Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

Про війну... цінностей

Відомий науковець і журналіст Василь Лизанчук — про те, чому підтримав ініціативу «Українська журналістська платформа»
28 грудня, 2016 - 15:24
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

Корона «Дня» — ініціативній групі «Українська журналістська платформа» (відомі медійники — Лариса Івшина, головний редактор «Дня»; Наталія Іщенко, журналіст, авторка «Дня»; Сергій Моругін, експерт із медіакомунікацій; Ольга Лень, головний редактор сайта NEWSru.ua, блогер та Гліб Головченко, директор Коледжу преси та телебачення, генеральний продюсер ТК «ТАК TV», Ігор Яковенко, російський журналіст, колишній секретар Спілки журналістів Росії, автор «Дня») — за спробу здорової дискусії та заклик до медіасолідарності. Юрій Макаров, Віталій Портников, Ольга Герасим’юк, Володимир Войтенко, Остап Дроздов, Микола Жулинський, Андрій Клименко… Понад 100 підписів відомих журналістів, публіцистів, головних редакторів, студентів, громадських активістів і просто небайдужих українців зібрало звернення учасників круглого столу в редакції газети «День» разом з однодумцями, які об’єдналися в ініціативу «Українська журналістська платформа».

Приєднуйтесь!


Актуальна дискусія на сторінках авторитетної, українськоцентричної газети «День» про глибинну сутність журналістики в Україні та Європі в контексті інформаційно-психологічної та воєнної агресії Російської Федерації проти України породила надто важливу ініціативу «Українська журналістська платформа», під зверненням якої охоче підписуюся. Повністю підтримую резолюцію Європарламенту від 23 листопада 2016 р. «Про протидію пропаганді, спрямованій проти ЄС», в якій дорівняно Росію до таких терористичних загроз, як «Аль-Каїда» та ІДІЛ.

Однак перший секретар Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко неоголошену, злочинну, загарбницьку війну Російської Федерації проти України називає таким собі «конфліктом між двома країнами» і вважає, що журналісти «не повинні роздмухувати стереотипи та упереджені судження» й «просувати мову ненависті та ксенофобію», як зазначено в меморандумі представників російських і українських медіаорганізацій щодо ситуації в Україні та навколо. Двадцятирічна журналістка Анастасія Руденко, яка родом із Слов’янська Донецької області, слушно назвала цей меморандум «фактом капітуляції під виглядом примирення», бо добре знає, що таке маніпулятивна російська журналістика. Те, що «раніше називалося російською журналістикою, необхідно вивчати в рамках окремої галузі науки, на стику психіатрії, кримінології і зоопсихології», — наголошує експерт із Москви Ігор Яковенко.

Отже, є над чим задуматися нам в Україні стосовно нинішньої місії преси, телебачення, радіо, інтернету. Адже російська присутність в інформаційному просторі України є суттєвою складовою цинічної гібридної війни. Тому до стандартів журналістської професії, на мою думку, потрібно ставитися не шаблонно, не традиційно, а неординарно, конструктивно. Повністю погоджуюся з думкою журналістки, громадської активістки Еміне Джеппар, що «журналісти не можуть бути поза політикою під час війни. Кожен повинен розуміти, що інформація — це зброя. Журналіст персонально відповідає, який контент він дає,  що створює, до чого закликає. Від того, що пише кожен із нас, залежить міць наших українських інформаційних бастіонів».

Нагадаємо, що стандарти — це набір правил поведінки журналіста, описані у вигляді професійних/етичних кодексів або канонів журналістики, певна схема дій журналіста в різних життєвих ситуаціях та є інструментом професійної саморегуляції під час пошуку істини, подання правдивої, вичерпної інформації про факти, події, явища та їхні наслідки для читачів, глядачів, слухачів. До журналістських стандартів належать: оперативність, правдивість, точність, достовірність, баланс думок і поглядів, об’єктивність, повнота у викладі інформації, відокремлення фактів від коментарів та оцінок, неупередженість, чесність/справедливість, яскравість мовностилістичних засобів тощо.

Безперечно, журналісти покликані бути максимально точними, вичерпними, подавати правдиву інформацію. Однак журналіст не повинен бути нейтральним, індиферентним ретранслятором. «Модна нинішня формула західної журналістики про «баланс думок і поглядів» у висвітленні тих чи інших подій — це справжня світоглядна порнографія, яку французький філософ Філіпп де Лара афористично сформулював так: «П’ять хвилин для Гітлера, п’ять хвилин — для єврея». Ось вам, мовляв, дві правди, обидві рівноцінні, а все інше нас не стосується...» — зазначив публіцист Сергій Грабовський. Годі й казати, що такий підхід не має нічого спільного зі справді найкращими журналістськими традиціями, які мають на меті не «баланс», а правдивість, об’єктивність. Баланс між білим і чорним — це сірість.

Дуже важливо розуміти, що крім кількісних стандартів (дали одну точку зору, то зобов’язані дати й другу),мають бути ще якісні стандарти, зокрема щодо вибору авторитетного представника певної думки. На жаль, про це часто забувають. Переконаний, що не кожна думка має бути проголошена в гуманітарно-інформаційному просторі, тим паче, якщо вона антиукраїнська, аморальна. Не обов’язково надавати ефір, сторінки газети кожному бандитові чи іноземцям, які виконують у нас спецоперацію. Якщо ж запрошувати, то обов’язково супроводжувати їхні вислови глибокими, правдивими поясненнями, переконливими коментарями, охороняючи українців від геноциду словом і телевізійним зображенням. Адже Росія після того, як відчула міцний опір Української армії в Донбасі, активізувала гібридну війну.

Безперечно, слово і термін «правда» характеризується широким і глибоким змістом. Приміром, князь давньоукраїнської держави  Ярослав Мудрий уклав збірник законів «Руська правда». В основі його виваженої політики були не загарбницькі війни з близькими і далекими сусідами, а прагнення порозумітися на засадах справедливості, порядності. Володимир Мономах у «Поученні» (назву твору також пишуть «Повчання», «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», «Повчання дітям» та ін.) закликав: «Помисел чистий мати, спонукаючи себе на добрі діла Господа ради...». Князь давньоукраїнської держави звертав увагу на основні риси характеру людини-християнина: правдивість, чесність, працьовитість, любов до ближнього. Григорій Сковорода писав, що правда — основа суспільства.

Ідеологи «русского мира» заповзято нав’язують постмодерні постулати в Росії, Україні та Європі, тобто — приймайте нашу, московську, правду, адже усі правди рівнозначні, рівноправні, прийнятні; українська національна ідея суверенного державотворення — це релікт старої доби, нав’язаний ворожими силами проти централізованої Російської держави. Мовляв, Українська держава — це штучне утворення, це — помилка історії, тому її треба виправляти: повернути Україну в лоно Російської імперії. Для цього, за світоглядною парадигмою постмодернізму, яку московські, путінські рашисти переплели зі сталінською — комуністичною  і гітлерівською — нацистською  антинародною ідеологією і політикою людиновбивства, «все годиться, все прийнятно». У контексті журналістської діяльності така філософія постмодернізму призводить до пропаганди найпаскудніших ідей і вчинків, до апології державної зради і замилування насильством, до заперечення національних прав українців і загравання з «русским миром». Не випадково газета «День» дискусію про створення принципової медіаплатформи опублікувала під шапкою «Чи є «національний характер» у Національної спілки журналістів?». До речі, це запитання-докір не стосується тих журналістів, які сповідують принцип, що глибинною сутністю української журналістики є націє — і державотворення, пріоритетом і метою своєї діяльності — Правда.

Щоб журналісти були на громадянсько-національній позиції, могли служити суспільству правдою, у них має бути сформоване почуття моральної і соціальної відповідальності, вони повинні володіти глибокими знаннями про минуле, сучасне України, що забезпечить правдиве прогнозування майбутнього. Не піддаватися маніпулятивним технологіям і щодо вислову «мова ворожнечі». Адже промосковські бойовики, сепаратисти, кремлівські найманці, зрадники, вбивці мирного населення — це не повстанці, не ополченці проти загарбників України, а люті вороги незалежності, Української соборності.

На жаль, більшість західних ЗМІ не прагнуть назвати Російську Федерацію агресором, окупантом, ворогом європейської цивілізації. Нині нав’язують фальшиве гасло «Дві країни — одна професія», мета якого позбавити українську журналістику національної сутності, зіштовхнути її у багно космополітизму, меншовартості, прислужництва російській маніпулятивній пропаганді.

Українські засоби масової інформації покликані називати українських героїв — героями, подвиг захисників України — подвигом, сепаратистську зраду — зрадою, російську брехню — брехнею, московський злочин — злочином, російську агресію — агресією, кремлівських блюдолизів — блюдолизами, російських найманців — аморальними запроданцями. Такий професіональний підхід забезпечується високим рівнем історичних, філософських, політологічних, журналістських знань, авторитетом аргументів, доказів, патріотизмом, громадянською позицією, націєтворною енергією медіасистеми. Невже цього не розуміють Андрій Куликов, Сергій Томіленко та інші сіячі так званого примирення і порозуміння з підступним, брехливим російським агресором, одвічним ворогом України?

Отже, гібридна війна Російської Федерації проти України спонукає по-новому сповідувати стандарти журналістської праці, адже реальною є криза слів і смислів, які описують дійсність, дають їй та її елементам адекватну характеристику. Українські журналісти мусять вміти прогнозувати перспективу використання їхніх матеріалів російськими ЗМІ, наслідки сприйняття споживачем інформаційного продукту через призму війни. Адже мета російських пропагандистів-маніпуляторів — поширювати дезінформацію, відверто брехати (відомо, що чим більша брехня, тим швидше в неї повірять), дратувати громадян України діями військового керівництва Збройних сил України, викликати стійку недовіру та ненависть до будь-якої чинної української влади, викликати у людей пацифістські настрої під час війни. Тому в українських журналістів головною, дошкульною зброєю в інформаційно-психологічній війні з російськими маніпуляторами, та й не тільки з ними, має бути всебічно обґрунтована Правда на засадах україноцентризму, який в галузі комунікативістики означає сукупність концептуально-методологічних підходів, національно-громадянських і морально-духовних цінностей, аксіологічних настанов і журналістської гідності.

Україна має всі морально-духовні, національно-інтелектуальні можливості показувати Росії приклад цивілізаційного розвитку. Треба тільки в усіх ЗМІ «переключитися від пошуків дешевої сенсаційності на змагання чеснот» (Лариса Івшина), спиратися на свідомих морально-духовних інтелектуалів. Адже медіасфера — це засіб породження і тиражування певних меседжів у суспільній свідомості. Якщо ЗМІ пропагує національно-гуманістичні ідеї, то вони починають жити у свідомості людей.

Російсько-українська війна — це війна цінностей, світоглядних орієнтирів. Українці завжди були будівничими — і в матеріальному, і в духовному сенсі. Для журналістів, як для всіх українців, російська агресія — визначальний момент історичної Істини. Адже історична Правда — головна гуманітарна зброя національно свідомого українського журналіста.

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, професор ЛНУ імені Івана Франка
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments