Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

«Балада про Крути»

Під такою назвою в Національному театрі імені І. Франка чернігівці представили масштабну виставу
6 лютого, 2018 - 10:08
ФОТО АНАСТАСІЇ БІАНКИ

Той, хто пам’ятає театр радянських часів, має стійку ідіосинкразію до так званих датських п’єс та вистав — усіх отих «назустріч...», «з нагоди...» та «на виконання...». Але ніде правди діти: держава, яка перебуває в процесі розбудови та самопозиціонування, потребує чітких ціннісних орієнтирів. Річниці знаменних подій власної, а не нав’язаної й міфологізованої імперської історії — слушний привід для актуалізації змістів та розстановки акцентів.

До Чернігівського театру імені Т. Шевченка надійшло держзамовлення на виставу до 100-річчя бою під Крутами. Літературною основою цього масштабного дійства, названого «Баладою про Крути», став драматургічний твір Анатолія Покришня, а участь у ньому взяли не лише «шевченківці», а й Молодіжка, Театр ляльок, Філармонія, тобто фактично всі найпотужніші мистецькі заклади області (у підсумку на кін вийшло понад 120 осіб).

Зорганізоване режисером Андрієм Бакіровим сценічне видовище за жанром можна визначити як «реквієм у живих картинах». Його локації — Софійський майдан, Університет Св. Володимира, кабінет Грушевського, штаб у Бахмачі, поле під Крутами тощо. Очікувано використані кадри кіно- та фотохроніки. Загальний стиль — лаконічно-репортажний (власне, так і звучить текст А. Покришня — більше «телеграфно», аніж живо-розмовно).

Але Бакіров не був би Бакіровим, якби пішов суто за шаблоном. У даному разі він зреалізував свій улюблений образно-змістовний контраст через діаметральні полюси, що проковують любов — та ненависть.

На «полюсі любові» — юрба студентів та гімназистів, котрі вперше у житті вбралися у військові однострої, але досі лишаються підлітками, якщо не геть дітьми. Тут і впізнаваність, і окрема «фарбочка» кожного у натовпі, й лірика, і душевність, і сум — ми ж бо знаємо, що станеться з цими хлоп’ятами зовсім скоро. Схоже, знає і священик, котрий приходить благословити їх на бій та звитягу (напрочуд вірний, спокійний та глибокий тон знайшов у цій крихітній ролі актор Молодіжного театру Володимир Банюк).

Другий полюс — наче жорстокий, невблаганний Рок — справжні телеграми, які надсилалися восени 1917-го — на початку 1918-го Леніним, Троцьким, Антоновим-Овсієнком, Муравйовим. Їхній текст «біжить» екраном на паперових смужках, озвучуваний безпристрасними, «металевими» голосами телеграфісток по обидва боки дзеркала сцени (Оксана Гребенюк та Наталя Максименко). І від тих телеграм, від того «кулеметного» їх виголошення стає моторошніше, ніж від усього іншого — стільки в них пихи, відчуття власної винятковості, нехтування людськими життями та якось звірячої люті на адресу «хохлів». Текст А. Покришня написаний, як не крути, з позицій сьогодення (тому й рясніє надто прямими алюзіями), а це — та реальність, яка промовляє сама за себе. Історична правда. Страшна й однозначна.

Геть, якнайшвидше геть від Росії! Мимовільний, але неминучий висновок з усього побаченого й почутого. Решта — уже не раціональні побудови, а безмежна печаль, сльози й шана.

...У мене немає вичерпної відповіді, чи треба у ХХІ ст. діяти «лобово», традиційними засобами «монументальної пропаганди». Але тим курсантам військових ліцеїв з усієї України, котрі склали переважну більшість публіки на показі у Києві (деякі дівчатка та хлопчики виглядали зовсім дітьми — наче поцупили отой камуфляж у батьків та старших братів), воно справді треба. Аудиторія, не призвичаєна до складних, метафоричних сценічних побудов, певне, найкраще сприйме прості істини саме у такий спосіб — висловленими просто, прямо й чесно. Так, як це зробили чернігівці.

Зрештою, не буває «датських» вистав — бувають невправні та безтямні постановники.

Анна ЛИПКІВСЬКА, театрознавець
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments