Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

Кирило КАРАБИЦЬ: «Коли виконую українську музику, дізнаюся щось нове про себе»

Корона «Дня» за культурну дипломатію та популяризацію вітчизняного мистецтва
28 грудня, 2016 - 14:18
ФОТО З САЙТА KIRILLKARABITS.COM

Найвідоміший, найкреативніший, найемоційніший... Ледь не в кожній публікації про киянина Кирила Карабиця, який цього року очолив Німецький національний театр у Ваймарі і найстаріший серед усіх німецьких 525-річний оркестр, є ці гучні епітети — з префіксом «най-». А в одній була навіть більш ніж компліментарна світлина, на якій руки диригента — золоті. У буквальному сенсі слова...

Про українську музику в Україні і за кордоном, стан української культури, небезпеку ура-патріотизму і поділу на «своїх» та «чужих», культурну стратегію і необхідність культурної дипломатії — наша розмова з маестро, який 26 грудня відзначив ювілей.

Число 40 дається взнаки? Асоціюєш його з собою чи ще ні?

— Я поки не думав про це. Хоча цікаво: отак-от живеш-живеш — і раптом виявляєш, що пройдено значну частину життя. Зараз дивлюся на все це ніби збоку, наче не я, а хтось інший став сорокарічним. Не думаю, що моє життя суттєво зміниться після сорока — будуть ті ж самі репетиції, концерти...

...переїзди, перельоти...

— ...тепер Ваймар, потім, навесні, постановка «Смерть у Венеції» Бріттена в Штутгарті, далі, у червні, Берлін із «Борисом Годуновим», гастролі в Америці... Єдине, що, можливо, зміниться, — журналісти вже не будуть називати мене «молодим диригентом».

Дуже тішить, що в день народження буду на сцені. Маю виступ у Ваймарі — «Шехеразада» Римського-Корсакова. Сімейний такий концерт, о 16-й. Узагалі це приємно, коли в тебе концерт у день народження.

Знаю, у планах є і в Україні проекти.

— Так, 7 лютого виступатиму у Києві, в Національній філармонії, із камерним ансамблем «Київські солісти». У програмі — твори Карла Філіпа Еммануїла Баха, Телемана, Генделя...

Улітку була українська сенсація — у філармонії разом з Національним симфонічним оркестром ти представляв загублену симфонію Максима Березовського...

— ...яку росіяни записали й видали як «первую русскую». Насправді ж — перша українська! Сподіваюся, твір увійде до репертуару вітчизняних оркестрів, і його, і про нього у нас іще довго чутимуть.

— Як вдалося його розшукати?

— Це зробив американський диригент. Він працював у архівах Ватикану й натрапив на симфонію. А оскільки мав справу з російськими колективами, передав росіянам ноти. Я про це дізнався і, будучи на гастролях у США, зустрівся з ним, пояснив, чому нам потрібна ця симфонія, наскільки важливо, аби вона прозвучала саме в Україні. Він погодився: «Беріть». Натомість отримав деякі твори, знайдені вже мною у київських архівах. До речі, саме в Києві я ще під час навчання знайшов рукописи родини Бахів. На жаль, дослідити їх так, як би мені хотілося, не вдалося: президент Кучма передав архів Німеччині. Просто взяли, завантажили раритети в літак — і відправили.

У німецькому місті Ваймарі, де восени ти розпочав свій перший сезон як музичний директор оперного театру та державної капели, тепер звучатиме українська музика?

— Обов’язково! Уже звучала: рік тому, в новорічних концертах, ми з німецьким оркестром грали «Щедрика» в обробці Леонтовича. (До речі, ваймарський оркестр — найстаріший у Німеччині, відзначив 525-річчя!) Не за горами знайомство німецької публіки з Лятошинським і Сильвестровим, прем’єра за участі українського скрипаля Валерія Соколова запланована на січень 2018-го.

А восени публіці представили оперу Вагнера «Нюрнберзькі майстерзінгери», це був мій повномасштабний дебют у Ваймарі, шестигодинна вистава... Уже вчетверте показували — і повний зал!

— На оперу.

— Так. У Ваймарі, де не кілька мільйонів, а 60 тисяч жителів... Спочатку складно було, бо цю оперу поставили в план іще до того, як я прийшов у театр, та й репетицій було менше, ніж потрібно. Багато часу витратив на те, аби зрозуміти твір: для чого це, що малося на увазі під отим, чому та сцена в другому акті, а не в першому... Але врешті-решт я увійшов у цей емоційний стан, твір до мене заговорив, і я його почув. Завдяки йому більше зрозумів німецьку музику, культуру, німців як націю.

А себе?

— Про себе я дізнаюся щось нове, коли виконую українську музику. Це, мабуть, мій спосіб наблизитися до самопізнання.

«У ПОВІТРІ БРИНИТЬ ОЦЯ «МАНТРА», ЯКА НАМ ЗАВАЖАЄ: «МИ НАЙКРАЩІ, ПРО НАС УСІ МРІЮТЬ, НАШИМИ ПРОБЛЕМАМИ ВСІ ЖИВУТЬ...»

— Цікаво, що знають німці про українську класичну музику?

— Майже нічого. Я вже втомився повторювати: хочете, аби про українське мистецтво знали за кордоном — везіть і представляйте його там, створюйте телеканали, радіостанції, які розповідали би про нас іноземцям. І я вірю, що врешті-решт розпочнеться ця робота, бо треба. Марно сподіватися на те, що німець чи італієць, почувши чергову новину про військові дії в Україні, раптом подумає: «Яка ж цікава, напевно, країна, піду-но я погуглю, що у них там нового в культурі...»

Країну слід послідовно і фахово представляти, вкладаючи в це зусилля і кошти. Не люблю слова «пропаганда», але інколи воно доречне: не будемо пропагувати свого, ніхто про нас не знатиме, так і залишимось «у загальних рисах». Мовляв, десь є така країна, там рвонув Чорнобиль, і це, кажуть, не Росія. Хочемо довести свою унікальність — отже, треба брати й доводити.

А в нас у повітрі бринить оця «мантра», яка нам заважає: «Ми найкращі, про нас усі мріють, нашими проблемами всі живуть...» Добре було б, якби так, але... Надто багато «але», і найперше з них — те, що в кожної країни свої проблеми, німцеві болить передусім німецьке, а англійцеві англійське, і американці, обираючи собі президента, думали, мабуть, про себе, а не про Україну.

Нема чого сидіти й чекати, що «заграница нам поможет». Я — для себе особисто — давно зрозумів просту істину: хочеш щось мати — зроби сам. Колись теж сидів і чекав, коли ж на мене посиплються запрошення від провідних театрів, бажано вітчизняних. Років до 30 посидів, а потім зрозумів: час спливає. Марнувати його — та розкіш, яку людина не може собі дозволити. І країна не може собі дозволити!

«ЯКЩО ВДУМАТИСЯ, У КОЖНОГО Є ШАНС ПОТРАПИТИ ДО СПИСКУ «ЧУЖИХ»

— Коли я чую: «Нам потрібно тільки наше», — мені стає моторошно. Ну, давайте виріжемо себе з мапи світу, з контексту світової культури, перетворимося на провінцію — не з волі сусідів, так із власної. Кому стане легше? І за якими критеріями будемо визначати, що наше, а що ні, хто свій, а хто чужий? Це питання географічне чи політичних симпатій, мовне чи залежне від чиєїсь «авторитетної думки»? Хто має право вирішувати, де наш, а де не наш? Небезпечні речі, бо, якщо вдуматися, у кожного є шанс потрапити до списку «чужих». Ну, у мене — точно, бо більшість часу я перебуваю за кордоном...

...і виконував Прокоф’єва та Чайковського на Майдані. У День Незалежності.

— Ага. А до того, так само в День Незалежності і на Майдані, — Тертеряна і Яначека. Хоча і Лисенко, і Лятошинський, і Березовський, і «Щедрик» нашого сучасника Івана Небесного там звучали теж. Але цього може виявитися не досить — для «нашості». Я взагалі не хотів би про цей випадок — довкола Прокоф’єва та Чайковського — говорити, бо він із числа тих епізодів, які ілюструють не з’єднаність, не одностайність нашу, а навпаки, те, як легко наше суспільство можна спровокувати й розколоти, скільки протиріч і сумнівів у самих собі ми маємо. Ну, є речі, які треба поступово долати, і ми подолаємо, я все-таки оптиміст. Але іноді, чесно кажучи, і в мене постає питання: «А кому воно потрібне — те, що ти робиш?»

— І відповідь?

— Не завжди така, яка би мене вдовольнила. Я переконую людей (і не лише у нас, а й у тій же Англії, де вийшли три моїх прокоф’євських диски з Борнмутським симфонічним оркестром), що Сергій Прокоф’єв — український композитор. Але хочуть цього українці чи ні? Я не впевнений до кінця. Можливо, хтось хоче, а комусь це й не треба. А хтось взагалі не знає, хто такий Прокоф’єв, і нічого, підтримує протести й відкидання...

«МИ ДОСІ НЕ УСВІДОМЛЮЄМО ПРИЧИННО-НАСЛІДКОВОГО ЗВ’ЯЗКУ МІЖ КУЛЬТУРОЮ ТА ПОЛІТИКОЮ»

— Як на мене, подібні протести, знову ж таки, родом із радянської системи координат, де можна було просто сказати: «Я роман Пастернака не читал, но осуждаю».

— Насправді, треба спочатку із самих себе видобути й вилучити радянські пережитки, стереотипи мислення і поведінки, звички та кліше, а тоді вже братися фільтрувати, чи потрібна нам музика, література, образотворче мистецтво радянської доби, чи ні. Інакше це показуха — зовнішні зміни, не підкріплені зсередини.

На самому ура-патріотизмі (я зараз не про героїзм говорю — а про оце «ми найкращі, нам усі навколо винні») країни не збудуєш. Лозунги, пафос, заклики до боротьби — це виглядає дуже ефектно, але за цим мусять стояти реальні справи. Ми можемо як завгодно перейменувати свої вулиці, проте ними ходитимуть ті самі люди. Самим треба мінятися! Можемо присвоїти нашим музичним, науковим, навчальним та іншим закладам імена найбільших патріотів України, але якщо не вивести звідти корупцію, хабарництво, кумівство та іншу «корозію», яка їх роз’їдає, що це нам дасть?

Так, ми запрошуємо визнаних у світі людей, наших співвітчизників — виступити, попрацювати, повчити. Але не маємо звички платити їм за це. Люди, подивіться, як світ живе, де таке є? Хочеш бути в Україні — сам придумуй привід, їдь власним коштом, реалізовуй свої ідеї, та ще й часто-густо за це доплачуй, бо в держави грошей нема... Державі пощастило — з волонтерами. І вона до волонтерства швидко звикла. На культуру зазвичай ніколи нічого немає, бо ми досі не усвідомлюємо причинно-наслідкового зв’язку між культурою та політикою, культурою та етикою, культурою та іміджем країни у світі — зрештою, культурою і національною свідомістю...

...між культурою — і АТО врешті-решт.

— Дивним чином цим «ниточкам» вдається бути непомітними. Наша біда головна навіть не зовні, вона всередині. У тому, що наші слова розходяться зі справами. Декларуємо, що прагнемо змін, а насправді чіпляємося за старе. Відволікаємося на другорядне, а тим часом головне саме по собі чи з чиєюсь допомогою вислизає з поля зору і з рук. Сваримося не через те, за що справді варто списи ламати, а через те, що має бути абсолютно зрозумілим. Наш Прокоф’єв чи не наш — це найважливіше? Невже не простіше і не корисніше сказати: «Талант? Добре, наш». Про мене — нехай усе геніальне було би нашим...

— І хай тоді інші спробують видерти з рук... До речі, молодіжний оркестр «Народжені вільними», який виступав на Майдані і складався із 25-річних, однолітків Незалежності, став постійно діючим, чи це був разовий виступ?

— Як художній керівник I, CULTURE Orchestra, європейського молодіжного оркестру, що базується в польському Гданську, я тільки за те, щоб і Україна мала молодіжний оркестр — із випускників київської, харківської, львівської, інших консерваторій, інституту Глієра, музичних училищ... Щоби у молодих музикантів був шанс реалізуватися в Україні, про який я сам мріяв. Більше того, я відкритий для пропозицій співпраці з таким оркестром, незважаючи на роботу в Англії, Німеччині чи ще десь. Але це питання, вирішення якого не від мене залежить. Навіть не знаю, від кого конкретно, бо в нашій країні складно сказати, хто конкретно за що відповідальний. Проте надія завжди є. Може, ті, кому не подобається Прокоф’єв, скерували би свої зусилля в мирне русло — і вибороли б Україні право на молодіжний оркестр, який їздив би світом, виконував би твори українських композиторів і піарив Україну? Або право на, вибач за тавтологію, справді концертний майданчик, якого досі немає в Києві.

Влітку я була на дуже цікавому твоєму концерті, особливому тим, що відбувався він не в столичній залі, а в БК невеликого міста Українка під Києвом, і нагадував освітній проект, ознайомчу лекцію...

— Така собі «класика для всіх», так? Ми з «Київськими солістами» виконали те, що називають популярною класикою, — «Пори року» Вівальді та П’яццоли. Із поясненнями, моїми ліричними відступами й жартами, аби люди краще розуміли, що й до чого. Мені сподобалося, мешканцям Українки, судячи з того, що зал був повний, — теж. Думаємо про ще один концерт — у лютому. Той був просто безкоштовний, цього разу планую благодійний: спробую зібрати кошти на ремонт Будинку культури.

Анна ШЕСТАК
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments