначення застосовувалося вже до імперії Британської, котра підірвала могутність Іспанії і про засновницю якої — королеву Єлизавету І — оповідь буде наступною.
Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»
