Без пафосу

Нагадаємо, вперше вистава режисера Ігоря Матіїва була показана ще навесні у  «Театральній вітальні», а  нині постановка перенесена на «Нову сцену».  У більшому просторі, очевидніше проступає публіцистична канва, закладена самим автором твору.  Нагадаємо, Чапек писав п’єсу в окупованій німцями Чехії, передчуваючи близьку загрозу Другої світової війни. Головна героїня — Мати, що втратила на різних війнах чоловіка й чотирьох синів, не хоче миритися з цими жертвами і все-таки благословляє свого останнього сина взяти зброю...

Дія відбувається в неназваній європейській країні, на яку напала інша неназвана країна. Все це для нас так актуально, що не потребує уточнень чи осучаснень. Режисер не спекулює на цій актуальності. Як відомо, до війни Ігор Матіїв працював у Донецькому театрі. Ймовірно, ця його постановка є продовженням певного давнішого діалогу з тамтешньою публікою. Стриманість вистави наводить на думку, що якби І.Матіїв ставив цю п’єсу не на столичній сцені, а, скажімо, в тому таки Донецьку, то був би так само обережним, щоб не травмувати публіку зайвим агітаційним пафосом. Та й для Театру на Подолі завжди був чужим подібний пафос, тож актори звично занижують його там, де він у автора лежить на поверхні.

Роль Матері по черзі грають Тамара Плашенко і Тетяна Печенкіна — нам довелося бачити Печенкіну. Вона не боїться бути наївною, метушливою, часом навіть смішною — і таким чином робить роль живою, переконливою, без будь-якої монументальності. Так само по-акторськи економно окреслені й інші герої: Батько (Ігор Волков), Андрій (Мирослав Павліченко), Іван (Сергій Гринін), Корній (Максим Грубер), Тоні (Дмитро Грицай). І навіть Дідусь (Володимир Кузнєцов). Цей персонаж у К.Чапека скидається на віщуна-кудесника, що приходить з того світу, аби сказати важливі для автора слова про «високу честь померти за Батьківщину». У Кузнєцова ж цей Дідусь більш схожий на добродушного домовика або Санта-Клауса.

Втім, є у виставі один герой — Петро у виконанні молодого артиста Юрія Філіпенка, — котрий не стримує душевного пориву й поетичної піднесеності. Це та особлива піднесеність, яку неможливо спеціально зіграти, це природна повнота акторського існування на сцені, радісне й світле відчуття, що живе в артистові ніби незалежно від тексту. І саме ця радість, ненарочита й майже безтурботна, вносить у виставу додаткову гостродраматичну ноту. Бо Петро — один з тих хлопців, кого насправді уже немає, оскільки його розстріляли в першому акті...