Богдан ТИМКIВ: «Нині в нас сформувалося декілька потужних фахових шкіл»

Її видало Івано-франківське видавництво «Нова Зоря». Цінність праці Богдана Тимківа полягає в тому, що вперше за часи незалежності зроблено спробу провести порівняльний аналіз сакральної й ужиткової дереворізьби в нашій країні та діаспорі за останні кілька століть.

Книжку надруковано на високому поліграфічному рівні, нараховує понад триста сторінок тексту, близько чотирьохсот унікальних фотоілюстрацій, зроблених самим автором, знаного в мистецьких колах не лише як наукового теоретика, а й як практика в дерев’яному різьбленні.

— Пане Богдане, розпочинаючи свою розповідь про сакральне церковне мистецтво, ви наводите цікавий факт. Виявляється, ще на початку ХХ століття на Галичині функціонувало понад сто шкіл, де навчали різьбленню по дереву...

— На початок ХХ ст. в Галичині справді налічувалося 120 різноманітних шкіл, майстерень і курсів. Насамперед це такі відомі навчальні заклади, як художньо-промислові школи деревообробного профілю в Риманові, Закопаному, Львові, Станиславові (Івано-Франківську), Чернівцях, Коломиї, Яворові, Вижниці, Ясіні. Наприклад, створена 1876 року Львівська промислова школа рисунку та моделювання (1882 р. тут було відкрито відділ різьблення — сницарства, художнього меблярства й токарства), пройшла досить складний шлях становлення, неодноразово змінюючи статус і назву, а сьогодні стала відомим осередком підготовки високопрофесійних художників-прикладників — коледжем декоративного та ужиткового мистецтва ім. І.Труша.

Те ж саме можна сказати й про Вижницький коледж прикладного мистецтва ім. В.Ю.Шкрібляка, який веде свій шлях від створеної 1905 року середньої фахової школи під назвою «Крайовий научний заклад для різьбярства та металевої орнаментики (оздоби)».

Коломийський політехнічний коледж (нинішня назва) — один із найстаріших закладів освіти в Україні. Про це свідчать архівні документи ремісничо-торговельного довідника Королівства Галичини, в яких зазначено, що 15 листопада 1894 року в Коломиї започаткувала свою діяльність цісарсько-королівська школа деревного промислу.

За сприяння родини митрополита Андрея — Шептицьких — далекого 1896 року було створено Яворівську «забавкарську школу», яка стала підѓрунтям для сучасного навчального закладу — художнього профтехучилища № 14 смт Івано-Франкове (Яворівський р-н Львівської обл.).

Ряд навчальних закладів, пройшовши складний шлях становлення, зазнавши перейменувань і своєрідних переорієнтацій навчального процесу, продовжує свою діяльність і в наш час. Ці освітні осередки відомі не лише в Україні, а й за її межами. Славу їм приносять багато талановитих випускників, які працюють для збагачення українського мистецтва.

— Через економічну кризу в останні роки припинили свою діяльність великі деревообробні підприємства.

— Починаючи з 1990-х, поступово почали припиняти свою діяльність великі як деревообробні підприємства, так і художньо-виробничі комбінати. Це, насамперед, такі відомі в Україні підприємства, як виробничо-художнє об’єднання «Гуцульщина» (м. Косів) і Косівський художньо-виробничий комбінат, Івано-Франківський художньо-виробничий комбінат, Львівська фабрика художніх виробів ім. Лесі Українки, велика кількість лісокомбінатів, при яких працювали сувенірні цехи й які існували в більшості областей нашої країни. Художники-прикладники та народні майстри, котрі залишилися без постійного місця роботи, змушені були або перекваліфіковуватись, або ж починати займатися індивідуальною творчістю. На тлі загального занепаду художніх промислів України важливим фактором стабільності стала діяльність Національної спілки майстрів народного мистецтва України, спрямована на відродження та розвиток народного декоративно-прикладного мистецтва, підтримку творчості великої кількості талановитих митців. Під егідою спілки впродовж останніх 20 років було організовано цілий ряд всеукраїнських, групових та персональних виставок за участю художників-прикладників, що дозволяє з оптимізмом дивитися в майбутнє.

— Скільки церков, розташованих як в Східній, так і Західній Україні, збудованих сто-двісті-триста років тому, зберегли до наших днів давні зразки дереворізьби, й у чому їхня цінність?

— Якщо йдеться про Східну Україну, то можна назвати Покровський собор — єдиний храм Харкова ХVІІ ст., який зберігся до наших днів. Це одна з небагатьох збережених пам’яток Слобожанщини, побудованих у стилі українського бароко. Датою закінчення будівництва цього храму вважають 1689 рік. Унікальною пам’яткою Харкова називають Успенський собор (1777 р.), причому він є останнім із храмів, споруджених в українському стилі. Низкою давніх храмів славиться Ізюмщина, насамперед це архітектурна споруда ХVІІ ст. — Свято-Преображенський собор. Він збудований у 1682 — 1684 роках у стилі українського бароко. Прикрасою м. Ізюму також є Хрестовоздвиженська (Миколаївська) церква (1821 р.), внутрішні стіни її прикрашають фрески художників школи живопису Віктора Васнєцова. Одним із кращих храмів в Україні вважається Йосипо-Обручницька церква (1817 р., с. Мечебилове, Барвінківський район), збудована в стилі ампір. Перлиною Краснокутчини називають Спаську церкву в с. Володимирівці (збудована за проектом академіка О.В.Щусєва в 1911—1913 рр.), а також Архангело-Михайлівську церкву кінця ХІХ ст. (збудована 1880 р.).

У Донецькій області відомою архітектурною пам’яткою є Микільська церква Святогірської лаври, споруджена в 1680-і роки й частково перебудована 1851 року. На Луганщині зберігся до наших днів храм Святої Трійці ХІХ ст., що в смт Біловодськ.

На теренах Східної України переважно уціліли муровані, а на Заході країни — навіть і дерев’яні храми. Це — церква Святого Духа, с. Потелич (1502 р.), церква Здвиження Чесного Хреста (1661 р.) і церква св. Юрія (1678 р.), Дрогобич Львівської області, Святодухівська церква, м. Рогатин (1598 р.), Благовіщенська церква, м. Коломия (1587 р.) Івано-Франківської області, Успенська церква, м. Чортків (1635 р.) Тернопільської області та багато інших. Винятково цінними є настінні розписи, що збереглися в інтер’єрі багатьох цих церков, а також дерев’яні різьблені іконостаси, ківоти, престоли, хрести.

— У 1920 — 1980-х роках Греко-католицька церква зазнала колосальних утисків з боку радянського режиму. Як, на вашу думку, можна відновити школу українського іконопису, іконостасного різьблення та храмового будівництва?

— Із здобуттям Україною незалежності нового розвитку зазнало й мистецтво сакрального різьблення по дереву. Почала відроджуватися храмова архітектура, а з нею — й мистецтво виготовлення предметів церковного призначення. Водночас з цими явищами постала проблема підготовки фахівців іконопису, стінопису, сакрального дереворізьблення з орієнтацією на канонічну спадщину мистецьких традицій та досконалих технологій.

Упродовж кількох років в Україні сформувалося декілька потужних фахових шкіл, які готують висококваліфікованих фахівців у галузі сакрального мистецтва. На сьогодні визнаними школами є кафедра сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв (керівник — професор Р. Василик) та майстерня живопису й храмової культури Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури (керівник — професор М. Стороженко).

Кафедра сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв була заснована 1995 року. Її метою було відродження і популяризація українського сакрального мистецтва та розвиток його самобутньої стилістики. Ініціатором створення кафедри та автором концепції підготовки фахівців був Народний художник України, професор Роман Василик, який очолює її з перших днів заснування.

В основу навчального процесу кафедри покладено традиції сакрального мистецтва княжої доби, галицької школи іконопису ХІV—ХVІ стст., а також мистецькі здобутки художників Галичини кінця ХІХ — першої половини ХХ ст. Окрім цього, на кафедрі проводять велику роботу з відродження традиційного сницарства, сакральної металопластики, золотого шитва, священицького одягу, книжки тощо.

Визначне місце в галузі сакральної творчості посідає школа Миколи Стороженка, яка в своїй діяльності спирається на мистецькі традиції Візантії, українського козацького бароко, Києво-Печерської школи ХVІІ—ХVІІІ стст., новації українського мистецтва 20—30-х років минулого століття.

Навчально-творчу майстерню живопису та храмової культури створено 1994 року в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури. Метою майстерні стало повернення втрачених за вісімдесят років духовних цінностей сакральної культури, відродження мистецьких здобутків кращих шкіл храмової архітектури, іконопису, сницарства минулих століть.

— В яких музеях ви вивчали рідкісні експонати?

— Більшу частину з опрацьованих джерел, використаних у книзі, становлять матеріали з архівів Львова, Івано-Франківська, Полтави, Києва, Москви, Санкт-Петербурга, а також колекції творів з фондових збірок музеїв Львова, Івано-Франківська, Чернівців, Коломиї, Києва, Полтави, Москви та приватних колекцій.

Упродовж 1986—1990 років, навчаючись в аспірантурі відділу образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва НДІ художнього виховання АПН СРСР, мав змогу попрацювати в кращих музеях Москви та Санкт-Петербурга, бібліотеках та архівах цих міст.

У наступні роки, перебуваючи в Німеччині, Австрії, Італії, Польщі, співпраця продовжувалася із закордонними науковими установами, мистецькими навчальними закладами, архівами та музеями. Як результат, було зібрано унікальні бібліографічний, архівний та фотодокументальний матеріали, які й стали підґрунтям для написання означеної праці.

Серед закордонних музеїв я побував у Віденському музеї народного мистецтва, у якому зберігається значна кількість гуцульських художніх творів (близько 2000 експонатів, серед яких є також різноманітні предмети з Бойківщини). Тут знаходяться вироби таких відомих корифеїв гуцульського різьблення, як Ю. Шкрібляка та його синів, М. Мегединюка та ін. Хочу зазначити, що після Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття й Львівського музею етнографії та художнього промислу Віденський музей посідає третє місце серед колекцій творів гуцульського мистецтва.

Багато матеріалу зібрано мною і в Бібліотеці україністики та унікальному архіві Українського Вільного Університету в Мюнхені, де також мав змогу ознайомитися з творами Г. Крука, С. Гординського та інших митців у приміщеннях університету.

Оглянути твори відомого лемківського різьбяра Г. Пецуха мав змогу в його Галереї м. Закопане (Республіка Польща). Звичайно, перебуваючи в безпосередній близькості з творами українських діаспорних митців за кордоном, переживаєш дещо подвійні відчуття, насамперед, це гордість за наш талановитий народ, а вже потім стає сумно, що ці люди змушені були працювати на чужині.

— Ви описуєте унікальний твір сучасного сакрального мистецтва — чотириярусний іконостас Церкви Хрестовоздвиженського монастиря у Полтаві. Чи можна цей храм вважати однією з архітектурних перлин сучасної України?

— Собор на честь Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього — головного храму Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря — був споруджений 1689—1709 рр. (є відомості про освячення 1756-го) і, відповідно, вже може вважатися цінною архітектурною пам’яткою України. В наш час він потребував значних реставраційних робіт. Величний чотириярусний бароковий іконостас, виконаний у середині ХVІІІ ст., за деякими даними, авторства відомого сницаря Сисоя Шалматова, було знищено 1933 року. Тому постало питання про виготовлення нового іконостасу, який мав відповідати як архітектурній конструкції храму, так і його внутрішньому оформленню. Митці Роман Ругалов і Віктор Бабенко на основі фотографій втраченого іконостасу та зібраного матеріалу з досліджень вцілілих іконостасів доби козацького бароко розробили проект нового іконостасу. Його можна вважати одним із унікальних творінь сучасних митців сакрального мистецтва.

— Нині в Луврі вперше експонуються унікальні роботи Іоана Георга Пінзеля. Як фахівець скажіть, які характерні деталі дерев’яних скульптур цього видатного майстра?

— Ім’я скульптора ХVІІІ ст. Іоана Георга Пінзеля відкрив світові відомий мистецтвознавець, директор Львівської галереї мистецтв, нині вже покійний, Борис Возницький. Саме він упродовж багатьох років збирав твори цього геніального майстра, назвавши його «українським Мікеланджело».

Походження Іоана Пінзеля дотепер викликає зацікавленість та суперечки у дослідників. Уперше про нього заговорили у 1740-х роках як про уже сформованого скульптора. Пінзель виконав ансамбль вівтарної скульптури в костелі Непорочного Зачаття Діви Марії у Городенці (Івано-Франківська область). Головний вівтар складали чотири триметрові постаті з дерева: св. Анни, Єлизавети та Йосипа. До елементів інтер’єру належали також і бічні вівтарі та амвон (кафедра для проповідей), що складався з підніжжя та нависаючого над ним балдахіну, який увінчувався скульптурою Доброго Пастиря.

Пошлюся на думку відомого українського мистецтвознавця Володимира Овсійчука, який, оцінюючи творчий спадок Пінзеля, зокрема, сказав, що «не знайдеться рівного йому за віртуозною майстерністю обробки дерева й каменю, за стильовою повнотою виразу та сміливістю й композиційною складністю тематичних вирішень». Польський дослідник Тадеуш Маньковський називає Пінзеля виразником своєрідного експресивно-динамічного напрямку барокової пластики. Серед залишених Пінзелем творів особливо вирізняються «Розп’яття». В образі Христа втілено тему страждань людини. Майстер зумів передати всю глибину мук Ісуса і те, як сили лишають його. Роботи Пінзеля зберігаються у Львівському музеї скульптур Іоана Пінзеля. Надзвичайною подією сьогодення, безперечно, є факт виставки скульптур Пінзеля «Художники бароко в Україні в середині ХVІІІ століття: Іоан Георг Пінзель» у Луврі. На виставці було представлено 27 творів з музеїв Львова, Івано-Франківська та Тернополя. Серед експонатів була і скульптура св. Анни з костелу м. Монастириська (Тернопільська область). Її віднайшов Борис Возницький на кладовищі, оскільки після зруйнування костелу скульптуру використовували як надмогильну фігуру.

ДОВІДКА «Дня»

Богдан Михайлович ТИМКІВ (1959 р.) — професор, доктор філософії, Заслужений діяч мистецтв України, член Національної Спілки художників України, Національної Спілки майстрів народного мистецтва України. З 1993 року завідувач кафедри декоративно-прикладного мистецтва Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Автор понад 60-ти наукових праць з мистецтвознавства та педагогіки мистецтв. Серед них: три монографії, чотири підручники, шість навчальних посібників, наукові статті, експериментальні програми тощо.