У тренді знову «прагматичний цинізм»

Рік, що минає, мав би стати для нас роком протверезіння та позбавлення від ілюзій, але, схоже, так і не став. Цей рік можна сміливо назвати роком реставрації та розчарувань. Система, проти якої українці повстали три роки тому, остаточно оклигала. В тренді знову «прагматичний цинізм», котрий щодня витісняє на маргінес справжню солідарність, жертовність і героїзм, які зовсім нещодавно допомогли нам скинути тирана та зберегти державність. Кілька донкіхотів-реформаторів, що залишились у владі, на власному прикладі доводять, що не можна системно реформувати медицину чи інфраструктуру окремо від державних фінансів, правоохоронних органів, судів, системи держслужби та самої філософії державного управління і переосмислення ролі держави в житті суспільства.

З іншого боку, це був рік, коли правду — хоч якою б прикрою вона була — стало неможливо приховати. Всі чи майже всі карти наразі на столі. Тепер ми напевно знаємо, що нами керують відверті клептомани, яких ми самі обрали у владу. Ми дізналися також, що в той самий час, коли одні клали голову за Україну, прориваючись з Іловайського котла, інші — відповідальні за цей самий «котел» — отримували чергові зірки на погони чи реєстрували черговий офшор. Ми знаємо тепер напевно, що безвіз дуже схожий на комунізм, який щоразу вимагає нових жертв для його досягнення і щоразу не настає. Знаємо, що Угода про асоціацію — лише міжнародний договір про вільну торгівлю, яка не поширюється на найбільш перспективні для України групи товарів, але аж ніяк не «цивілізаційний вибір», за який варто стояти на смерть. Для тих, хто ще сумнівався і сподівався, ЄС із подачі Нідерландів чітко заявив: жодної європейської перспективи (тобто перспективи стати в озорому майбутньому членом Євросоюзу) в України поки не існує.

Також ми тепер знаємо, що з демократією в ЄС вельми серйозні проблеми. Якщо в Україні можна обиратись до парламенту за гречку, а потім відбити інвестовані у здобуття депутатського мандату гроші через добре оплачувані голосування, то в одній із держав-засновниць ЄС можна винести на референдум питання ратифікації складної та технократичної міжнародної угоди обсягом більш як у 2000 сторінок, про зміст якої пересічні громадяни цієї країни знають ще менше, аніж пересічний українець — про творчість Ієронімуса Босха. А потім менш як 20% голландців, що мають право голосу, можуть поставити на ручник рішення 28 урядів та парламентів держав-членів півмільярдного ЄС разом із рішеннями Єврокомісії, Європарламенту та Європейської Ради на додачу.

Також ми дізналися, що в США безвідповідальний популізм продається виборцям незгірше, ніж у рідній неньці. Чи він був лише інструментом приходу до влади, чи стане лейтмотивом власне урядування 45-го президента США, ми дізнаємось вже у новому році. Не менш повчальним став Брекзіт, який довів, що Євросоюз може не лише розширюватись (що й відбувалось більш як півстоліття від часу заснування Європейських спільнот), а й зменшуватись. Як це відбувається на практиці, ми також дізнаємось вже у новому році. Але вже сьогодні з певністю можна говорити, що маси повстали проти традиційних еліт та їх способу врядування у провідних країнах Заходу. Виходить майже за Лєніним — «верхи вже не можуть, а низи не хочуть» жити по-старому...

Тому рік, що минає, мав би стати для нас роком протверезіння та позбавлення від ілюзій, але, схоже, так і не став. Достатньо подивитись останні соціологічні опитування, щоб переконатися, що ми досі віримо «вчорашнім» та «позавчорашнім» політикам, які довели Україну до того жалюгідного стану, в якому вона перебуває зараз, або «сьогоднішнім», які успішно продовжують їхню справу. Ми чомусь, як манни небесної, прагнемо «безвізу» і сподіваємось, що Угода про асоціацію майже автоматично має зробити нас щасливими та заможними. Більшість із нас вважає, що в усіх наших бідах винуватий якщо не особисто Путін чи Порошенко, то вже напевно колективний «москаль» чи «жидомасон». Чимало серед нас і таких, хто свято вірить, що Росія не сьогодні-завтра розвалиться, і не менше — тих, хто наївно сподівається, що в нас наймогутніша армія в Європі й не сьогодні-завтра вона пройде парадом перемоги по Красній площі...

Але водночас — попри нашу інфантильність — ми у 2016-му вистояли. Вистояли у світі, який, схоже, остаточно увійшов у зону турбулентності й невідомо яким із неї вийде. Наймудріші з нас навчились дякувати друзям, партнерам та союзникам за підтримку, але сподіватись насамперед на себе. Найдалекоглядніші ігнорували пустопорожні суперечки та волання про зраду, натомість день у день закладаючи ще одну цеглину у фундамент майбутнього.

Ми не знаємо, яким буде це майбутнє. Його обриси ледь проявляються у вранішньому тумані на зорі нової доби. Але воно точно не буде схоже на знайомий нам світ. А це означає, що немає готових рецептів, як краще увійти в це невідоме майбутнє, як до нього адаптуватися й як в ньому жити.

Але в цьому і є наша головна перевага, бо наївні діти набагато краще готові до змін, аніж статечні та досвідчені дорослі. Нам не особливо є що втрачати, а отже нам легше зважитися на ризик і зробити крок у невідоме. По-суті, пасіонарна частина нашого суспільства вже третій рік експериментує з цим невідомим майбутнім, тоді як уряд намагається наздогнати відоме минуле колективного Заходу.

Наразі нам не потрібно поспішати ставати «дорослими». В час історичних змін бути відкритими до майбутнього дітьми, над якими не тяжіє тягар досвіду та готових рішень, набагато перспективніше. Для нас це чи не єдиний шанс обернути нашу ваду (інфантильність) на перевагу (відкритість майбутньому) і прорватися з третього світу в перший.

Чи зможемо ми цим шансом скористатися? Не певен. Але в тому, що цей шанс існує, певен на всі сто.