Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

«Усі шедеври світової драматургії роблять глядачеві боляче»

Корона «Дня» драматургу і сценаристці Наталії Ворожбит. За гостро необхідне як нашому кіну, так і нашому театру вміння створювати цікаві й глибокі історії
28 грудня, 2017 - 12:42
ФОТО ОЛЕКСАНДРА ЧЕКМЕНЬОВА, ЖУРНАЛ ФОКУС

Наталя ВОРОЖБИТ — київський драматург, сценарист. Один із лідерів «нової драматургії». У 2000 закінчила Літературний інститут ім. Горького у Москві. П’єси — «Житіє простих» (1994, поставлена в Київському молодому театрі у 1995), «Ширма» (1999), «Галка Моталко» (2002), «Що ти хочеш, український боже?» (2004), «Демони» (2004), «Зерносховище» (2009),  «Вій. Докудрама» (2013), «Саша, винеси сміття» (2015), «Сором» (2016),  «Погані дороги» (2016) та. ін.  П’єси Ворожбит втілюються в лондонському театрі «Ройял Корт», а також у Польщі, США, Німеччині, Росії, Фінляндії, Литві та Латвії. Кураторка театральних програм фестивалів «Донкульт» та «ГОГОЛЬfest», співзасновниця фестивалю «Тиждень актуальної п’єси». Разом з німецьким режисером Георгом Жено заснувала Театр переселенця, де створюються документальні вистави з переселенцями з Донбасу, з підлітками і військовими, що перебувають у зоні АТО. Активно працює як сценаристка; серед найвідоміших проектів — «Кіборги» та екранізація роману Сергія Жадана «Ворошиловград». Вистава, поставлена за п’єсою «Саша, винеси сміття» в Молодому театрі, визнана найкращою за опитуванням українських театральних критиків. 

СЦЕНА

— Наталко, востаннє ми розмовляли 6 років тому. Як з того часу змінилося становище української драматургії?

— Якщо подивитися афіши наших театрів, то нова драма в них частіше за все  присутня; це ще не правило, але вже не випадковість. Мені принаймні так здається. Плюс незалежні майданчики, що з’явилися за останні кілька років, базуються так само на сучасній драматургії. Є Дикий театр, PostPlay Teaтp, Театр переселенця, театр «Актор»; «Золоті ворота» і Молодий весь час ставлять нову драму.  Процес хороший і правильний. І звісно, поступовий — це не може змінитися в один день.

— Шість років тому ти ініціювала Тиждень актуальної п’єси — наскільки він вплинув на ситуацію?

— За великим рахунком, більше нічого й не могло вплинути. Це єдиний фестиваль української сучасної п’єси, і більша частина тих, хто там починав, зараз мають свої проекти, той же PostPlay Teaтp. Ми якось вчасно тоді виникли й об’єднали драматургів. Це приємно усвідомлювати.

— Документальний театр — одна з помітних тенденцій зараз. Яким є твоє ставлення до цієї форми?

— Мені ця форма як драматургу некомфортна, але з 2014 року я регулярно займаюся документальним театром. Хіба що останній рік трохи пригальмувала цей процесс. Востаннє ми робили документальну виставу минулої зими в місті Щастя з підлітками і військовими. Це крутий інструмент, яким можна говорити на сучасні теми дуже швидко й оперативно. І ще — терапевтичний ефект як для участників і митців, так і для суспільства в цілому. Звісно, найбільш терпимий для мене тип роботи — я і мій комп’ютер. При цьому я таки використовую документальний досвід, спираюся на реальні події та реальних персонажів. Доктеатр в цьому сенсі для мене як пальне, бо ті люди, ті історії, які я нескінченно чую, живуть в мені і надихають.

— Як ти зазвичай знаходиш сюжети?

— Одного разу я зрозуміла і, на щастя, це сталося ще в молоді роки, що сюжети не треба вигадувати, а треба брати з життя, а потім уже доповнювати і обробляти.  Це стосується як чужих, так і власних історій; головне, щоб вони мені боліли. Є різні типи письменників — один мислить парадоксами і створює нові світи, другий мислитель і філософ, а я скоріше транслятор. Я пропускаю через себе чужі історії і транслюю їх під художнім кутом, чесно кажучи, навіть не завжди усвідомлюючи, заради якого висловлювання.

— Тож який критерій добре зробленої історії?

— Коли ти слідкуєш за сюжетом і намагаєшся вгадати, що буде далі. Це нагадує гру на драматургічне мислення. Я не люблю такі п’єси-сценарії, про які можна сказати «добре зроблена історія». Я відчуваю, що мене обманюють, відволікають від важливого, тримають за дурепу. Насправді вищий пілотаж — коли драматургу вдається зробити міцну по структурі п’єсу, але цього не помітно. Це робиться за рахунок максимального наближення до людей і до тем, які ти досліджуєш, а також за рахунок правдивості й таланту, звісно. Я люблю дивні, нахабні, неочевидно структуровані п’єси-висловлювання, коли я не за сюжетом слідкую, а за долями людей.

— Колись я вже ставив тобі це запитання і повторю його знову: в одному з інтерв’ю ти сказала, що треба робити глядачеві боляче. Але що означає  — зробити боляче?

— Цю репліку мені цитує кожен журналіст, що бере інтерв’ю. Або це єдине вдале моє висловлювання, або це якась  неочікувана відповідь, до якої ніхто не готовий. Типу, для всіх театр — це розвага. Звичайно, це не так. Усі шедеври світової драматургії роблять глядачеві боляче, ну, окрім комедій, але хороша комедія теж змушує думати. А там, де думка, там і біль. Поганий театр заважає думати, хороший — спонукає. Думати, співчувати, ненавидіти, страждати разом з персонажами, щоб врешті-решт пережити старий добрий катарсис і стати кращими.

ЕКРАН

— Сценарії, драматургія дають можливість забезпечувати себе?

— Сценарії завжди були заробітком. Так само, коли мою п’єсу  ставлять за кордоном, то це зовсім інші гроші, ніж удома. Тож для заробітку, як і 6 років тому, лишились телебачення, кіносценарії і постановки за кордоном. В Україні драматургією прожити неможливо.

— В чому головна відмінність між створенням сценарію та п’єси?

— Сценарій — це завжди замовлення. Один раз тільки написала його так, для себе. А зазвичай — ти тримаєш в голові, для кого ти пишеш. В п’єсі більше свободи. Навіть якщо ти її пишеш на замовлення, то знаєш, що її згодом можуть поставити десяток режисерів в десяти різних театрах. Вона тобі більше належить. А сценарій ти пишеш для конкретного проекту і якщо його зіпсували — то зіпсували назавжди. Тому написати п’єсу — це для мене дуже іміджева річ, яка має довше і цікавіше життя. 

— Згідно з приписами теорії драматургії, будь-яким твором рухає певний конфлікт. Який конфлікт ти покладала в основу «Кіборгів»?

— Війна — це головний конфлікт. І всі її складові мають конфліктну базу. Людина, що сидить півжиття з планшетом, а потім йде у військкомат і записується добровольцем на війну — це конфлікт. Потім приймає рішення вбити чи не вбити — це конфлікт. Залишатися в приреченому ДАПі чи повернутися на другу лінію — конфлікт. І так далі. 

— Ще один гучний проект за твоєї участі — екранізація роману Сергія Жадана «Ворошиловград». Що ти прагнула виразити в сценарії?

— В першу чергу хотіла не зіпсувати Жадана. Бо треба було дуже стискати і викидати якісь красиві атмосферні жаданівські речі, змусити цей текст існувати по законах кіна, щоб структура була міцна. Звичайно, свою роль зіграло те, що роман — про довоєнний Донбас, а ми екранізуємо його вже після початку війни. Це дослідження того життя, яке я зовсім не знала, ніби експедиція в невідомий мені і вже втрачений світ. Я сама собі відповідала на певні запитання, аналізувала цих людей, прив’язуючи до сьогоднішньої війни, намагаючись зрозуміти, чому так усе сталось.

ПРОФЕСІЯ І ТРАВМА

— Що далі?

— «Роял Корт» пропонує знову написати п’єсу на тему, яка мене цікавитиме. Щодо кіна — є пропозиція від Ахтема Сеїтаблаєва написати сценарій про Мустафу Джемільова. Вже робила інтерв’ю з цією людиною-легендою. Але поки що не наважилася погодитись — страшно писати про легенду, не знаю, чи потягну. Є ще пропозиції від кількох продюсерів, але їх ще рано озвучувати.  Повторюсь, я насправді шукаю таку тему, яку дуже захотілося б зробити. От тільки-но спілкувалася зі священиком, який побував у АТО. Воював, був поранений. Так, ось цікавий мотив — священики на війні, їх там досить багато — як вони беруть у руки зброю, як у них той пазл складається чи ні. Однак я не впевнена, що наступний сценарій писатиму про війну. Не хочеться ставати співцем однієї пісні.

— АТО і Майдан дали, здається, всім українським митцям і теми, і героїв.

— Так, усі теми на поверхні — бери й пиши. Всім є про що розповісти, всі пережили колосальний новий досвід. Краще б, звісно, цей прорив трапився іншим шляхом.

— Несерйозне питання на завершення: чи є в тебе хобі?

— Немає. Все, що колись було хобі, стало професією. Навіть спілкування з людьмі, навіть особисте життя досліджую професійно.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments