Бережіть собори душ своїх… Бо з усього найгіршого, що може бути в людині, душа заяча, душа раба!
Олесь Гончар, український письменник, літературний критик, громадський діяч

Без глянцю

У Львові Станіслав Мойсеєв закінчує репетиції нової вистави «Венеційського купця» за Шекспіром
24 березня, 2020 - 09:30
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Комедію Вільяма Шекспіра в Театрі ім.Марії Заньковецької ставить запрошений режисер, доцент кафедри акторського мистецтва Київського університету театру, кіно і телебачення ім.Карпенка-Карого Станіслав МОЙСЕЄВ. Перші покази відбудуться всередині квітня, але «День» уже зазирнув за лаштунки заньківчан, щоби дізнатися про особливості постановки. І про це — далі в розмові зі Станіславом Анатолійовичем.

— Чому саме «Венеційський купець», який не є найпопулярнішою п’єсою Шекспіра? І принагідно згадаю, що ви вже зверталися до цього твору десять років тому — в столичному «Молодому театрі», де головні ролі грали зірки Станіслав Боклан та Олексій Вертинський.

— Ця п’єса, з одного боку, не входить у ТОП-творів Шекспіра, як припустимо, «Отелло» чи «Король Лір», але, попри це, вона все ж є топовою, бо багато видатних акторів грали свого часу роль Шейлока... Можна згадати Олександра Калягіна. Постановку здійснив Роберт Стуруа (прем’єра відбулася 2000 року в московському театрі ET CETERA. — Т.К.). Також британська історія тримає різні постаті... Достатньо сказати, що ця історія достатньо визначальна і цікава. Але не це спонукає знову її ставити. П’єса дуже складна в своїй структурі, бо в ній сконцентровано, по суті, три історії. Є історія Шейлока, є історія, пов’язана з венеційським купцем Антоніо, є історія Порції. І всі вони дуже дивно з’єднуються, переплітаються між собою. І, як завжди для Шекспіра, його актуалізація відбувається незалежно від того, як ми на це дивимося, чи ми будемо одягати їх у сучасні костюми. Все одно ця актуальність пробивається. Там є теми і справедливого суду, і відповідальності, і морально-етичного вибору, і проблем жорстокості або расової дискримінації. Ясно, що ми сприймаємо ці речі зараз не так, як кілька століть тому. В Шекспіра є надзвичайна важлива тема — відомо, що на той час євреї жили в гетто, були позбавлені громадянських прав, а Шекспір робить Шейлока людиною. Тобто він не йде в руслі загально прийнятого ставлення до такого персонажа, як Шейлок. Там є монолог «Чим ми відрізняємося від християн? Хіба, якщо нас вколоти, з нас не потече кров? Чи коли ми плачемо, то це — несправжні сльози?». Він говорить про те, що всі люди, незалежно від кольору шкіри, національності і віри, є людьми, однаковими людьми. Тому для мене це дуже цікаво, актуально. Там є теми, які стосуються фемінізму. Порція — надзвичайно сильна постать, яка влаштовує сама собі щастя, сама знаходить собі нареченого і сама вирішує всі проблеми, з цим пов’язані. І взагалі є дуже дивною фігурою, яка знає набагато більше про всі ситуації і колізії, ніж ми можемо собі уявити.

— Кого із заньківчан взяли на головні ролі?

— Андрій Козак виконує роль Антоніо. На роль Шейлока призначений Олександр Норчук і запрошений Богдан Бенюк (відомий актор київського Національного театру ім.І.Франка. — Т.К.). 

— Перед розмовою погортала відгуки на вашу попередню постановку і знайшла закид про надто глянцеву картинку «Венеційського купця». Як зараз із глянцем — буде чи не буде?

— Це доволі дискусійний закид. Та вистава була достатньо жорсткою. Такою буде і зараз. Тому тут про глянець не йдеться. Це з мого боку була гра. Можливо, критика, яка писала про цю виставу, цієї гри не вгледіла. Зрештою, про який глянець можна говорити, коли Шейлок зчиняє суїцид? Це було і залишається ключовим моментом цієї концепції. Я говорю зараз про те, що, власне, жертва всіх перипетій, які там відбулися, — це Шейлок, хай як дивно. Жадібний, поганий, такий-сякий, але він стає жертвою! В фіналі всі щасливі — одружилися, повернули свої гроші, а він — ні з чим, без доньки, бо втекла...

— Але ж у афіші писатиметься — комедія?

— Це все умовно. І в сьогоднішньому театрі про чистоту жанру важко говорити. Я не переконаний, що ми в афіші зазначатимемо «комедія». І я останніми роками взагалі волію не вказувати жанру, бо вистава завжди складається з багатьох різних елементів — і комічних, і трагічних. Така природа сучасного театру — мультижанрова.

— Чула, що були у вас проблеми під час кастингу. Чому берете до львів’янина Норчука київського актора Бенюка? Нема в Театрі Заньковецької на ще один склад Шейлока?

— Щодо запрошення Богдана Бенюка, то гостьові контракти — нормальна практика. Не лише сучасного — взагалі театру. До театрів запрошують акторів, режисерів і не замикаються жодним чином винятково на своїх можливостях і ресурсах. Це дуже добре, бо це завжди притік свіжих людей, сил, крові і таке інше. Це отака наша стара традиція, що в театрі, навіть потужному, з прекрасною трупою, яка є в заньківчан, — усе є. Це не зовсім так. А ще я стикнувся з такою проблемою, що молодими називають 30-річних акторів. Яка ж це молодь? Це люди, які пропрацювали по вісім, а то й по десять років! Вони вже досвідчені, мають непогану реалізацію. А молодь — це ті, які щойно прийшли. От із цим була проблема! Тому в мій розподіл потрапили студенти і студентки, які зараз навчаються на четвертому курсі в Таїсії Литвиненко. 

— Тобто на кастингу жодних проблем не виникало?

— Жодних! Ті, хто хотів, прийшли. Був, щоправда, брак інформації про проби, бо й зараз ще до мене підходять люди — питають. А тоді я за два дні людей, напевно, двадцять п’ять подивився. І з театру приходили актори, які готувалися й хотіли себе показати. Бо я все ж таки більше знаю склад театру «50+», бо бачив у виставах. А оцей, молодий, прошарок мені незнайомий.

— Це у вас перша постановка в заньківчан?

— Так, перша.

— Я доволі багато працюю з запрошеними до театру режисерами і чула від них про те, що останнім часом через переукладання контрактів у заньківчан зіпсувався, даруйте, характер... Відчули це?

— Мені важко порівнювати. Але, здається, взагалі не відчуваю таких проблем. Я роз’яснюю акторам свої завдання, і вони чудово це сприймають і чудово працюють. Це професійна робота!

— Наскільки осучаснюватимете дійство, бо ж події далекі й далекі? Можливо, костюмами, можливо, модними на теперішній час відеоінсталяціями? 

— Щодо інсталяцій, подивимося... Я багато з відео працював, і мені здається, що це вже стало штампом сучасного театру. Саме штампом, бо використовується відео там, де треба, і там, де не треба. Тому окремого інсталяційного об’єкту не буде. Відео в нас буде тлом, відчуттям — от на такому рівні. Але не більше.

— А щодо костюмів?

— Вони будуть сучасними. Знаєте, в нас інколи ще чомусь дивуються, коли в Шекспірі чи, наприклад, у Мольєрі можуть бути використані сучасні костюми. Хоча от зараз згадую, що 2000 року, двадцять років тому, коли ставив «Гамлета», актори в мене були одягнуті, як сьогодні. І це не просто данина, за рахунок якої ми актуалізуємо матеріал. Я бачив доволі багато вистав, які були за зовнішніми ознаками актуалізовані, а за своїм духом, системою, трактуванням матеріалу залишалися дуже архаїчними. Тобто для мене це не є обов’язковою нормою. Просто в даному контексті тут є така гра з костюмом. Він не є «костюмом з вулиці», це не джинси і светр. Костюм у нас придуманий, несе певну метафорику. Через костюм можна іноді сказати те, чого не можна показати на сцені. Приміром, у нас — пара закоханих. Це Джессіка, дочка Шейлока, яка тікає з християнином. Ми їх покажемо в наступній сцені після втечі в костюмах байкерів. Таким чином я даю можливість глядачеві дофантазувати, що вони тікали на мотоциклі.

— Як щодо музичного оформлення?

— Музика написана спеціально до вистави Юрієм Шевченком — це один із найкращих композиторів. Я зробив з ним багато вистав. Він писав музику для постановок Театру ім.Лесі Українки, для Театру ім.І.Франка. Зараз хоче більш класичної реалізації. Наприклад, написав балет «За двома зайцями» для Національної опери. Також — дуже хорошу дитячу оперу «Король Дроздобород», що з великим успіхом відбуваються в Києві. Знаєте, я навіть казав Василю Вовкуну: «Дарма мучитеся, коли вже є!» (йдеться про оперу Івана Небесного «Лис Микита» за поемою Івана Франка, яку поставив Василь Вовкун у Львівській опері наприкінці лютого)...

— Переклад берете той, що був десять років тому?

— Так. Замовили тоді для театру Андрієві Бондару. Спочатку я хотів, пам’ятаючи нашу співпрацю в «Гамлеті», щоби перекладав Андрухович, але не склалося. Мені порекомендували Андрія. Він достатньо обережний щодо літературної традиції, але переклад сучасний — у відповідній лексиці.

Тетяна КОЗИРЄВА, Львів
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ