Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу.
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Анастасія ПРИХОДЬКО: «Росія робить все, щоб її ненавиділи»

10 грудня, 2014 - 10:16
АНАСТАСІЯ ПРИХОДЬКО
АНАСТАСІЯ ПРИХОДЬКО — ОДНА З АКТИВНИХ УЧАСНИЦЬ БЛАГОДІЙНОГО ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТУРУ «ПІДТРИМАЙ СВОЇХ!», ПЕРШІ КОНЦЕРТИ АКЦІЇ РОЗПОЧАЛИСЯ ЩЕ НА ПОЧАТКУ ЛИПНЯ. МЕТА ТУРУ — МОРАЛЬНА ПІДТРИМКА ВІЙСЬКОВИХ ТА ЧЛЕНІВ ЇХНІХ СІМЕЙ / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Про неї кажуть — справжня. На неї пролилась слава, ще в час, коли вона була недосвідченим дівчам. Зараз переді мною сидить жінка, яка мислить про долю своєї дитини, про наступний день країни, де, зрештою, житиме вона та її донька. Враження від Анастасії Приходько — як від стеблини, яка пережила бурю й ствердилась у своєму корінні. Саме коріння залишило її такою, якою вона є. Імперська істерика Росії на когось нагнітає страх, що вони ладні бути напіввагітними, напівукраїнцями, напівгромадянами. Хочеться й заробити, й бути всім угодним, й послужити одразу обом «богам». Та війна ставить свої умови, коли в кожного має виявлятися громадянська позиція. Від цього залежить не просто перемога, а майбутнє. Майбутнє не тільки окупованого Криму чи Донбасу, а всіх нас. Не можна лукавити з собою і укладати угоди зі своєю совістю. Ще рік тому нам не спало б на думку, що сусід піде на нас війною. Ми пам’ятали, що в нас десь там є і родичі, й друзі, й навіть маємо плани. В одну мить змінилося все. Хтось захитався, а хтось чітко заявив про свою позицію. Навіть у Росії. Адже там знайшлись і Ахеджакова, і Басілашвілі, і Шевчук, і Макаревич. Знайшлись і інші, хто вишукувався в стрій за «медальками», бризкаючи отруйною слиною на неугодних режиму. В принципі, так було завжди.

1 грудня, перед туром в зону АТО «Підтримаємо своїх», у Києві Настя разом із Микитою Рубченком представляла свій новий кліп «Герої не вмирають». Слова пісні написав Ігор Шавров. На вечері вона виступила разом із гуртом, з яким їздила в зону АТО підтримувати наших бійців. Вечір розпочався з вчинку. Настя винесла на сцену свої російські нагороди й заявила, що продасть ці нагороди на аукціоні, щоб виручені гроші віддати військовим. «Вони мені більше не потрібні», — сказала співачка. Ось така вона — справжня українка Анастасія Приходько.

«У РОСІЇ Я ПЕРЕСТАЛА ВІРИТИ В ДОБРИХ ЛЮДЕЙ»

— Настю, живучи в Росії, спілкуючись зі співцями, варячись у житті росіян, ти могла собі уявити, що прийде час і ця країна нападе на нас? Чи було відчуття недоброзичливості?

— Їх потрібно було краще знати і бачити. Ми просто не усвідомили це. Ми дружили, дружили... хоча звичайно це дружбою теж назвати було складно, якщо брати до уваги і російську газову політику, і цінову. Але тут ми прорахувалися, ми не були до цього готові. Ми не чекали, що Росія, яка межує з нами, піде на такі відверті кроки агресії. Я про це не думала, але знала, що вони боязкі. У мене відбувалося в Росії багато історій, при яких мені потрібна була підтримка, але її не виявлялося. Можу сформулювати цей приклад так: є успішна людина, у неї є все, в тому числі і вихід на ЗМІ, і зв’язки, і все інше. А є молода дівчина, яка хоче пробитися. У неї немає багатого тата, немає зв’язків. Але в неї є талант. Талант і працездатність. Але вона не цікава, бо потрібна та, в якої є гроші, які можна вигідно використовувати. Я розумію, що це заробіток і кожен крутиться як може, але вони ніколи не допоможуть від душі. Вигода в усьому. У Росії я зустріла лише одну людину, яка мені допомогла просто так і нічого взамін не прохала. У нас у Києві все більш дружно, згуртовано, хто б і що не говорив.

— І я можу це підтвердити як луганчанин,  «який понаїхав».

— Ми й дамо переночувати, і ніхто не кине людину голодною і поцілуємо і перехрестимо. Москва — це інше місто. Якщо тобі допомогли, то ти зобов’язаний. Справжньої дружби там немає. Приходько з Першим каналом? У неї контракт? Тоді потрібно з нею потоваришувати. Це мені було спочатку невідомо. Я іншого складу людина. Якщо зі мною спілкуються, то я не відвертатимуся від людини, я з нею дружитиму. Виявляється, зі мною дружили зовсім з іншого приводу. Для мене, як людини, яка приїхала з України, це був шок. Мені складно було уявити, що є і такі люди.

— А взагалі змінюється там приїжджа людина?

— Так. Я дуже змінилася. І в гірший бік. Я стала дуже агресивною, дуже злою і дуже нервовою. Коли я повернулася до Києва, у мене було відчуття, що мене хочуть підставити, хочуть зрадити і всі дружать навіщось, а не просто так. Це той «російський дух», якого я там ковтнула. Я замкнулася, вирішила, що в мене не буде друзів, бо за два роки мешкання в Москві у мене утворилася така звичка. У росіян є навіювання, що вони найкращі. Цей стан витає у них у повітрі. Коли вбираєш цю атмосферу, то хочеш — не хочеш ти стаєш дратівливою. Середовище змушує абстрагуватися, зашоритися — нікого не бачу, ні з ким не зв’язуюся, щоб ніхто не підставив. Коли я повернулася до Києва, багато хто в мені розчарувався. Виїхала одна, а приїхала мегера. З цього стану я виходила дуже довго.

«Я ВИРІШИЛА, ЩО БІЛЬШЕ ЇХ НЕ ПРОЩАТИМУ»

— Цим станом хто-небудь користувався? Наприклад, журналісти. Чіплялися за необачні вислови, вчинки?

— Звичайно. І скажу чесно, я ще не навчилася стримувати сльози. На образу я реагую плачем і нічого не можу з цим зробити, хоча з вигляду я створюю враження людини, яка може себе відстояти. Коли мене починають сильно атакувати, наприклад, під час Євробачення, під час величезного шоу. Ти розумієш, що на тебе налетіли людей зо двадцять і кожен намагається вколоти, образити, спровокувати. Не можу я впоратися з двадцятьма мужиками, яким під сорок і які оперують ідіотськими, брехливими фразами. Той же Пригожин, який образив мене, а потім вибачався переді мною. Вибач, сказав він, але ти стала дівчинкою для биття.

— Так може ці всі співці й актори, які в результаті підписалися на підтримку Путіна, через деякий час просто як флюгер так само знову поміняють свою позицію і почнуть вибачатися перед Україною?

— Вони можуть робити що завгодно, але вибір за нами. Це наша країна і наша позиція. Я вирішила, що більше їх не прощатиму. Ми не йшли на них з війною, ми уявити собі в страшному сні не могли те, що відбувається зараз. Я усвідомлюю свою відповідальність за вчинки й вислови. Завжди працювала чесно. Те, що українка виграла «Фабрику зірок» для них — російського шоу-бізнесу — був перший удар, їх дуже це розлютило. Другим ударом для них було Євробачення. Якщо 2007-го мене цькували, але злегка, то 2009-го я відчула цькування сповна. Їх «убила» пісня російською і українською мовою. Їх це дуже зачепило. Зараз же я для них взагалі «брунатна» людина, яка підтримує карателів, «бандерівців», «вбивць» і тих, «хто їсть дітей». Як їх Соловйов сказав, що я «гитлерюгендский ублюдок». Я, як жінка, маю це прощати? У мене своя патріотична позиція, чому ця людина має право мене так ображати? Причому ображати брехливо і несправедливо. Я ніколи туди не поїду. У тій країні я перестала вірити в добрих людей. Подивіться на список тих, хто не підтримав політику Путіна. Це в основному лише актори. А де музики, окрім декількох тих, хто відважився і вже багато чим за це поплатився? Злилися. Поїхали до Криму. Була б я акторкою, то може б зберігала контакти з тим сегментом порядних і близьких за духом нам росіян. Я музика і грати для тих, хто підтримує Путіна, хто обзиває мене за мою цілком порядну і справедливу позицію, не збираюся. Скільки шанувальників, які слухали мої пісні, любили мою творчість, нібито розчарувалися в мені та відвернулися. У мене питання до самої себе — що я там взагалі робила? Вони не дають права вибору, вони не поважають твоїх відчуттів і думок. Мені докоряють у тому, що я брала участь на Євробаченні. Я вам чесно скажу, мене тема Євробачення дістала, це хрест, який я, напевно, нестиму все життя. Я не знаю як від цього відхреститися.

— Тобі не здається, що ми хотіли їм — росіянам — довіряти, якось по-близькому ставитися, тоді як вони вважали нас людьми, які чомусь нижче за них?

— Не особливо ми їх любили, але ніколи не хотіли їм зла. Не та ми нація щоб когось ненавидіти. Вони ж дійсно вважали, що їм начебто всі винні. Начебто вони найкращі, обрані. Це відчувалося завжди. У цьому плані ми абсолютно різні. І тут не є важливою біологічна складова, бо в мене теж тато росіянин. Питання в середовищі, у витоках виховання. Ми ніколи не ліземо їх повчати, наставляти, говорити їм за кого голосувати і кого підтримувати. Вони ж постійно лізуть, намагаються домінувати. І я повторюся — вони внутрішньо нам заздрять. Бо в них неможлива така революція як у нас, вони не зможуть повалити диктатора, вони не зможуть зробити так щоб народ було почуто. Все закінчується бурчанням на кухнях. Бояться, знають, що приїдуть автозаки і заберуть, знають, що позбудуться якихось благ, привілеїв. Немає там щирих патріотів, є фанатики, які компенсують свої проблеми. Їм простіше стати до лав і марширувати у червоних камізельках з мантрами — Путін молодець!

— Для когось це дуже зручно. Є цар, наближені, є «свої» і «чужі». Доступ «до тіла», доступ до можливостей і привілеїв.

— Так. Пам’ятаєте як Путін сів на саміті наодинці обідати? Соловйов тоді сказав, що цар трапезує сам. Цар! Принизливо і навіть трагічно від усвідомлення того, що вони навіть можливо не усвідомлюють цього власного приниження. І при цьому продовжують до нас лізти. Невже в Росії нічим зайнятися? Подивіться-но на їхні лікарні, на дороги. Від’їдьте від Красної площі — розруха. Але їм цікавіше в нас. До Грузії полізли. Зараз із Абхазією підписали десятирічний договір. Даруйте, але хто її визнав? І ось реакція в грузинів, які вже хочуть, щоб повернувся Саакашвілі. Росія робить все, щоб її ненавиділи, щоб від неї відхрещувалися. І мені здається, що Росія світ тягне до Третьої світової війни. Піднімають безпілотники над фінами, у нас розпалюють війну і постачають зброю бандитам, війна в Грузії 2008-го року. Невже світ нічого не може цьому протиставити? Чому через Путіна мають гинути наші хлопці?

«КРАЇНА В НАДІЙНИХ РУКАХ»

— Ти вчора презентувала кліп «Герої не вмирають», ти займаєшся збором коштів для солдатів, ти їздиш до зони АТО з концертами. Яке в тебе враження від тих, хто там воює?

— Мені хочеться їх усіх обійняти. Сильно обійняти і весь час говорити «дякую!». Була жахлива історія, коли ми приїхали до однієї з частин Миколаєва, а нам у автобусі заздалегідь сказали, що хлопці ще не знають, що за годину підуть на шикування і потім відправляться на війну. І ось дивишся на бійця, він собі сміється, розмовляє, палить. І ти знаєш, а сказати йому не можеш. Мені їх так шкода стало, що хотілося всіх забрати та відвезти додому. І я на одному концерті розплакалася від того що все знаю, а сказати нічого не можу. Згадуючи про них, стає на душі легше. Розумієш, що країна в надійних руках!

— У тебе як у корінної киянки немає таких відчуттів, мовляв, та ну його цей Донбас?

— Немає! Це ж наше! Чого це ми маємо віддавати своє? Дехто говорить, що віддаймо і врятуємо життя молодих хлопців. Не дай Боже це зробити! Все піде далі. Миколаїв, Херсон, Одеса, Маріуполь. Потрібно стояти до останнього! Це наша земля, як ми можемо її віддати? Що зараз буде з Кримом? Замерзне переправа, як вони харчуватимуться?

— Ось ти жалієш кримчан, які самі начебто захотіли відокремитися.

— А кримські татари? Це ж їхня земля. Вони були за відокремлення? Хто їх запитував? Хто цікавився думкою цього багатостраждального народу? Розумієте, є люди, які сліпі і дурні. Коли ти дивишся російські новини, то складається враження, що Росія живе в діамантах. У багатьох кримчан стався в голові колапс. Їм здалося, що рай — ось він. Путін прийде і всім усе дасть. Що в результаті? Чекають зими. При цьому скільки ми — українці — втратили вкладеного до Криму. Скільки грошей, ресурсів. Скільки наших підприємств залишилося там. Адже Крим фактично підняла Україна. Особисто я вважаю, що Крим — це тимчасово окупована територія. Це наше. Ми не ліземо на чуже, але наше чіпати не можна.

— Так у цьому й різниця між нами. Українці за своє, а Росія на все чуже.

— Це хвороба. Все загарбати, все приєднати. Але диктатори закінчували дуже погано. А в Росії диктатура. Путін не може впоратися зі своїм, але при цьому хапається за чуже.

— Тебе намагаються вколоти з усіх боків. Одні докоряють за те, що ти мешкала в Росії, інші за те, що підтримала Україну.

— Якщо звертати увагу на всіх ідіотів, то життя забракне, а воно в мене одне. Є питання важливіші. Ось нещодавно була в Київському шпиталі. Гроші збирала для батальйону УНСО, який воює в АТО. Всі гроші від концерту віддала їм.

— Вчора був дуже добрий вчинок...

— Так, я відмовилася від російських нагород і виставила їх на аукціон. Гроші знову ж таки підуть бійцям. Все що я можу зробити для солдатів, я роблю. Бо на них тримається наш світ. Я, як мама, хочу щоб моя дочка була щасливою і росла в тій країні в якій вона народилася, а не Боже збав...

— Там, де тебе називатимуть хохлушкою.

— Саме так! Усе це було. І, слава Богу, що тепер цього в моєму житті немає. Я хочу бути щасливою й не хочу бути залежною від грошей, від чиєїсь волі. Мені комфортно у себе вдома в своїй вільній країні. Це потрібно усвідомити багатьом хто ще не зрозумів як це важливо.

— Ти зараз усвідомлюєш, що твоя творчість — це не просто розвага, а носій певних станів, думок, переконань.

— Звичайно! Мені до речі дуже некомфортно перед телекамерами, коли я розумію, що коли скажу щось не те, то не зможу себе поправити. Кожне слово — це відповідальність. Зараз мені звичайно простіше, бо раніше я не особливо цікавилася політикою. Зараз сама ситуація в країні змусила багато в чому розібратися. Дуже б хотілося, щоб багато моїх колег піднімали дух патріотизму. Це важливо!

Валентин ТОРБА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments