Задумавши суперечку теперішнього з минулим, ми виявимо, що втратили майбутнє
Уінстон Черчилль, британський політик, прем'єр-міністр Великобританії

Бої місцевого значення

На камерній сцені Національного театру ім. Марії Заньковецької відбулася прем’єра вистави #ГРА
13 січня, 2021 - 10:12

Постановка  режисерки Олесі Галканової-Лань за п’єсою «Сімейні історії» сербської драматургині Біляни Срблянович, яка живе у Парижі.  Її драматургічні тексти увірвалися в наш театр на початку нового століття, але і сьогодні звучать свіжо та актуально: всі можливі асоціації із сербською дійсністю за ці роки, на жаль, стали нам більш, ніж просто зрозумілими. Хоча, втілюючи ці сімейні історії, режисерка свідомо відмовилась від педалювання теми війни — у виставі вона проходить пунктиром.  Та й війна у нас вже не одна. На фоні COVIDу, споживацького, егоцентричного, «глухого», байдужого суспільства  — з’явилися нові, локальні війни. Внутрішньосімейні. Ці «бої місцевого значення» інколи страшніші за своїми наслідками, оскільки ведуться на невидимих фронтах, а учасники цих «бойових дій» — діти.

У своєму прихованому від сторонніх очей просторі-грі — персонажі-діти п’єси Срблянович, імітуючи світ дорослих стосунків, — переносять їх на ігровий майданчик. Сцену. І ця гра набагато цікавіша звичних забав у жанрі «дочки-матері». Вона безсоромна, зухвала,  жорстока. Власне така, яким є ставлення дорослих до психіки дітей — нещадне. Та й сучасні діти — вже зовсім не діти. Вони дорослішають швидше, разом із новинами ТБ, тік-току, інстаграмівськими сторіс, батьківською неадекватністю і всім тим жахіттям, що трапляється «по дорозі» і відкладається у підсвідомості.

Режисерка починає гру, називаючи виставу хештегом — #ГРА. Під час збору публіки  вона нібито дає останні настанови акторкам — налаштовує на гру, знаходячись з ними просто на сценмайданчику й підтанцьовуючи в ритм якоїсь дискотечної музички. На стінах проєкція диснеївської анімації: миготять знайомі мультяшні персонажі  — Дональд Дак & Co із серії «Обличчя фюрера» (1942) про «все прелести жизни» в Націленді.

Сценографія цієї  #ГРИ (художник-постановник Наталія  Тарасенко) —  світ всередині халабуди: тут і залишки іржавого авто, якісь сходи, старі стільці і табуретки, типу картонні, діряві стіни із характерними графіті та інші «пасочки».

«Актори ж, навпаки, — не діти. Вони — дорослі люди, які за п’єсою грають дітей, які, в свою чергу, грають дорослих. Це також не повинно дивувати. Буде досить багато інших речей, які здивують. Діти в цій п’єсі — не є сиротами, ані за характерами, ані в повсякденному житті. Вони — громадяни зруйнованої країни» — наставляє у ремарках Срблянович.

Режисерка разом із художницею ретельно відтворюють цю «зруйновану країну» дитинства з повсякденного сміття наших спальних районів. На цьому смітнику реальної філософії буття і життя й розігруються універсальні сучасні сімейні притчі, повні гірких узагальнень.

Отже, Софія, Андрія, Мілена і Надія моделюють ситуації, які вони бачать і чують дома, які пережили. Поступово, гра за грою, а їх чотири, — перед глядачем постають моторошні соціальні картинки. Вони ніби не прив’язані, ані до війни, ані до інших суспільних потрясінь — лише рефрен чи натяк, як у випадку з диснеївським мультиком. Проте, зрозуміло, що життя дітей виткане з усього цього мотлоху, а за жорстокістю, божевіллям цих «ігрових сюжетів» — ховається самотність, нерозуміння, вразливість, страх, відчай. Крик про допомогу.

Перед чотирма акторками стоїть нелегка задача, не перетиснувши, не вичавлюючи сльозу, а лише «голим» акторським інструментарієм — за допомогою гри у грі — відкрити усі ці перші, другі і треті плани. Олеся Галканова-Лань вправно використовує акторську харизму кожної з виконавиць — Інни Калинюк, Юлії Михайлюк, Альбіни Сотникової, Марти Кулай. А вона в них, ух, яка сильна! Та й матеріал дозволяє зіграти протягом півтори години кілька персонажів. Зміна ролей у грі відбувається з кожним новим «туром»: акторки-діти лише міняються подряпаними  «слюнявчиками» з написами-»графіті» — «мама», «тато», «син» (художник по костюмах — Олексій Лань). Вони не удають дітей, не кривляються, не перебільшують, але глядач бачить саме дітей  молодшого шкільного віку. Цікавий ефект: акторки (в принципі, всі молоді) у виставі виглядають набагато молодшими за себе самих у реальному житті.

Акторки #ГРИ створюють потужний ансамбль. Вони настільки «зіграні» в цій грі, функціонально рівноправні, поліфонічно лейтмотивні, що виділити когось особливо важко. У кожної є своя енергетична «платформа», кожна — вміло використовує і розподіляє внутрішню динаміку тієї чи іншої «ролі». Вони прекрасно відчувають і чують одна одну. Швидко переключаючись, миттєво перевтілюючись, що властиво, власне, дітям у грі,  міняючись ролями, — створюють певні соціальні типажі. Одночасно — дитячі і дорослі.  Звісно, все це закладено у п’єсі — Срблянович блискуче розуміє природу гри як такої й акторської, зокрема. Проте, потрапляння заньківчанок у типажність, розігрування «граючи» цього своєрідного театралізованого «реаліті-шоу», чесність і точність сценічної подачі важких, незручних тем — чіпляє і вражає. Здається, створюючи цю виставу, вони шукали себе нових, справжніх, не муз.драматичних, не академічних, а внутрішньо вільних за манерою акторського висловлювання, що наразі так цінно в сучасному театрі. І знайшли, струсив з себе весь попередній переграний багаж, репертуар і усталені стандарти національного академічного.

У фіналі увагу глядача різко переключено з потужного, драматичного монологу-коди Собаки, яку зображує дівчинка на ім’я Надія (пронизлива Альбіна Сотникова) — на оптимістичний епілог з відеокадрами щасливого сімейного життя акторок, режисерки під україномовний cover на пісню Simon & Garfunkel — The sound of silence / «Звук тиші». Ми бачимо те, як має бути в ідеалі і чуємо: «Говорили люди, але були німі! Ті люди чули, але були глухі! Писали люди пісні, яких ніхто не заспіває. Бо кожен знає... Непорушна тиша... Мовчання рак — вбиває життя! Почуйте люди — я вам скажу! Візьміть за руку — я поведу!.. І ці слова написані людьми, які живуть на цій Землі... Вони такі: зруйнуйте тишу!»

Саундтрек вистави, озвучений (хормейстер  Оксана Явдошин) акторками-мамами — своєрідний маніфест. Це надія, втілена у життя. Те, що може дати театр і те, чого нема у п’єсі і так бракує в реальності багатьом сучасним сім’ям і, зокрема, дітям. У будь-якій країні.

Ольга СТЕЛЬМАШЕВСЬКА, Львів — Київ. Фото Олександри КРУПСЬКОЇ
Газета: 
Рубрика: