Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

«Пріоритет – опіка рідних і близьких»

106 тисяч дітей в інтернатах чекають реформи системи. Уповноважений Президента з прав дитини пояснив, як вона відбуватиметься
28 грудня, 2016 - 12:57
ФОТО REUTERS
КОРОНА «ДНЯ» — МИКОЛІ КУЛЕБІ ЗА ТОРУВАННЯ ШЛЯХУ ДО РОДИНИ НА ДЕРЖАВНОМУ РІВНІ / ФОТО МИХАЙЛА МАРКІВА

Очікується, що  днями Президент України Петро Порошенко підпише указ про затвердження Стратегії деінституалізації догляду дитини. Стратегія передбачає таке реформування системи інтернатних закладів, при якому за десять років під державною опікою має залишитися не більш ніж 30 тисяч дітей.

Сьогодні в Україні — 744 інтернатів різного типу, там проживає майже 106 тисяч дітей. На потреби системи  2016 року держава виділила сім мільярдів гривень, при цьому лише 15% з них пішло на потреби дітей, решта — на утримання закладів і персоналу. Також стратегія передбачає, що в інтернатах, які залишаться, проживатиме не 100 — 300 дітей, як сьогодні, а 6 — 12. Куди подінуться діти? Повернуться додому! Адже 92% нинішніх вихованців інтернатів мають сім’ї.

Останні два роки показали, що під час війни різко зростає сирітство, особливо соціальне: інтернати переповнені, батьків переконують, що там їхнім дітям буде краще. Це — неправда, адже інтернати ламають душі й долі дітей. Офіс Уповноваженого Президента з прав дитини тісно співпрацює з міжнародними та громадськими організаціями, які діють у галузі деінституалізації. Так, Інститут суспільно-економічних досліджень розпочав роз’яснювальну кампанію «Україна без інтернатів», мета якої — запобігати потраплянню дітей до державних закладів. Ця кампанія розрахована як на окремі кризові родини, так і на суспільство в цілому.

Ми вирішили відзначити Короною «Дня» Уповноваженого Президента України з прав дитини Миколу КУЛЕБУ — за торування шляху до родини на державному рівні. Щоб зрозуміти, як Микола Миколайович це робить, ми розпитали його, чого очікувати від Стратегії деінституалізації догляду дитини, як розвиватиметься інститут наставництва, взагалі — коли політика щодо дітей стане пріоритетом для держави.

«У БУДЬ-ЯКІЙ КРАЇНІ РОБИТИ ТАКУ РЕФОРМУ БУЛО ВАЖКО»

Миколо Миколайовичу, про реформу інтернатної системи в Україні говорять вже понад десять років. Але за цей час кількість дітей в інтернатах тільки збільшилася. Як анонсована Стратегія деінституалізації догляду дитини працюватиме на інтереси дитини та родини, в якій вона проживає?

— Наразі ми очікуємо підписання Президентом України Стратегії. Вважаємо, що саме після цього буде дано старт реформуванню закладів інституційного догляду дітей — так званих інтернатних закладів. Бо їх вже дуже багато: майже десять різних типів у підпорядкуванні трьох міністерств — Міністерства освіти і науки, Міністерства соціальної політики та Міністерства охорони здоров’я. Саме після підписання Президентом Кабінет Міністрів України дасть вказівку щодо реформування таких закладів, і далі ці плани будуть напрацьовані в кожному регіоні окремо. Йдеться про те, щоб  2017  року кожен регіон зробив моніторинг діяльності інтернатних закладів.

Звісно, ще будуть ухвалені нормативно-правові акти, зокрема й зміни до законодавства: багато роботи буде саме в цьому напрямі, бо ми розуміємо, що система сьогодні більше працює на підтримку діяльності інтернатних закладів, аніж на їх реформування. Нам потрібно скорегувати нормативно-правову базу — щоб вона відповідала нормам Стратегії.

Про деінституалізацію догляду дитини в Україні говорять майже десять років. Чому кількість дітей в інтернатах лише збільшується?

— Десять років тому було задекларовано, що держава рухається в бік реформування закладів інтернатного догляду. Було розроблено програму уряду з реформування цих закладів, але, на жаль, нічого не було зроблено, окрім створення дитячих будинків сімейного типу і прийомних родин. До речі, зараз люди доволі часто, коли чують про реформування інтернатів, кажуть, що це — влаштування дітей у прийомні родини та дитячі будинки сімейного типу. Насправді це не так. Це — одна з альтернативних форм сімейного влаштування дитини, вона важлива, але для дітей-сиріт.

В інтернатних закладах України 92% дітей — не сироти, а діти з кризових родин. Тому не може реформування інтернатних закладів бути зведено до влаштування в прийомні родини 8% дітей. Навіть альтернативні форми не є пріоритетними у влаштуванні дітей: пріоритетом, все ж таки, є опіка рідних і близьких, також — усиновлення, коли дитина на правах власної потрапляє до сім’ї. І тільки після цього — альтернативна форма. До речі, в рамках реалізації цієї Стратегії будуть створені групові будиночки. Можна вважати, що це, як дитячий будинок сімейного типу, але з додатковою кількістю працівників, бо ми розуміємо, що діти-сироти, які залишаються в інтернатних закладах дуже часто старшого віку, і 50% з них мають хвороби та інвалідність. Їм потрібна додаткова допомога.

Ще раз наголошую, що це – лише 8% дітей, які перебувають в інтернатних закладах. Всіх інших дітей треба повернути до власних родин. Щоб зрозуміти, як це можна зробити і чи можна взагалі, потрібно, щоб хтось попрацював з цими родинами: можливо, цій дитині треба дати статус сироти, бо її біологічна сім’я давно вже не є сім’єю для неї, можливо, треба створити якісь послуги в громаді, де живе ця родина, і відсутність яких унеможливлює проживання дитини в цій сім’ї, тому батьки змушені відправляти дитину за 100-200 км до інтернатного закладу.

Тобто реформа полягатиме в тому, щоб працювати на запобігання та з кризовими родинами, діти яких зараз перебувають в інституційних закладах?

— Реформа полягає в тому, щоб не допустити потрапляння дитини до інтернатного закладу, але саме шляхом створення послуг на рівні громади — там, де проживає родина. Не просто сказати батькам «не відправляйте», а якщо в цієї дитини є особлива потреба, чи є якась потреба у цієї сім’ї — бідність, наприклад, — потрібно таку сім’ю підтримати в громаді:  можливо, допомогти з роботою, можливо, надати соціальну допомогу, а можливо, там потрібно відкрити денний центр – щоб дитина змогла побути у ньому після школи, тому що батьки не можуть приділити їй достатню увагу через зайнятість. 

Наскільки це буде важко? Адже в цій системі — велика інертність, існує значний спротив.

— У будь-якій країні це було важко робити. Але Польща, Румунія, Болгарія, навіть Молдова — вже далеко попереду. Вони пройшли цей шлях і вже закінчують реформування – створюють послуги в громадах. Звісно, на це потрібні кошти, програми навчання, робота з персоналом, тому що в цій системі працюють десятки тисяч працівників. Звісно, вони прив’язані до цих закладів, не хочуть втрачати роботу.

Минулого тижня мені телефонували з одного закладу й розповіли, що над дітьми знущаються: директор всю гуманітарну допомогу, яку привозять на тисячі й тисячі гривень, продає, а діти голодують. Я запитав, чи готова людина говорити про це відкрито. Відповідь була, що я, мовляв, працівник інтернату, боюся говорити, бо у нашому районі немає ніякої роботи, а мене виженуть за це. Люди зустрічаються з насильством, жорсткістю, фінансовими правопорушеннями, - все розуміють, але готові мовчати, тому що бояться втратити роботу... 

Тому у нас цю систему потрібно змінювати, по-перше, через чітке розуміння того, куди ми хочемо прийти; по-друге — через роботу з персоналом: його перенавчанням, відкриттям нових робочих місць для цього персоналу. Це можливо, адже ми витрачаємо більш ніж сім мільярдів гривень на функціонування інтернатної системи. Якщо ці гроші розподілити або перенаправити частково саме на розвиток послуг у громаді за ці гроші, то ми за  десять років зможемо змінити систему.

Ще потрібні кошти на те, щоб ці послуги створити, на інфраструктуру, на відкриття центрів, необхідних для цих послуг, — на це мають бути виділені найбільші кошти. Тому що більшість інтернатних закладів не пристосовані до того, щоб там були відкриті ці послуги: половина їх розташовується по селах віддалено від районного центру, це – велике приміщення, яке селу не потрібне, а для району там відкривати послуги недоречно. Сім мільярдів вистачить на фінансування послуг у громадах, але нам потрібні кошти на створення цих послуг. Зрозуміло, що інтернати не можуть бути закрити одномоментно і разом з тим відкрити послуги в громадах. На їхнє відкриття нам потрібно десять років.

Поки що буде паралельно фінансуватися стара система інтернатного догляду і відкриватися нова система — щоб не постраждали діти. Але політична воля державних лідерів — раз, додаткове фінансування міжнародних організацій — два, і ми зможемо змінювати систему. Ми сподіваємося, що організації, які допомагали проводити  реформу в Польщі, Румунії, Болгарії й інших країнах, допоможуть розвинути систему надання послуг в Україні — безпечно вивести дітей з інтернатних закладів і розвинути послуги для них у громадах.

У кожній громаді мають працювати фахівці з соціальної роботи, соціальні працівники, на рівні районів має бути збільшена їх кількість. Бо якщо ми хочемо налагодити нормальну превентивну діяльність, якщо хочемо щоб запрацювала мережа центрів, які б могли вчасно надавати допомогу сім’ям з дітьми, то кількість цих працівників має бути значно збільшена. Це має стати пріоритетом на рівні громади. В умовах децентралізації ми маємо визначитися, яка частина фінансуватиметься з місцевих бюджетів, яка – з центрального. Але уже зараз у багатьох громадах виділяються немалі кошти на розвиток громад, і ми б дуже хотіли, щоб частина з них ішла саме на розвиток спроможності громад у піклуванні про дітей та їхні родини.

«НАСТАВНИЦТВО МОЖЕ ДОБРЕ ДОПОМОГТИ З СОЦІАЛІЗАЦІЄЮ ДІТЕЙ»

—  2016 року Верхова Рада України ухвалила закон про наставництво. Які ви бачите перспективи  розвитку цього інституту в країні?

— Наприкінці 2016 року ми не можемо сказати, що цей інститут запрацював, бо тільки зараз Мінсоцполітики, маючи вже ухвалений закон, розробило Постанову Кабінету Міністрів про здійснення наставництва. Сподіваюся, що в січні 2017 року ми отримаємо цю постанову, й наставництво почне діяти в усіх регіонах України. Для цього знадобиться провести спільно з громадськими організаціями, які займаються розвитком наставництва в Україні, навчання для працівників центрів соціальних служб — саме вони, за цим законом, відповідають за проведення навчання для наставників.

Навчання треба провести по всіх регіонах, і тільки після цього ми можемо говорити про розвиток наставництва по всій Україні. Тиждень тому ми проводили навчання для представників департаментів освіти і центрів соціальних служб з усіх регіонів. Вони доволі добре відгукуються на запровадження наставництва по всій країні. Я сподіваюся, що за таких обставин наставництво зможе досить швидко поширюватися по Україні.

Ми вважаємо, що наставництво може дуже добре допомогти з деінституалізацією дітей — виведенням їх з інтернатних закладів і соціалізацією. Тому що дуже багато дітей, які живуть в інтернатах три і більше років, а це — понад 50%, потребують допомоги дорослих у соціалізації, бо не підготовлені до самостійного життя.

Можливо, наставництво потрібне й для кризових родин?

— Коли ми відпрацьовували наставництво — спочатку для дітей і сиріт, було запропоновано, щоб воно стосувалося і дітей, які не мають статусу сироти, але з тих чи інших причин змушені жити в інтернаті, хоча мають родину. У постанові ми передбачили, що за згодою їхніх батьків може бути здійснене наставництво із залученням органу опіки — щоб наставник міг взаємодіяти не тільки з дитиною, а й з усією сім’єю. Це дозволить йому довідатися, з яких причин дитина перебуває в інтернаті, чи є можливості, щоб ця родина приділяла більше уваги вихованню дитини і, в кращому випадку, забрала її з інтернатного закладу. Далі — щоб наставник допомагав цій сім’ї виховувати дитину. Це — новація для України, бо не часто ми зустрічаємо таке професійне волонтерство, системну допомогу родині в кризі. Саме на це, на мою думку, треба направляти роботу державних і неурядових організацій.

«ДЕРЖАВА МАЄ БІЛЬШ ПИЛЬНО КОНТРОЛЮВАТИ РОЗВИТОК І БЕЗПЕКУ ДОШКІЛЬНЯТ»

Сьогодні дуже актуальним для України є питання насилля в сім’ях, а також недогляду, невиконання батьками своїх обов’язків. Яка робота проводитиметься, щоб зменшити випадки жорстокого поводження з дітьми?

— Тиждень тому ми провели нараду з представниками Міносвіти, Мінсоцполітики, МОЗ, Національної поліції, прокуратури та неурядових організацій, щоб на прикладі трагедії, яка сталася в Києві, коли хлопчик загинув від голоду, детально проаналізувати ситуацію та запропонувати відповідні зміни до законодавства України і нормативних актів, які б нам дозволили вчасно реагувати на такі випадки.

У 2017 році ця робота продовжиться – бо закони не змінюються швидко. Але Мінсоцполітики вже на згаданій зустрічі подало проект Постанови Кабінету Міністрів. Поки це робочий варіант, над яким працюватимуть міністерства. Думаю, незабаром ми почуємо про запропоновані зміни до законодавства і нормативних актів, які удосконалять нашу систему. Але знову таки, якщо в Мінсоцполітики не ухвалять рішення щодо збільшення кількості та якості соціальних працівників, якщо не будуть створені відповідні послуги на рівні громад та районів – ця система не запрацює ефективніше, навіть якщо запрацюють закони та нормативні акти.

— Які ви маєте на увазі зміни в законодавстві, коли говорите про покращення реагування на такі випадки?

— У різних країнах існує різна відповідальність за те, що дітей залишають без догляду, а у нас такого поки немає. Зміни можуть бути і такі, але на чиїй відповідальності буде контроль? Яким чином розподілять  відповідальність в органах Національної поліції, за що відповідатимуть патрульні поліцейські, ювенальна превенція, працівники патронажної системи, працівники садочків і шкіл? Адже, як бачимо з таких випадків, доволі важко знайти відповідального…

Ми бачимо, що у нас є серйозна проблема з дітьми дошкільного віку: бо якщо діти шкільного віку більш-менш контрольовані через обов’язковість навчання (хоча і там є багато проблем), то що казати про дошкільнят, коли у нас немає обов’язковості відвідування дошкільних закладів, коли ніхто не знає в якому становищі знаходяться ці діти? А я вважаю, що держава має більш пильно контролювати розвиток і безпеку дітей цього віку. І це стосується не тільки поліції, а й системи охорони здоров’я, соціального захисту, системи освіти. У процесі децентралізації ми маємо розробити таку систему і такі нормативні акти, які б дозволили не тільки контролювати, а й підтримати сім’ю – щоб допомогти дитині.

Сьогодні важливо навчити дітей. Дорослих навчити дуже важко – тут держава має вибудувати систему контролю. Якщо ми сьогодні не введемо в програми загальноосвітніх шкіл теми цінності родини, якщо не почнемо навчати, як виховувати власних дітей, як створити щасливу сім’ю – якщо ми не зробимо це пріоритетом, то ситуація не зміниться. Тому що нині тисячі дітей живуть у складних обставинах, не отримують належної допомоги від держави, та їх родини не мають необхідного виховного потенціалу. У школу приходить 6-7-річна дитина, і вона вже педагогічно занедбана, школа говорить, що не спроможна надалі працювати з нею, бо та має особливі потреби, хоча й виниклі через недогляд. Я вважаю, що наша система має бути реформована і розвинена так, щоб відповідати на ці питання.

У чому ви бачите потенціал і черпаєте оптимізм перед проведенням такої об’ємної роботи?

— Багато речей у державі вже є. Всі можливості нині в державі є — навіть попри стан війни, економічну кризу. Єдине, що діяльність органів, які  мають ці здобутки, треба скоординувати. Таким чином ефективність роботи може буди збільшена в рази. Я вважаю, що це можна зробити в максимально швидкі терміни. Все інше залежатиме від пріоритизації: треба докласти трошки зусиль і зробити розвиток дитячої політики пріоритетом. Все залежить від нас, дорослих.

Оксана МИКОЛЮК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments