Хто знає гріх тільки за словами, той і про порятунок нічого не знає, крім слів.
Вільям Фолкнер - американський письменник, прозаїк, лауреат Нобелівської премії з літератури

«Корона» «Дня» за дзвін, який почули, — Iванові Сидору

Саме він — аспірант Богословської академії — бив у набат на дзвіниці Михайлівського собору в ніч на 11 грудня
27 грудня, 2013 - 13:15
ФОТО ІВАНА ЛЮБИШ-КІРДЕЯ

Цю картину-образ ночі на 11 грудня на Майдані важко забути — море чорних касок проти оранжевих касок. Тривожне, напружене протистояння між силовиками і мітингувальниками, а над ними — церковний дзвін. Це Михайлівський Золотоверхий монастир бив у набат. Бентежний, але водночас піднесений дзвін не вщухав із першої ночі до п’ятої ранку, закликаючи людей іти на головну площу країни, щоб підтримати тих, хто протистоїть штурму «Беркуту».

В ту ніч у дзвони бив аспірант Богословської академії та адміністратор офіційного сайта Михайлівського Золотоверхого монастиря 25-річний Іван Сидор. Бив кілька годин поспіль. Ближче до ранку йому на допомогу прийшли інші семінаристи. Київ давно не чув і не переживав нічого подібного: про попередній нічний набат згадано в історії 1240 року, коли під Києвом стояла татаро-монгольська орда...

«У ніч на 11 грудня, коли почався штурм Майдану, я спав — у нас о 23-й годині відбій. Але вже о першій ночі почали дзвонити люди. Всього за одну годину я отримав 70 дзвінків та повідомлень із різних країн — мій номер є на сайті монастиря. Переважно телефонували жінки — вони плакали і просили, щоб Михайлівський монастир почав бити у дзвони, бо на Майдан напав «Беркут», і можуть повторитися трагічні події, як у ніч на 30 листопада. Я подзвонив до намісника монастиря єпископа Агапіта, взяв благословення і разом з товаришем по кімнаті побіг на дзвіницю. Почав дзвонити. Потім підтягнулися інші студенти, які допомагали нам у цьому», — розповідає Іван.

Ми стоїмо на залитій сонцем дзвіниці. Внизу, біля входу в монастир, стоїть кілька наметів, оточені барикадами з дощок, на яких написано: «Революційний табір «Михайлівська Січ». Люди підкидають дрова у бочку, варять чай. Довкола пурхають горобці. Українські прапори майорять на вітрі. Мир та спокій. Зовсім інакша картина була в ту ніч.

«У нас у гуртожитках немає телевізора, тож я, коли біг на дзвіницю, навіть не знав, що відбувається на Майдані, — розповідає Іван. — Коли ж почав дзвонити, це було для мене незвично, бо наші дзвони дзвонять уночі тільки на Пасху. Я надіслав дружині СМСку, що я на дзвонах, б’ю в набат вперше за стільки століть... Я, скажімо, не так хотів скликати людей, адже біля Михайлівського мешкає не так багато людей, тут розташовані одні установи та готелі, — як підбадьорити тих, хто стоїть на Майдані. Я знаю, що звук дзвонів дуже позитивно впливає на людину, він відганяє різні погані думки і наміри. А після цього вдячних слів було ще більше, аніж прохань дзвонити у дзвони...»

Уже вранці Іван Сидор з товаришем пішли на Майдан пересвідчитися, що там все в порядку. «Я так і не зрозумів, що там сталося, тому ми пішли на Майдан. Те, що ми там побачили, нас заспокоїло: стоїть дуже багато людей, і нічого страшного не відбувалося», — розповідає він. Загалом же Іван часто ходить на Майдан, коли має кілька вільних годин. Розповідає, що йому подобається піднесений настрій і ввічливість, що там панують. «Там дуже піднесена атмосфера, люди привітні й чемні, готові до саможертви. Було б добре, щоб це залишилося в них і після Майдану. Це ідеал християнства — так допомагати одне одному», — зауважує він.

Після цих подій аспірант Богословської академії став героєм — йому дякували багато людей, ним цікавилися журналісти. Попри це, сам хлопець себе героєм не вважає. «Герой — український народ. Герої — браття монастиря, які моляться тут вдень і вночі, — каже дзвонар. — Моя душа радіє від того, що в Українській православній церкві Київського патріархату люди, які керують церквою, — українці не лише за паспортом, а й в душі. Бо коли людям виявився потрібним прихисток, наші двері відчинилися з благословення патріарха Філарета, коли потрібно було дзвонити у дзвони, ми дзвонили з благословення намісника монастиря єпископа Агапіта. Може, хтось засудить такі дії Церкви, але, мабуть, будь-хто на нашому місті вчинив би так само, якщо в душі є часточка любові до ближнього...»

На запитання, чи змінила щось та тривожна ніч у його житті, Іван усміхається: «У мене побільшало друзів у «Фейсбуці». А так нічого не змінилося — я як хотів стати священиком, так і хочу. Восени я одружився, а невдовзі стану священиком».

До речі, тієї ночі дзвін Михайлівського монастиря підхопили й інші храми. «У дзвін бив римо-католицький костел святого Олександра, дзвонила ще одна церква неподалік. У Луцьку теж цілий день били у дзвони, у Львові, в Одесі, і в моєму містечку церкви теж дзвонили...» — розповідає Іван.

P. S. На сайті «Дня» ви можете подивитися відеорозповідь Івана Сидора та послухати, як він дзвонить у дзвони

Марія СЕМЕНЧЕНКО, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments