Не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести.
В’ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

Корона «Дня» – за системне волонтерство

Мирон Угрин — про те, як зробити націю «зубатою»
27 грудня, 2019 - 11:39

З початком війни багато не тільки воїнів, а й лікарів та інших медичних працівників стали справжніми народними героями. Серед них чимало і стоматологів. Про цей аспект волонтерства, а також загалом стан і перспективи стоматологічної служби в Україні «День» мав розмову з Мироном УГРИНОМ — лікарем-практиком, волонтером і громадським діячем. Мирон Миронович є директором Центру стоматологічної імплантації та протезування «ММ» (Львів), почесним президентом Асоціації імплантологів України, почесним членом Асоціації імплантологів Польщі, засновником Благодійного фонду Мирона Угрина допомоги дітям з природженою відсутністю зубів, онкологічним пацієнтам і пацієнтам похилого віку, президентом Національної спілки стоматологів України.

ВІД «УСЕ ДЛЯ ФРОНТУ» ДО «КРАЩЕ — ДЛЯ КРАЩИХ»

— Розкажіть, як виник волонтерський рух стоматологів і чим він є наразі? Кого з колег ви, можливо, хочете особливо відзначити?

— Cтоматологи були активними вже починаючи від Майдану. Вони, як і всі медики, були там і намагалися надавати першу допомогу — в Жовтневому палаці, Михайлівському соборі, Київській міськраді. А коли почалися події на сході, і не було ще відомо, наскільки довго це триватиме, перша формула дій була така: потрібно допомогти за необхідності, якщо у воїна заболить зуб. Тоді на сході склалася ситуація, що багато стоматологів, які працювали в тій зоні, повиїжджали, дещо було зруйновано. Здебільшого на фронті воювали добровольці, і стан їхніх зубів, на жаль, у 95 — 98% потребував лікування. Тобто вони прийшли воювати вже з проблемними зубами.

Наші відомі волонтери — це Ігор Ященко, Володимир Стефанів із Запоріжжя (спільнота «ТриЗубДентал»), Артем Похил із Дніпра (спільнота «ТриЗуб-2»), Марта Дацко (спільнота «Санація»), Василь Мезенцев, серед них Ященко і Мезенцев не стоматологи, а Дацко, Стефанів та Похил — стоматологи.

Почалося все від маленької машини, яка почала їздити і надавати допомогу, — першого мобільного кабінету. Пам’ятаю, як 2014 року Ігор Ященко під’їхав у Запоріжжя, де відбувалася медична конференція, і розповів, що потрібні матеріали, потрібно, щоб були люди. Спочатку до цього поставилися не дуже охоче, бо ще ніхто не розумів, що відбувається. Я був на тій конференції й підключився до роботи, ми почали аналізувати, чого ж не вистачає в зоні проведення АТО (тепер ООС). І потім зрозуміли, що практично нічого немає.

Наприклад, чотири роки війни на підконтрольній Україні території Луганської області не було щелепно-лицьових відділень. Поранених чи місцевих возили або в Харків, або в Запоріжжя, Дніпро, тобто дуже далеко і, як наслідок, із втратами. Лише минулого року нам вдалося волонтерськими зусиллями відкрити два відділення в Луганській області — у Рубіжному і Сєверодонецьку.

А по Донецькій області почав активно розвиватися волонтерський проєкт «ТриЗуб Дентал» — Ігор Ященко знайшов у містечку Карлівка покинутий будинок, він називається «Домік», і там почали концентрувати певне обладнання з гаслом: «Усе для фронту».

Так, з’явилися мобільні госпіталі, як-от Львівський 66-й та інші, які вже мали у своїх підрозділах стоматологію. Але ось приклад: тоді потрібно було 16—18 мобільних машин, а їх було декілька. Ми навіть пробували вирішити питання через Раду національної безпеки та оборони, написавши до неї листа, потім був указ Порошенка про мобілізацію кабінетів, яких у Міністерстві охорони здоров’я було понад 40. Із них мобілізувалося, наскільки я пам’ятаю, лише три. Навіть після президентського указу! Тому практично це ми забезпечили увесь цей простір машинами — зараз орієнтовно 14—16 машин є по лінії фронту, дещо військові підтягнулися. І з того часу почалася більш-менш урегульована стоматологічна допомога, але в основному волонтерськими зусиллями. Тому що забезпечення навіть тих державних клінік, які залишилися, бажало кращого, і вони не мали жодного фінансування, хоч і допомагали по мірі своїх можливостей. Так само були слабко забезпечені госпіталі, і ми для деяких госпіталів, деяких частин передавали мобільні стоматологічні кабінети, повністю обладнані необхідними матеріалами.

Цей проєкт розвивався, але от я чотири роки там, і за цей час ми зрозуміли, що гасло «Все для фронту» хороше, але є така проблема, коли привозять «на тобі боже, що мені негоже». Тобто спочатку збирали все, що могли. І то було добре. Однак у тих умовах усе повинно працювати, там не має змоги полагодити, тому ми перейшли трошки до іншого: «Все краще для фронту».

Але ще при тому кількість тих, хто потребує стоматологічного лікування, і тоді, і досі залишається — понад 90%. Водночас стандарти НАТО засвідчують, що за таких умов має бути понад 90% здорових. А в нас ситуація протилежна. Якщо бійці практично здорові, то коли раптом десь зубчик зломиться, потрібна пломба чи ще щось, тоді легше надавати допомогу. Ми ж разом з військовими обстежували два південних полігони, це понад тисячу людей, і 95 — 98% людей, які прийшли на війну, потребували лікування вже на полігоні! 52% потребували видалення зубів, а крім них, 8% були зі знімними протезами — це молоді люди! Загалом зовсім необов’язково тягнути на фронт спеціалізовану допомогу, але це коли там 3—5% проблемних, а коли там 95—98%, то довелося змінити концепцію. Тож від формули «Все краще для фронту», яка відіграла дуже велику роль, ми перейшли до другої концепції: «Краще — для кращих». Позаяк зрозуміли, що повинні виїжджати кращі спеціалісти, які можуть нормально працювати в тих умовах, адже там немає з ким поговорити, ти мусиш приймати рішення сам. А «для кращих» — тобто для тих, хто на фронті. Ці дві речі найперше. Наступний момент — це була наявність або, радше, відсутність високоточної діагностики. В умовах поранення чи інших, коли необхідно швидко діагностувати й ухвалювати рішення: наприклад, якщо був потрібен прицільний рентген, нічого не допомагало у вирішенні цих швидких питань. Відсутність цифрових технологій, відсутність зуботехнічного забезпечення... Бо якщо забрали зуби — треба солдату бути з чимось, чимось їсти і так далі. Тому ми взяли це все за основу і вирішили, що мусить підтягнутися спеціалізована допомога.

Тоді виник задум, щоб у межах проєкту «ТриЗуб» доповнити потужності, які були в Карлівці: там є пересувні кабінети «Крокодил» і була «Христинка» (ми зараз віддали її військовим), і два крісла було в цьому «Доміку». Напевно, умови залишали бажати кращого, тому що не було почекальні, а воїнів по годинах розписувати не можна, бо вони приїжджають групами, наприклад зразу 30 людей. Виникла ідея зробити на базі ЛіАЗу (львівський телерадіокомплекс списав свою машину, і ми її взяли) високоспеціалізований лікувально-діагностичний стоматологічний комплекс, який включав би в себе всі технології, які є на сьогодні у світі. Зараз я можу за одну хвилину завдяки веб-камері зайти і подивитися на його роботу — і на його борту є все, що в будь-якій європейській клініці. Тобто комп’ютерний томограф, мікроскоп, надійна стерилізація, устаткування, прилади, матеріали... Все, що потрібно для сучасної стоматології. Лазерні сканери, фотовідеодокументація, і найголовніше — ми впровадили електронну картку бійця. Бо ж усі рухаються: лікарі, військові міняються, і потім ніхто не знає, хто що кому робив і на якому етапі, а зараз ми вже маємо велику базу. Наступним кроком було створення цифрової лабораторії. Тобто ми сьогодні можемо лазерним сканером зісканувати ситуацію в роті і через 3D-принтер або фрезерні 3D-станки відфрезерувати тимчасову роботу протягом дня. Якщо раніше на роботу йшло тиждень, два, три, і то треба було ще відправляти в лабораторію, а в тих умовах це важко. Маємо ще хірургічні мікроскопи, завдяки яким можемо робити ультратонку роботу на місці. Ми пов’язані через інтернет з усім світом, по всій Україні можемо зателефонувати в будь-яку клініку, скажімо, до мене у Львів, і показати картинку, порадитися, запитати, що робити. Тобто вибудувався такий досить серйозний комплекс.

Наступне, що ми зробили, я вважаю, надзвичайне — у червні цього року, не маючи зовсім адмінресурсу, бо я просто волонтер і громадський діяч, але нам удалося зібрати майже всіх зацікавлених у цій службі — із військово-цивільної адміністрації, начмедів, із госпіталів, цивільних поліклінік та приватних клінік, із волонтерів та військових, які зараз об’єдналися в Асоціацію стоматологів силових структур, і ми всі комунікували між собою. Тоді ще була чинним депутатом Оксана Корчинська, вона також приїжджала на цю зустріч. На цій нараді ми проговорили, як створити єдиний медичний простір, щоб ефективніше допомогти нашим військовим там. Тому що зацікавлені сторони практично не знали одна одну, не знали про можливості одна одної. А коли є тяжкий випадок і лікар не знає, куди звернутися, він відправляє бійця зразу десь на Дніпро, а в складних випадках час відіграє дуже велику роль для розв’язання проблеми. Так само як засоби і кадри. Бо кадрів же немає.

Наша національна спілка об’єднує вже 18 громадських організацій, серед яких найбільш дієві організації за напрямками — ортодонти, імплантологи, дитячі стоматологи, протезисти, п’ять волонтерських організацій, військові організації. І наступне, що ми зробили: кожна асоціація взяла на себе контроль над якимось напрямком стосовно матеріального, кадрового забезпечення, комунікації... І ми разом з Ігорем Ященком здійснюємо таку координацію по всій Україні. Хоч я активний хірург, оперую майже щодвамісяці там і роблю багато хірургічної роботи, але ми координуємо графік роботи, графік постачання. А без Ігоря Ященка нічого не створилось би там — бо він уже понад чотири роки живе на війні, все це координує на місці. Так само ми співпрацюємо з «ТриЗуб-2», який працює з Широкиним, ближче до Азова, це вже названі мною Артем Похил із Дніпра та Володимир Стефанів.

Також ми почали допомогу дітям, які живуть на війні. З’ясувалося, що навіть є такі випадки, коли дітей із Карлівки возять в окупований Донецьк до дитячого стоматолога, бо немає служби. Зараз ГО Українська академія дитячої стоматології, ВГО Українська асоціація профілактичної та дитячої стоматології разом обстежили декілька шкіл і вже почали надавати допомогу дітям.

Тобто зусилля зосереджені не лише на добробатах, ЗСУшниках, контрактниках, намагаємося і населенню допомогти. Тому ми зараз почали тісно працювати з Донецьким, Луганським медуніверситетом, які переїхали на не окуповану територію, з адміністраціями.

Таким чином зараз вийшла доволі потужна стоматологічна допомога. Треба відзначити, що практично за чотири роки війни абсолютно жодної державної підтримки по цьому напрямку не було. Жодної!

До речі, коли профільним міністром був Олександр Квіташвілі, у підписаній ним «Національній стратегії реформування системи охорони здоров’я в Україні на період 2015—2020 рр.» містилася така знаменита фраза, не без наших зусиль: «Стоматологія за останні 20 років в Україні розвивалася лише завдяки тому, що не було прямого втручання держави в її розвиток». У серпні 2014 року вони ініціювали розробку цієї національної стратегії. Але й досі вона залишається на місці.

Із цього можна зробити кілька висновків. Перший — уже за результатами наших обстежень. Якщо ми мали 95—98% стоматологічних захворювань, то це означає, що ця система допустила до того, що практично все доросле населення України є хворе — або щонайменше ті, хто потрапив на війну. Тому я досить різко критикую тих, хто привів систему до такого стану, і сьогодні вони й надалі входять у міністерство і розповідають, як правильно будувати стоматологічну службу, жодного разу не бувавши на фронті. Для них війни немає. Як для Міністерства охорони здоров’я, коли вони не передали згадані кабінети, так і для них.

«ЯКЩО ВИ НЕ МОЖЕТЕ ЇСТИ, ВИ НЕ МОЖЕТЕ БОРОТИСЯ»

 — В одному з інтерв’ю ви зазначали: «Здоров’я та озброєння є рівноцінними партнерами у важливості обороноздатності країни». Як ви вважаєте, чи є усвідомлення цього у керівництва країни і в чому воно має виявлятися?

— Це твердження не моє, я просто озвучив його й підтримую. Ми працюємо за стандартами НАТО і вивчаємо їх. Нещодавно я перечитував документи Асоціації стоматологічної освіти США. Там на одному слайді показана жінка-військовослужбовець без переднього зуба і написано: «Якщо ви не можете їсти, ви не можете боротися». І зазначено, що погане стоматологічне здоров’я — це загроза національній безпеці країни. Будь-яке погане здоров’я — це загроза національній безпеці країни. А далі вони навели висновок: «Дані стоматологічних захворювань і травм із липня 2009-го до червня 2011 року для операції «Іракська свобода» засвідчують, що в середньому солдат втрачається протягом трьох днів щоразу, коли він звертається до стоматолога. Це не включає в себе солдатів, втрачених у підрозділі для транспортування солдата, який потребує стоматологічного лікування». Думаю, що наші такого навіть не рахують. Але це дуже серйозно.


ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ МИРОНА УГРИНА

Десь три-чотири роки тому я виступав з трибуни Верховної Ради під час обговорення військово-медичної доктрини, яка мала би бути в Україні. Пробували приміряти ізраїльську, бо вони постійно воюють, швейцарську модель. Тоді я був у пана Еліава Бєлоцерковські, тодішнього посла Ізраїлю в Україні, і ось ця фраза прозвучала, коли я його запитав, у чому ж полягає обороноздатність країни. Він не назвав ні техніку, ні вишкіл. А передусім сказав, що це є «повна гарантія з боку держави військовослужбовцю в його здоров’ї і тоді, коли з ним щось станеться». Це на першому місці.

До речі, у важливій статті «Чому воїни звільняються» журналіст Юрій Бутусов назвав так само однією із причин — практичну відсутність гарантії з надання допомоги. «Основними соціальними пільгами для бійця має стати страхування здоров’я для нього та його сім’ї на певну суму на рік», — такий його висновок.

Я вам скажу, як це виглядає у стоматології. Нещодавно я оперував у госпіталі хлопця, який мав мінно-вибухове поранення (а в основному зараз саме такі поранення, а не стріляні), у нього було пошкоджене обличчя, вибиті зуби. На сьогодні цьому чоловікові рідна держава гарантує знімний протез на гачках або штамповану паяну коронку — це технології 40—50-річної давнини! До сьогодні така гарантія! А коли ми робимо такому бійцю імплантацію і протезування, то він 100% повертається в армію. А так він отримує інвалідність, бо молода людина, яка мусить носити знімний протез, — це людина з інвалідністю.

Тому ми на основі своєї діяльності звертаємося і до Ради національної безпеки та оборони, і в інші інстанції пишемо листи для того, щоб підняли цей гарантований мінімум для військових. Бо так не може бути. Виходить, узяли хворих, потім не лікують, а коли щось станеться — це твоя проблема.

Тому, на мою думку, роль держави потрібно посилювати, по-перше, з погляду профілактики, щоб хлопці 18 років мали 1—2% карієсу, а не 90%. По-друге, якщо в них є проблема, то щоб вони були проліковані, перш ніж іти на війну, бо то є справа держави. А на військових лягали тільки витрати з надання допомоги в гострих випадках. І потім щоб держава забезпечувала, що після повернення їм так само буде гарантовано допомогу. Воїни повертаються в цивільне життя, демобілізуються, а цивільні кажуть: знаєте, ми вас на війну не посилали. Є, на жаль, таке. Ті звертаються до військових, а вони кажуть: ми вже до вас не маємо жодного стосунку, ви уже тепер цивільні, нехай про вас турбуються цивільні. Це доволі страшно.

«СИТУАЦІЯ ЗІ СТОМАТОЛОГІЧНИМИ ЗАХВОРЮВАННЯМИ ЗАЛИШАЄТЬСЯ КАТАСТРОФІЧНОЮ»

– Запитання на продовження того, про що ви сказали вище. У 2015 році, коли «День» спілкувався зі стоматологами-волонтерами Ігорем Ященком та Володимиром Стефанівим, вони акцентували на такій проблемі, як неврегульована державою санація (лікувально-профілактичні заходи з оздоровлення організму) мобілізованих («День» № 109 від 24 червня 2015 року). Того ж року за ініціативою вашої організації розпочався проєкт «Санація». У чому його суть і які результати?

– Проєкт «Санація» полягав у тому, що ми на всіх полігонах, які були тоді (12 чи 14), по всій Україні відкрили стоматологічні кабінети, у які приїжджали по ротації лікарі, і ми намагалися ще до відправлення на фронт, поки бійці проходять навчання і вишкіл, максимально їх хоча б просанувати. Санація означає проліковування станів, які можуть призвести до загрозливих. Не йшлося про протезування. Це усунення безнадійних зубів, проліковування зубів, які пошкоджені пульпітом, карієсом і його ускладненнями. І це дало великий ефект, тому що ми зняли частину тягаря з військових.

Але, на жаль, на сьогодні цифри не міняються. Я приїжджаю кожні два місяці на фронт і те, що я бачу і в контрактників, і в мобілізованих, і в ЗСУшників, тим більше в добробатів, які не мають жодного забезпечення, – на жаль, ситуація зі стоматологічними захворюваннями залишається катастрофічною. А вже згаданий мною гарантований мінімум не змінився, тому молоді люди отримують інвалідність уже навіть після того, як їм провели лікування. Є такий цинізм: коли держава лікує за старою технологією або дає знімний протез, то вона пише «санований». Для статистики це є лікований. І ми пишемо, коли ставимо імпланти і протези на імплантат, які повертають 100%-ву функцію, – так само «санований». Але це шалена різниця. Ми повноцінно повертаємо бійця в стрій. Він уже мав вишкіл, досвід на війні. А через зуби він може бути просто списаний. І державі треба знову когось вчити, відправляти на полігони і так далі. Це просто нерозумно.

«МИ ХОЧЕМО РОЗДІЛИТИ ЗАГАЛЬНУ МЕДИЦИНУ І СТОМАТОЛОГІЮ»

 — Виходить так, що маємо дуже багато хворих людей у цивільному житті. А коли вони опиняються у статусі вже військових, ця проблема оголюється. Чи належним чином, на вашу думку, побудована стоматологічна служба в Україні? Наскільки доступна вона для населення? І якими ви бачите її перспективи?

— Я вже пенсіонер, мені 63 роки, і понад 30 років я відпрацював в університеті, і продовжую там працювати, і є лікарем-практиком. Тому маю право на власну думку про те, що відбувається в стоматології. Я маю свою аналітичну групу, в якій є економічний блок. Ми взяли за чотири роки звіти Міністерства охорони здоров’я, здається, до 2015 року, які подавали головні спеціалісти-стоматологи за областями. Я дав своїм економістам цілком просте завдання: порахувати, чи можна було зробити цю роботу за гроші, які були надані державою на неї. Не зійшлося — 90%! Тобто на папері ми би мали вже бути всі тричі здорові і мати три ряди зубів, але коштів на це не було. Далі — дані з Держстату, теж, здається, 2015 року, як працювала ця служба: по Київській області середня зарплата стоматолога становила 3600 гривень. А з державного бюджету на одну людину припадало 63—70 копійок на рік. Про що можна говорити? Видно, є якийсь паралельний світ, там щось відбувається. Якщо хтось має інші цифри — прошу, будь ласка. Але 90% — це приписка!

Тому сьогодні ми робимо дві речі в напрямку реформування стоматології. Перша — ми хочемо розділити загальну медицину і стоматологію, як це є в усьому світі. Чому так? Наприклад, Оксана Корчинська ще за своєї каденції народного депутата збирала круглий стіл, присвячений фінансовому забезпеченню медичної служби воїнів АТО/ООС. Уявіть собі, що сидить 30 людей: кардіохірурги, травматологи, онкологи... — і всі вони стверджують, що солдати помирають, бо немає фінансування, є проблема гепатиту С та інші. І коли доходить питання до стоматології, то я перед усіма завжди вибачаюся і кажу: «Я розумію, що порівняно з тими проблемами, які у вас є, наші виглядають смішними. Але вони не смішні, а просто інші». Деякі госпіталі зі свого бюджету на стоматологію можуть рік не надавати жодної копійки, і я розумію цього начальника госпіталю, в якого є ампутанти, онкохворі, травмовані... Без зубів, щоправда, можеш прожити. Але як людина буде жити, це нікого не цікавить. Як Радянський Союз не цікавило, як живуть наші люди з інвалідністю, так само, мені здається, держава і зараз не думає, як же буде жити людина потім, після цих проблем.

Тому нам би легше було відокремити ці питання. В усіх арміях світу стоматологія має окремі підрозділи, і вони не пов’язані з отими загальними проблемами, які є на сьогодні. А ми хочемо мати таке самоврядування, і от зараз у Верховній Раді не пішов законопроект № 2445 про лікарське самоврядування, але в ньому змішали лікарське самоврядування і в загальній медицині, і в стоматології.

А якби ми, умовно кажучи, сіли за свій стіл, то могли б зорганізуватися — так, як ми це показали на фронті. Практично ми на фронті показали принцип самоврядування. Нам ніхто не допомагав, ми організували службу на серйозному рівні, ми самі контролюємо всі параметри — санітарно-гігієнічний стан, щоб правильні протоколи вводилися і так далі. І чомусь жоден перевіряльник ні разу не приїхав. Але я знаю, якби він приїхав, то він би мені сказав, що не можна так робити, бо така буква закону. Я кажу: давайте букви міняти, якщо закон не дозволяє це робити...

Жодна держава у світі не може забезпечити стоматологічну службу. Навіть багата. Але є гарантований мінімум. Наприклад, у Канаді держава стверджує: діти до 18 років мають бути охоплені стоматологічною допомогою. Це робиться дуже просто. Як мінімум, усі діти мусять бути оглянуті стоматологом. Це забезпечує сімейний лікар, він веде дитину. Він мусить мати печатку від стоматолога. Якщо дитину обстежили і потрібно лікування, то пишеться лист батькам і пишеться лист у соціальну службу. Якщо дохід сім’ї (а в нас же теж — не всі бідні) дозволяє пролікувати дитину, сім’я зобов’язана це зробити, поінформувати про це соціальну і медичну службу. Якщо сім’я не може оплатити повністю, то держава шукає якісь фонди, щоб забезпечити дофінансування. І третя група — ті, які зовсім не можуть заплатити. Держава через фонди, страхування їм доплачує. Таким чином вони отримали систему, яка дуже просто забезпечує до 18 років тотальне обстеження і тотальне лікування дітей. Дорослі — це вже інше.

Через самоврядування ми могли б забезпечити багато питань, які не може на сьогодні фінансувати держава. Бо зараз тривають розмови, що на первинці немає стоматолога. У світі немає в стоматології первинки, вторинки і третинки. Є лише загальний стоматолог, яких у Європі понад 80 відсотків, і лише 20% спеціалістів. Загальні стоматологи — аналогічно до сімейних лікарів — можуть робити все, але якщо з чимось не можуть упоратись, то направляють до спеціаліста.

Тому коли є виписаний, як у Польщі, гарантований мінімум і він оплачується, то яка різниця, куди піде пацієнт? У мою чи іншу клініку — за ним підуть гроші від держави за ту роботу, яку я йому зроблю, і це нормально. Але ясно, що «коронки» і так далі держава не може забезпечити. А якщо ми зробимо профілактику, то не будемо мати необхідності робити стільки «коронок». Лише уявіть: я обстежив 60 звільнених із полону (під час великого обміну наприкінці 2017 року). На 60 людей треба було поставити 300 імплантатів і зробити понад 500 протезних одиниць! Це на таку малу групу!

Потрібно кожній людині пояснити, де вона може отримати стоматологічну допомогу. Чому немає первинки — тому що будь-який кабінет у селі може зробити і найпростішу роботу, і поставити «коронку». Тобто треба не зробити із загального стоматолога сільського лікаря, а в усьому світі загальний стоматолог може забезпечити від простої до складної роботи. А для найскладнішої — він скеровує до спеціаліста. Тоді буде зацікавленість і доступність. У Польщі зараз немає такого поняття, як недоступність. Поляк по гарантованому мінімуму в будь-якій частині країни може отримати допомогу.

Тому ми підтримуємо в цілому самоврядування, але не підтримуємо моментів, коли в цьому самоврядуванні виписується нове міністерство, знову тільки з контролювальними і дисциплінарними функціями.

– Хочу уточнити якраз щодо «Проекту Закону про самоврядування медичних професій в Україні» № 2445. Ви зазначали у фейсбуці: «Проект закону 2445 можна означити, як "Що ще може зробити представник медичної професії для держави". Медична ж спільнота потребує закону "Що може зробити держава для представника медичної професії"!» Наразі у Верховній Раді зареєстровані ще три альтернативні законопроєкти. Як ви оцінюєте їх?

– Я проаналізував усі законопроєкти. Вони дуже подібні. Але в жодному не виписано до кінця ось те «що може зробити держава для представника медичної професії». Тут доречно навести слова арабського шейха: він хоче, щоб його люди «вчилися зараз, мали здоров’я зараз, і функція держави є лише в тому, щоб створити умови для реалізації цих амбіцій, а не контролю». От і все.  

Якщо говорити про законопроєкти, то стоматологи у 2016 році, у тому числі і я був у цій групі, подали проєкт закону «Про стоматологічну діяльність», де було виписано самоврядність стоматології. Потім були проекти законів від інших, у 2018-му знову був той, що ми підтримали, «Про професійне самоврядування медичних професій в Україні», і 24.04.2018 було подано «Про основи професійного самоврядування» Сисоєнко. Тобто цьому передувала праця.

До речі, з’ясувалося, що є багато компаній, які сидять на грантах і пишуть нашим законодавцям проєкти законів. Але це зазвичай юристи, спеціалісти з державного права, але вони не залучають, як з’ясувалося по цьому законопроєкту, вони не залучили групу експертів від спільноти. Водночас наприклад щодо стоматології в Литві є положення – якщо випускаються будь-які закони, вони мусять бути обговорені з палатою стоматологів Литви – чи якесь податкове, чи інше законодавство не зачіпає службу.

Ще – дуже серйозне питання. Держава досі не створила єдиного реєстру лікарів. Тобто сьогодні держава не може мені, волонтеру, сказати, скільки стоматологів є в Україні. А коли Литва зробила свій єдиний реєстр, за одну ніч у них стало удвічі більше стоматологів. Думаю, що в Україні так само є велика невідповідність офіційної і неофіційної кількості лікарів. Це повинна робити держава, а контролювати реєстр має самоврядний орган. Далі – видавати ліцензію на лікарську роботу, не на господарську. Стоматолог не повинен бігати в міністерство, а має надіслати свої документи і дістати автоматично, як це є в цілому світі, ліцензію на лікарську діяльність. Якщо він має диплом, усі папери, він не здає ще один іспит. Наші би ставили «шлагбаум» на кожному кроці.

Друге – палата стоматологів контролює якість випускників. Якщо вона дає ліцензію, то не приймає поганого продукту з університету. Це дуже важливо. Університет тоді несе відповідальність за підготовку, а не «що вам спекли, те ви мусите брати», бо університет його випустив, і університет далі не несе в Україні відповідальності за своїх випускників.

Що робити з тими, хто вже працює, а не випускниками, з тою ліцензією? Дуже проста схема: вони повинні просто зареєструватися на основі своїх документів, щось на кшталт амністії. Тоді це буде нормальний перехід до іншої сходинки.

Що таке індивідуальна ліцензія? Це є максимальна свобода для лікаря, але і максимальна відповідальність для нього – він відповідає сам за себе. І тоді якщо він щось не так зробив чи не пішов на курси, це вже його проблема вже. Не головного лікаря чи ще когось. А його – і він може позбутися ліцензії, без якої не може працювати.

У всьому світі загальні стоматологи мають свій реєстраційний номер, завдяки якому виключається людський фактор, коли можуть сказати: ви не так оформили документи, ви не так прийшли, не так відкрили і так далі. А тобі система просто нагадує: лікарю, уже підходить 5 років, ви там не добрали якісь бали, ви йдете і добираєте спокійно. І якщо ви виконуєте все за правилами, за все відповідаєте, тоді все абсолютно нормально спрацьовує. Також палата повинна слідкувати за якістю, виробляти протоколи, залучати нові технології – це вже попутно. Я хочу захисту від своєї організації, а не ще одного контролю.

Ольга ХАРЧЕНКО, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ