Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів
Іван Франко, український письменник, поет, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч

Андрій РОМАНIЙ: «Через війну я перестав бути категоричним»

Нещодавно провідний актор, «зірка» Донецької муздрами дебютував на кону Київського національного театру ім. І. Франка
29 травня, 2015 - 10:42
Андрій РОМАНIЙ
КИЇВСЬКИЙ ДЕБЮТ АНДРІЯ РОМАНІЯ У ВИСТАВІ «ДІВКА.УКРАЇНСЬКА LOVE STORY» ПРЕДСТАВИВ ДОНЕЦЬКОГО ПРЕМ’ЄРА У НЕЗВИЧНІЙ ДЛЯ АКТОРА РОЛІ: ДЯДЬКА МИТРОФАНА — НЕВДАХИ І НАПІВБОМЖА / ФОТО НАДАНО ЛІТЧАСТИНОЮ ТЕАТРУ ІМ. І. ФРАНКА

Сталося це на камерній сцені, у виставі «Дівка.Українська love story» за п’єсою Віри Маковій (режисер Олена Роман). Андрій Романій зіграв у ній дядька Митрофана — невдаху, напівбомжа. Ця роль для нього цілковито незвична, бо і на сцені, і у житті актор завжди випромінював успішність і навіть лиск. Таким він виглядає і зараз, хоча лише Бог відає, чого це йому вартує — адже він продовжує розриватися між Києвом і Донецьком. Не припиняє зв’язків із рідним театром, якому віддав багато років життя, з близькими, котрі лишаються там: ледве не щомісяця їздить, допомагає, чим може, і рідним, і просто тим, хто цієї допомоги потребує.

Під час нашої розмови Андрій був вкрай обережний, довго підбирав слова, хоча, звісно, міг сказати більше й навіть інакше. Але така обачливість зрозуміла й гідна поваги: за ній — реальні людські долі, не байдужі ані йому, ані всім нам.

«СЬОГОДНІШНІЙ ДОНЕЦЬК І Є «МІСТО ЗЕРО»

— Україна через глупство своїх очільників усі ці роки втрачала Донбас, -вважає А. РОМАНІЙ. — А тепер там зона цілковитого «безпрєдєлу». Футуризм якийсь. Є такі фільми — «Скажений Макс», «Місто Зеро»... От сьогоднішній Донецьк і є «місто Зеро». Там живуть, можливо, й непогані люди — лишень розмовляють вони гаслами... А так — і люди душевні, і взаємна підтримка зараз просто вражає. Усі перезнайомилися із сусідами, допомагають одне одному, хто чим може...

Хто у вас лишився у Донецьку?

— У мене там дворічна дитина та дружина. Ми розлучені, але я приїжджаю, допомагаю продуктами, грошима. Є бабусі, котрим я просто допомагав ще за того життя, ще до війни і зараз. У них немає ані дітей, ані онуків, і дехто налаштований так, що відмовляється взагалі будь-що приймати з рук ДНР. Треба їх якось підтримувати. І друзі лишилися — у мене взагалі друзі і з одного, і з другого боку, все ніби навпіл перерізане... Мені це нагадує «Білу гвардію» — місто захоплюють, і один із гетьманом тікає, другий хоче до Денікіна на Дон...

У театрі теж виживають, як можуть. Судити їх за щось? Через війну я перестав бути категоричним. Я об’єктивно на це дивлюся — тому що живу і там, і в Києві. Категоричність взагалі свідчить про інфантильність мислення. Тож людей, котрі влаштовуються на роботу в ДНР, я можу зрозуміти. Але агітувати за ДНР — не зміг би. Не зміг би дітям пояснити, чому я завжди був за Україну, а потім різко став за ДНР. Хоч і є і такі люди: прийде Україна — вони знову за неї агітуватимуть...

Я не подавав заяви про звільнення. Зараз театр перереєструвався в ДНР, і ті, хто там лишився, написали заяви за новою формою про прийняття на роботу, але і такого папірчика я не підписував.

Якщо спробувати сформулювати однією фразою: ви поїхали з Донецька тому, що...

— ...я маю забезпечувати майбутнє своїх дітей. Старший син наразі у Дніпропетровську, середній — у Сумах, молодший — у Донецьку... Усі в різних місцях. Дуже важко — після того, як все було стабільно і добре.

Але лишатися в Донецьку тільки заради того, щоб і надалі жити у хорошій квартирі та їздити на хорошій машині? Ні. Усе одно ми ТУТ тимчасово — це ТАМ будемо назавжди. І що я ТАМ сказав би?

У Донецьку треба було б не просто змінювати свою позицію, а ставати активно проросійським. Але моя позиція — проукраїнська. При цьому я не відношу себе до радикальних націоналістів. Для мене теза «Україна понад усе!» є надто категоричною. Але діти мої, могили моїх предків, моя Батьківщина для мене дуже багато важать. Я хочу, аби люди тут жили добре — і мені не все одно, під яким прапором.

А звідки ви родом?

— Із Дніпропетровська. До Донецького театру потрапив цілковито випадково — коли закінчував училище, приїхав допомогти другові показуватися. Тодішній художній керівник театру Марко Матвійович Бровун запропонував мені лишитися, але я тоді вже знав, що працюватиму у Дніпропетровському театрі. Та Бровун вчинив дуже хитро: каже, у нас зараз якраз здача вистави — йдіть, подивіться. То були «Емігранти» Мрожека, ставив Юрій Кочевенко, грали Геннадій Горшков та Василь Гладнєв, найкращі актори, вистава йшла на тлі залізної завіси, у фіналі вона відкривалася — і зоряне небо на все дзеркало сцени... І «Пінк Флойд» лунав, «Зворотній бік Місяця»... Це був справжній катарсис! Звісно, після того я був уже готовий працювати в цьому театрі на будь-яких умовах...

Я можу багато чого розповісти про Донецький театр, вже повірте мені. Але усім, з ким я спілкуюся, кажу: жодного поганого слова про нього ви від мене не дочекаєтесь. Я там прослужив 26 років, для мене Марко Матвійович був немов батько рідний. Що ви хочете від мене почути? Намагаюся толерантно пояснити ситуацію... Давайте будемо з повагою відгукуватися про ту землю, яка прийняла, на якій стільки пережито...

«МИ І БУЛИ НАЙКРАЩІ, НАЙКРУТІШІ, АЛЕ ПОРІВНЯНО З КИМ?»

Значно вільніше й навіть із захватом А.Романій розповідає про те, як його прийняли у Театрі ім. І. Франка:

— З боку Станіслава Мойсеєва (художнього керівника колективу) було дуже благородно взяти мене до театру. Тут, у Києві, чудовий колектив. Я ніколи не бачив стільки професіоналів, зібраних в одному місці, і не думав, що таке взагалі буває. Велика біда Донецького театру була у тому, що ми нікуди не їздили, а якщо їздили, наприклад, на гастролі чи фестивалі, то показували себе, а не дивилися інших. Тому ми і були найкращі, найкрутіші — але у порівнянні з ким? З самими собою? Я прийшов сюди і побачив прекрасних акторів, прекрасних людей, чудове ставлення цехів до акторів. Загалом у цьому театрі все підпорядковано акторові, і так і має бути.

До того, як я потрапив до Києва, я вважав себе — ну, якщо не генієм, то першим, найкращим. Але побачив, які тут артисти, як вони працюють на партнера, не випинають себе! Один мій приятель подивився «Дівку...» і каже: «У тебе часто бувало так: Романій — та компанія. А тут все змінилося. І не тому, що роль не головна, а тому, що ти вже починаєш працювати в команді». І за це я хочу подякувати своїм партнерам.

Для мене взагалі ці люди — просто відкриття. Я в Донецьку, а колеги-кияни телефонують мало не через день: «У тебе все в порядку?» Коли я лишень сюди приїхав і ми познайомилися, перше запитання було: може, тобі потрібні гроші? у тебе є, де жити, тобі є, що їсти? Коли таке було в театрі, щоб приходив новий артист, та ще й заслужений, який може скласти конкуренцію, — і до нього так ставилися? Мені хотілося б думати, що все це — від щирого серця. Принаймні, за ті півроку, що я працюю у франківців, жодної краплі негативу ні від кого не бачив. І ні про кого в театрі не чув нічого поганого — адже яка сприятлива ситуація, коли з’являється «свіжа» людина, котру можна затягнути до свого «табору»... Але нічого подібного не було і нема.

...Персонаж Романія у «Дівці...» геть не схожий на самого актора. «Як він посивів», — сказала про Андрія колега, котра востаннє бачила його в одній з донецьких вистав. На щастя, ні — просто складний грим. Але виглядає він напрочуд органічно: сивина, неголеність, примружені очі із почервонілими повіками... Та й вся постава: зігнута спина, подертий, розтягнутий светр, крізь дірки в якому просвічує засмальцьована «ковбойка»... Гроші, котрі збирав по копієчці, аби викупити батьківську хату, цей дядько Митрофан тримає загорнутими у поліетиленовий пакет, той — у старій шкарпетці, ту — у поясній сумочці із напівзатертим Міккі-Маусом...

— Боже, як художники шукали цього Міккі Мауса, бо я саме таке просив і навіть вимагав! — сміється Романій.

Ви коли-небудь грали таку вікову, характерну роль?

— Ніколи. Мені такий цікавий став цей маргінал! «Кончений чувак», у якого — теж своя правда: «Мене вигнали з батьківської хати!» Ми з дівчатами-художницями довго сиділи, шукали — светр навиворіт, тому що в мого героя душа — навиворіт, нитки стирчать, під пахвами вирізано, аби не пахло... Сумочка на поясі — із секонд-хенду, щоб було зрозуміло: це або з «гуманітарки», або викинув хтось, а він підібрав... Дядько Митрофан нізащо не піде гроші витрачати — вони будуть у нього у шкарпетці, у целофані... У цій людині стільки намішано — наче коріння переплелося... І все підкорене одному: віддайте мою хату! Це ідея-фікс: «коли у мене буде мій дім — одразу все налагодиться»... Усе було б добре, я б міг його для себе навіть повністю виправдати, якби Митрофан усі ці роки не жив лише ідеєю помсти і не був тепер готовий вигнати на вулицю інших...

У мене було багато думок про персонаж, але я розумів, що не можна «перетягувати ковдру» на себе. Зіграти все, що було придумано, важко — мало місця, мало простору в ролі. Але партнери напрочуд толерантно до цього ставляться. Коли мені треба було виймати чи ховати гроші, а виходило задовго, і я намагався робити все якнайшвидше, мені сказали: «Не поспішай, ми зачекаємо». — «Так я ж перетягаю ковдру!» — «Нічого, тягни! Свого ми все одно не віддамо!»

...Нещодавно до мене на виставу спеціально приїхали мої глядачі — з Донецька, Дніпропетровська, Харкова, хто де зараз живе. Кияни теж прийшли. Завалили мене квітами — колеги-актори навіть жартували... Кажу їм — не переживайте, це було один раз і навряд чи повториться. Люди просто хотіли підтримати. Я їм дуже вдячний. І пости у соцмережах, і добрі побажання — все це дуже вартісне для мене.

...Нині Романій здійснив ще один нестандартний крок — пішов навчатися на заочний режисерський курс, у Харків («Вийшло так, що наразі в мене немає стільки вистав, як раніше. Чого ж час марнувати?» — каже він). Зараз готує зі студентами пушкінський «Пир під час чуми» — вибір матеріалу цілковито зрозумілий.

Усе це, зрештою, спонукає по-іншому подивитися на історичний момент, що ми його переживаємо. Для когось це означає крах усього життя, але може бути інакше — нові можливості, новий досвід, нові перспективи. І доля Андрія Романія — свідчення цього.

Анна ЛИПКІВСЬКА, театрознавець
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments