Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини.
Юрій Шевельов, український мовознавець, історик літератури

Антиутопія, алкоголь і дід-шпигун

Головні гіти кінофестивалю Docudays UA
1 квітня, 2021 - 10:22
«Останній лучник» — багатошарове кінематографічне полотно, в якому є не тільки повна ніжності сімейна сага, але й зліпок історії післявоєнної Іспанії – країни, яка, травмована франкістською диктатурою, все ж дивом зберегла живе непідцензурне мистецтво

25 березня в Києві розпочався XVIII міжнародний кінофестиваль документального кіно про права людини Docudays UA.

Через карантин фестиваль проходить онлайн. Всі програми, а також дискусії та круглі столи можна безкоштовно подивитися на сайті docuspace.org до 4 квітня включно.

Сьогодні ми розповідаємо про п’ять найпомітніших позаконкурсних прем’єр у програмах Docu/Хіти, Docu/Art і «Майстри».

«ХУДОЖНИЦЯ I ЗЛОДIЙ», режисер Беньямін Рі (Норвегія)

Молода чеська художниця Барбора КИСІЛКОВА переїжджає з Берліна в Осло, щоб розпочати нове життя. У квітні 2015 дві її найцінніші картини викрадені серед білого дня з галереї Нобеля в центрі міста. Крадіїв затримано, але поліція запевняє, що полотна вже не повернути, оскільки зловмисники самі не пам’ятають, куди їх поділи.  Сподіваючись усе ж знайти бодай якісь зачіпки, Барбора відвідує засідання суду над одним з підозрюваних — рецидивістом Карлом-Бертілом НОРДЛАНДОМ. Несподівано для самої себе вона питає в крадія дозволу намалювати його портрет. Так  починається дуже незвична дружба.

Режисер Бенджамін РІ відстежує розвиток цих стосунків протягом трьох років. Матеріал виграшний: ось двоє людей з космічно далеких світів, — художниця й злодій, панянка й хуліган — і ось між ними емоційний зв’язок. Просто фільмуй, як воно є. Всі розчуляться, всі схвилюються, всі аплодуватимуть — особливо якщо ще й побачать щасливий кінець (спойлер — він є, уточнення — не в ньому справа).

Але Рі знає, що його режисерська влада поширюється набагато далі й набагато глибше. Перше, що він робить — розбиває сюжет на два оповідні ракурси. Спершу бачимо події очима Барбори. В наступній частині слово бере Бертіл. Причому нам показують одні й ті самі сцени — але вони щоразу вбудовані в оптику іншого персонажа. Ближче до фіналу бере гору об’єктивний погляд режисера.

Завдяки такому розділенню, а потім суміщенню нарративів створюється потрібна стереоскопія — коли характери Барбори та Бертіла постають перед нами об’ємно, з усією потрібною психологічною світлотінню. І стає зрозумілим, що спільного між ними більше, ніж здається. Що Карл, крадій, наркоман, з тату на грудях «Стукачі — вимираючий вид» насправді тямить у мистецтві, добре вчився, колись опікувався дітьми з особливостями розвитку, вигравав на спортивних змаганнях, але зв’язався з кепською компанією, живе весь час у страху, що не виправдає сподівання близьких людей, і його дитинство було самотнім і переламаним.  Що Барбора помішана на темі смерті з дитинства, що вона багато років жила з чоловіком, який її принижував і бив, що вона й після того, як утекла, підтримувала стосунки з кривдником, що від сімейної терапії вона почувається повним лайном, що свої гіперреалістичні тривожні полотна вона малює, аби красою притлумити страждання — свої та розлиті в світі. Що обидва — і зовні брутальний Карл, і допитлива, цілеспрямована Барбора в суті своїй вразливі, мов діти. Тільки перший — це дитина покинута, в той час як друга — це дитина, що грається прямо посеред автостради. Потяг до саморуйнування в них однаковий. Карл його глушить наркотою, а Барбора — біля полотна.

І саме тому вони приречені одне на одного.

Варто повторити: Рі у фільмі про силу мистецтва сам діє як живописець; оперуючи замість фарб драматургією — малює вражаючий парний портрет.

Саме ним фільм і закінчується. Свій режисерський живопис Рі замикає композицією Барбори. Портретом художниці та злодія, впійманих у рамку полотна, в обіймах одне одного.

Двох споріднених душ, у яких не було жодних шансів знайти одна одну — якби не злочин.

«ЖИВI», режисер Ай Вейвей (Німеччина—Мексика)

26 вересня 2014 у Мексиці студенти-активісти з педагогічного коледжу для незаможної молоді в Айотзінапі, штат Герреро, по дорозі на акцію протесту в сусіднє місто Ігуаль зазнали нападу поліції та невідомих у масках. Шість осіб було вбито, 43 студента викрадено, та, судячи з усього, страчено місцевим наркокартелем. З тих пір родини хлопців живуть у психологічному пеклі, з питаннями без відповідей — ще одні жертви масового насильства, яке десятиліттями захльостує мексиканське суспільство.

Одна з головних версій убивства — наказ мера міста Хосе Луїса Абарка Веласкеса, проти  політики якого протестували студенти. У день атаки дружина мера Марія де лос Анхелес Пінеда виступала на головній площі Ігуалю. Після інциденту вони обидва втекли.

Ай ВЕЙВЕЙ народився 28 серпня 1957 в Пекіні. Знаменитий китайський художник, скульптор, фотограф і громадський активіст,  лауреат багатьох міжнародних премій, він відомий відкритою критикою тоталітарного уряду КНР, за що зазнавав переслідувань. З 2015 Ай живе в Берліні. Він так само не новачок в режисурі. У його доробку понад 20 неігрових картин, що стосуються найгостріших тем — від кризи біженців до дисидентського руху в Китаї.

З першого же кадру помітно, що «Живі» — це фільм художника — з розміреним медитативним ритмом, довгими загальними планами, любовним опрацюванням світлотіні й локального кольору. Ай Вейвей дає голос родичам жертв, робить цих незаможних селян головними героями драми, що тягнеться вже сьомий рік. І в підсумку створює настільки ж візуально насичену, наскільки й пронизливу картину про жертв, воскрешаючи їх у спогадах тих, хто несе на собі тягар утрати.

Так живими стають ті, кого вбили озвірілі від уседозволеності можновладці. Кіно не рятує — але принаймні не дає лишитися на самоті зі своїм горем.

«РОЗБИТИЙ НIС,   ПОРОЖНI КИШЕНI», режисери брати Росс (США)

Місце дії — бар у лас-вегаського чорта на рогах. Час — від світанку до світанку. Одна доба. Остання доба перед закриттям: вишневий сад, тобто «Ревучі 20-ті», продається за борги.

Починається фільм самовпевненим титром «Ми вважаємо ці істини очевидними», що змінюється музичною ламентацією на тему «Коли я був молодий, я полишив свій дім назавжди» і нахабно-жовтими титрами, не без кокетства стилізованими в дусі — ні, не двадцятих, а шістдесятих. Якийсь підтоптаний передпенсійний гіпі цілеспрямовано шкутильгає вперед на тлі одноповерхової околиці.

Він прямує в приміщення, де висить табличка «Досить тут стовбичити», на стіні — череп буйвола, на дверях написано «Посміхнися на камеру, виродку», серед склянок і келихів дзеленчить невинна дитяча іграшка-каруселька, в куті припадає пилом пара гральних автоматів, на яких ніхто не грає. І де багато, дуже багато алкоголю.

Сивочолий патлатий зморшкуватий Майкл пробуджується обличчям на стійці, точніше, його будить бармен: «Вставай, чуваче, ти знаєш правила, тут не можна спати». Майкл голиться в барному туалеті, наспівуючи монолог з «Макбета»: «Завтра, завтра, завтра... А дні дрібними кроками повзуть».

Майкл — колишній актор. Брюс, афроамериканець з красивими і безмежно сумними очима — ветеран війни. Пем — так само ветеранка, 60 років, пишається своїми по-молодому пружними цицьками. Марк — здоровань-бармен з густою доглянутою бородою та музичними здібностями — може і заграти, і заспівати. Шей, його сувора змінниця, має сина, підлітка-роздовбая Трея. Сюжет поступово наповнюється все новими й новими обличчями — і якими обличчями! — але ані на мить не втрачає цілісності. Тернер Росс і Білл Росс IV знаходять для кожного й кожної достатньо екранного часу, аби не просто віддати належне самій по собі принадній хмільній «фактурі», а й щоб одним-двома ракурсами, кількома вчасно підслуханими фразами промалювати окрему драму, виявити персональну історію, безцінну й неповторну — незалежно від градусу вгашеності персонажа. Кожен по-своєму філософ, кожен у своєму роді поет і навіть іноді святий. Вони загублені, вони смішні, вони трагічні. Вони востаннє разом. Все, що їм лишається — святкувати.

І вони святкують, святкують як можуть, з гірляндами і кольоровими капелюшками, з феєрверками і розмазаним по асфальту тортом, що мав напис «Усе одно цей бар був паскудним», з відчайдушним фліртом, повільними танцями, зізнаннями в коханні та в ненависті, зі спробами, на щастя, марними, влаштувати справжню чоловічу бійку.

Надзвичайна спостережливість Росс приносить їм те, що російська документалістка Марина РАЗБЄЖКІНА називає посмішкою документальних богів: наприклад, коли по телевізору починають говорити про розп’яття та Старий Заповіт, голова Брюса на задньому плані суміщається з ілюмінацією та набуває справжнісінького німбу. Брати посилюють драматургію потрібною дрібкою іронії, не приховуючи дикуватих п’яних витребеньок; врізаючи титри на кшталт «Будяки найживучіші» чи «Було весело, доки це тривало»; перебиваючи оповідь монохромними віньєтками — то в жовтий, то в бузковий зафарбованими видами Лас-Вегаса; пускаючи в інтермедіях знущально-іграшкову музику. «Двадцяті» — місце втечі та сховок, резервація п’яних снів і буха Агора; але місто за його проспиртованими стінами — ще менше реальне.

Та все ж цей корабель дурнів піде на дно раніше. Під пісню з рефреном «Невже це й усе?»

Лишаться тільки очевидні істини: порожні кишені, розбитий ніс, похмілля і сміх.

«ОСТАННIЙ ЛУЧНИК», режисерка Дасіль Манрике де Лара Міярес (Iспанія)

Альберто МАНРИКЕ, засновник мистецького руху «Лучників сучасного мистецтва» в Іспанії — один з найбільших канарських художників ХХ століття. Після інсульту його пам’ять починає згасати. Внучка художника, режисер Дасіль Манрике, повертається на Канари після 24 років відсутності, щоб допомогти Альберто відновити спогади про його життя і кар’єрі. Переглядаючи старі відеозаписи й щоденники, вона відкриває історію кохання дідуся й бабусі — скрипальки Йейі, а також чарівний світ, який вони створили разом. Прямо посеред зйомок Альберто раптово помирає. І Дасіль опиняється перед нелегким вибором — як продовжити фільм.

«Останній лучник» збудований на різночасових і різностильових образах. Манрике естетизує свою зйомку за допомогою динамічного монтажу, прискореного руху, анімації — і дуже точно вклеює архівні зйомки і фотографії 50-70-річної давності. Виходить багатошарове кінематографічне полотно, в якому є не тільки повна ніжності сімейна сага, але й зліпок історії післявоєнної Іспанії — країни, яка, травмована франкістською диктатурою, все ж дивом зберегла живе непідцензурне мистецтво.

«КРIТ», режисерка Майте Альберда (Чилі)

Картина чилійської документалістки Майте АЛЬБЕРДА СОДО «Кріт» (The Mole Agent) починається з фізіономії Аль Пачіно на плакаті знаменитої гангстерської драми «Обличчя зі шрамом» (1983), що висить в офісі приватного детектива Ромуло. Ромуло, однак, не веде розслідування особисто, а наймає — після ретельного кастингу — 80-річного Серхіо для відповідальної місії: вселитися в будинок для людей похилого віку, щоб розслідувати, чи не ображають там матір клієнтки. Антураж додається: окуляри та ручки зі вбудованими мініатюрними камерами, кодові слова, регулярні розмови по секретним інтернет-месенджерам.

Альберда щосили використовує стилістику фільмів нуар і шпигунських детективів: «підглядаючі» зйомки через вікно або через дерева, тривожну чи напружену музику. У поєднанні з буднями Серхіо та його нових подруг і друзів це саме по собі іронічно; а найкумедніше виглядає Ромуло, котрий ставиться до всієї операції з могильною серйозністю.

Найцінніше тут — спостереження за мешканцями великого та неспокійного будинку. У 80-90-річних бабусь і дідусів все як у людей: свої ігри, задоволення, радості, печалі, суперництво, закоханості. Підтягнутий елегантний Серхіо стає улюбленцем жіночої частини притулку мало не з першого дня. І, хоча дуже швидко з’ясовується, що з матір’ю клієнтки все гаразд, він захоплюється новою і непередбаченої місією — як може, скрашує самотність пансіонерок. Зрештою, по нього через 3 місяці прийде дочка, аби забрати додому — а ось його колежанок ніхто не провідує навіть при живих родичах. Так, непомітно, «Кріт» в останні 20 хвилин перетворюється з неігрової комедії в драму — настільки щемливу, що переймається навіть діловитий Ромуло.

Фільм відзначений номінацією на «Оскар» і Призом глядацьких симпатій на фестивалі в Сан-Себастьяні (2020).

В наступному числі нашої газети читайте огляд українського повнометражного конкурсу.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: