Наскільки велика сила людського духу! Дивишся на нього і дивуєшся: в чому душа тримається, а він мріє, працює, ніби перед ним - вічність...
Микола Амосов, український учений-хірург, письменник, публіцист, громадський діяч, академік НАН України

Аутизм як знак нового часу

Чому творче об’єднання «Клініка Дорошенка Грищенко» взялося за цю дещо медичну тему?
2 квітня, 2010 - 00:00
ОКСАНА ГРИЩЕНКО ТА МАЙКЛ МЕРФЕНКО НА ВІДКРИТТІ ВИСТАВКИ «ТИ ПАМ’ЯТАЄШ ЛЮБОВ?» / ФОТО МИКОЛИ ЛАЗАРЕНКА

У 2008 році ООН оголосила 2 квітня Всесвітнім днем аутизму. Адже останні десятиліття поширеність аутизму серед населення — однакова для всіх держав, націй та соціальних прошарків. В державах пострадянського простору ця проблема залишається майже поза правовим полем, адже донедавна аутизм у нас просто не діагностували, а дітей із розладами аутичного спектра (РАС) стає набагато більше, ніж дітей з ізольованою глухотою і сліпотою разом узятих, із синдромом Дауна, цукровим діабетом чи онкологічними захворюваннями.

25 квітня у Києві відкриється міжнародний мистецький проект, присвячений темі аутизму. Куратори, Тетяна Гершуні та Оксана Грищенко, запросили до участі художників із різних країн світу, які, на їхню думку, з різних точок зору «проявлять» світ аутичної людини, що уникає соціальності, спілкування із зовнішнім світом, котрий намагається агресивним способом нав’язати будь-які уподобання — що нам купувати, слухати і вдягати, як мислити й у що вірити.

Як стверджують сучасні наукові дослідники, багато мислителів та художників людства страждали легкою формою аутизму — аномалії психічного розвитку, що характеризується розладом контакту з навколишнім світом. Деякі вчені вважають, що одна з форм високо функціонального аутизму, відома як синдром Аспергера, може бути напряму пов’язана з геніальністю. Так, британський професор Майкл Фітцжеральд стверджує, що такі великі люди, як Альберт Ейнштейн, Ісак Ньютон, Джордж Оруел, Герберт Уелс, Моцарт, Кант і багато інших мислителів мали легку форму аутизму.

Як зазначають інші науковці, згідно зі статистикою, різні форми аутизму зустрічаються в кожної сотої людини, але при цьому більшість форм не є небезпечними і не заважають людині стати повноцінною й навіть успішною в соціальному житті.

Оксана Грищенко розповіла про свій шлях у мистецтво та свою зацікавленість проблемою аутизму в нашій країні. А також — чому проект її мистецького об’єднання «Клініка Дорошенка Грищенко» взявся за цю дещо медичну тему.

— Оксано, що тебе привело до мистецтва? Адже у тебе біологічна та економічна освіта, певний час ти працювала в уряді.

— У моєму житті завжди було два напрямки, в яких я працювала і розвивалась. Один із них — наука це була чи бізнес, чи навіть робота в уряді — це більш логічна, раціональна складова. Другою складовою завжди було мистецтво.

В сім’ї всі цікавилися мистецтвом. Батьки моєї мами, з якими я росла, були архітекторами, все їхнє життя — це органічне поєднання логіки та естетики. Так що без їхнього впливу, мабуть, не обійшлося...

— Що для тебе мистецтво?

— Коли я закінчувала школу, була впевнена, що буду займатися наукою, але у випускному класі стало зрозуміло, що якщо в моєму житті не буде чогось іще, я просто не зможу дихати. І це дихання дає мені мистецтво.

— Як твої батьки намагалися планувати твоє майбутнє? Адже у сім’ї дипломатів, причому не в першому поколінні, логічно було б продовжувати батьківську справу.

— В сім’ї мого батька завжди була сильна орієнтація на реалізацію крізь кар’єру. Згідно з логікою мого діда-дипломата, після завершення біофаку я мала б піти в Інститут ім. Богомольця працювати в лабораторії та писати кандидатську. Проте я ніколи не була здатна обирати стандартні шляхи, вони здавалися мені неймовірно безглуздими. А мої батьки, самі люди дуже нестандартні, ніколи мене в цьому не зупиняли.

В принципі, мені не складно швидко міняти напрямки роботи — для мене головне не посада і навіть не сфера діяльності. Для мене найголовніше — створення чогось нового майже з неможливого, результат роботи. Тобто де б я не працювала — творчий процес присутній завжди. Але в мистецтві творчість ще більш ірраціональна, ніж у бізнесі, безумовно.

— Твій чоловік, Майкл Мерфенко, — професійний художник. Де ви з ним зустрілися?

— З чоловіком ми зустрілися ще студентами, в Німеччині. Пам’ятаю, для мене тоді було одкровенням, що людина от так просто і впевнено може сказати що вона — художник, так само як інші говорили, що вони юристи, біологи чи інженери. Результатом нашої зустрічі була не просто поява в моєму житті й у моїй сім’ї художника — це була перша людина, подібна мені за мисленням та світосприйняттям. І йому, й мені було нецікаво йти відповідно до стандартів класичної школи сучасного мистецтва, яка котується в Лондоні чи Нью-Йорку. Він постійно йде своїм шляхом у мистецтві, як і я.

— Розкажи про свій перший мистецький проект.

— Мій перший досвід — проекти, які ми робили з Майклом у Брюсселі, де він протягом 1999—2001 років учився на експериментальному факультеті мистецького університету. На той момент я ще не наважувалася на власні роботи, мені була більш цікава концептуальна частина мистецьких проектів. По-суті, я вже тоді виконувала роль куратора арт-проектів.

Перший наш спільний проект називався «Реальна еволюція», в якому ми вперше озвучили нашу власну філософію мистецтва й розуміння сенсу життя. Це була інсталяція з картинами, які кріпилися до стелі, висіли над водою. Сприйняли його викладачі дуже складно, адже живопис у ХХ столітті не раз визначався таким, що вичерпав свою актуальність.

Випускний проект «Магічні місця» ми вже більше замаскували під «парадигму» сучасного мистецтва. Жодного живопису. Інсталяція складалася з повітряних кульок, цифрової відео-проекції, скульптур із дроту та вати. Ми прагнули створити простір, в якому б відчувалася магія, адже ми всі маємо досвід якихось просвітлень, що трапляються з нами в певних, іноді зовсім несподіваних, місцях — чи то в лісі, у храмі, чи освітленому сонячним промінням кафе. Тоді одна з впливових місцевих галерей сучасного мистецтва зацікавилася лише цим проектом з усіх проектів випускників. І для нас це був найголовніший показник.

— Ти була куратором цих проектів чи співавтором?

— Звичайно, офіційно я співавтором не була. Але у багатьох художників схожа ситуація: довго ніхто не чув про Емілію Кабакову, дружину відомого Іллі Кабакова, чи Жан-Клод — дружину відомого ленд-артиста Крісто. Це тепер вони підписують роботи двома іменами. Так буває — коли у художника дружина не просто дружина, але й однодумець та партнер, відповідно — і співавтор, адже багато ідей генеруються спільно.

— Також ти мала відношення до широко розголошеного проекту «Пурифікація», який відбувся між двома президентськими турами на минулих виборах. Наскільки він був вчасним і наскільки вплинув на твою подальшу роботу з мистецтвом?

— У цьому проекті я була другою скрипкою, допомагала кураторам проекту — Костянтину Дорошенко та Жені Мінко. Проект був надзвичайно вчасним, адже він був присвячений «очищенню соціуму», напруження в якому тоді просто висіло у повітрі.

Не можна сказати, що це була випадковість — і я, і Костя, з яким ми організували «Клініку...», завжди добре відчуваємо час і простір, в якому художній проект може максимально проявитись і викликати потрібний резонанс. Тому наша з ним організація не просто мистецька, а власне соціально-мистецька. Нам цікаво «грати» с соціумом, робити йому виклик.

— Розкажи, чому ваша мистецька організація називається саме «клінікою».

— Коли ми організовували Клініку, ми не знали, що це буде і як це об’єднання буде функціонувати. В нас вже були проекти, які ми хотіли зробити, але — жодного, так би мовити, «бізнес плану». Комерційну кампанію так не починають, це я знаю точно, але мистецьку організацію — тільки так, не інакше.

Щодо самої назви — звичайно, ми довго над нею думали, адже вона мала стати певним «брендом». І Костя, й я віримо, що мистецтво на свій кшталт «лікує» суспільство, як і людей, які створюють мистецтво. Мистецтво — своєрідна терапія: люди ходять на виставки, щоб отримати відповіді на якісь свої запитання, дія справжнього сучасного мистецтва — зміна нашої свідомості. Тому ми і називаємося «клінікою». З іншого боку, деякі наші друзі іронізують: так, сучасне мистецтво — це справді «клініка».

— «Аут» — ваш перший масштабний міжнародний арт-проект. Це перша спроба підняти і спробувати дати відповідь на території мистецтва на запитання: що таке аутизм для сучасного світу? І чому вроджених аутистів все більшає, як і «набутих»?

— Про аутизм мало не щодня пише світова преса. Проте ніде в світі ще не розглядали цю тему саме в ракурсі рефлексії крізь мистецтво — і цим наш проект унікальний не лише для України. Ми вважаємо, що ця тема зараз надзвичайно актуальна і потрібна, й перш за все вона викликала зацікавленість у нас самих.

«Аут» цілком відповідає логіці виставок «Клініки». Перший наш проект — виставка фотографій Мілосєрдова, які він зробив під час розпаду СРСР — фіналу однієї епохи й початку нової, а також і часу народження незалежної Украйни. Наступний — «Чингізиди України» — виставка у галереї «Дукат» історичних реконструкцій Юрія Нікітіна портретів ханів династії Гераїв, чиє правління становить для України дуже серйозний етап існування державності на її території. Проект «Мавка або Ще не вмерла Україна» — спроба по новому подивитися на концепцію національної української ідеї напередодні ще одних виборів. Тепер — аутизм як символ нового часу, просякнутого інформаційними потоками медіа, реклами, інтернету, які заповнюють наше життя.

Нове для нас — масштаб. Адже тема глобальна в світовому розумінні, принаймні в світі вона добре озвучена. В нашій країні — менше, в нас навіть мало хто знає, що аутизм це не шизофренія й не розумова відсталість. Але зацікавленість вже давно є. І саме сучасне мистецтво може підказати, над чим зараз потрібно замислитися.

— Але аутизм — тема перш за все медична. Чи має право сучасне мистецтво заходити на цю територію?

— Так, аутизм — тема , котра потребує уваги не тільки мистецької. Аутизм — виклик як для медицини, так і — в набагато більшій мірі — для сфери освіти та соціальної адаптації. Але, думаю, що саме завдяки такому неординарному підходу, мистецькому погляду на тему аутизму, багато хто отримає відповіді на свої запитання. Адже аутизм це не просто діагноз, не тільки діти, які такими народилися. Це нове покоління людей, нове суспільство.

— Тобто, ми всі трохи аутисти?

— Ми все більше «перенасичені» інформацією, соціальні стосунки стають більш складними — тепер простіше поспілкуватися смс, аніж зустрітись і погуляти разом чи випити кави. І ці зміни — не важливо, погані вони чи ні — вони є. Їх потрібно осмислити й прийняти, щоб зрозуміти, що з цим всім тепер робити.

Потрібно усвідомити, що аутичних дітей стає більше не просто так. Навіть здорові діти більше, ніж колись ми, дивляться телевізор, вони змалечку перебувають під інформаційним тиском, отримують багатий досвід віртуального світу, й їм потрібно інакше подавати інформацію в школі, аби вони її сприймали й вона їм була цікава. Все має змінюватися — від системи освіти до нашого з вами ставлення до цієї проблеми. І цей проект частково зніме фобії, розвіє певні забобони й зайвий трагізм. Адже інші люди — це просто інші люди, а не завжди «невиліковно хворі». Зараз взагалі мало людей залишилося «нормальних» у звичному нам розумінні.

Аутизм — це не кінець життя ні аутиста, ні сім’ї, ні суспільства. Це знак нової ери, й нам всім потрібно не ізолюватися та зациклюватися на апокаліптичних думках, а рухатися далі.

— Що таке аутизм й аутичність у контексті вашого проекту?

— Це інший вид функціонування мозку та свідомості. Він не є обмеженим в якомусь плані, він просто інакший. Взагалі, важливо розуміти, що є щось інше, яке відрізняється від стандартного — в чомусь воно може бути слабшим, проте в іншому буде сильнішим — і усвідомлення цього соціумом дозволяє йому розвиватися далі.

Над проектом працює серйозна команда, бере участь багато художників, два куратори. Це потужна колективна творчість — і в кожного з учасників є свій аспект бачення теми аутизму.

Наша головна мета — подолати інерцію старого мислення, спонукати не лише задуматися, а й почати творчо шукати рішення. В результаті проекту має відбутися щось непередбачуване, в цьому я впевнена.

— Де можна буде побачити проект «Аут»?

— Коли вже проект ішов на повну потужність, ми нарешті знайшли ідеальне місце — Шоколадний будинок на Шовковичній, 17, легендарний київський особняк, якій після кількох десятиліть реставрації нещодавно був відкритий для відвідувачів як виставковий філіал Київського музею російського мистецтва. Це буде перший великий проект у цьому дивовижному історичному просторі. І є в ньому певний потрібний нам аутизм «казкового світу».

Розмовляла Марія ХРУЩАК
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ