Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів
Іван Франко, український письменник, поет, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч

Буковинська «шіфа» під вітрилами толерантності

4 жовтня, 2008 - 00:00
ЦЕЙ БУДИНОК-КОРАБЛИК, ЗБУДОВАНИЙ НАПРИКІНЦІ ХІХ ст. В ЦЕНТРІ ЧЕРНІВЦІВ, СТАРОЖИЛИ НАЗИВАЮТЬ ШІФОЮ (ВІД НІМЕЦЬКОГО «DAS SCHIFF» — КОРАБЕЛЬ) / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День» ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ МУЗИЧНО-ДРАМАТИЧНИЙ ТЕАТР ІМ. ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ, ЗБУДОВАНИЙ ЗА ПРОЕКТОМ ВІДЕНСЬКИХ АРХІТЕКТОРІВ Ф. ФЕЛЬНЕРА І Г. ГЕЛЬМЕРА ТА ВІДКРИТИЙ 3 ЖОВТНЯ 1905 РОКУ НА ЄЛИЗАВЕТПЛЯЦІ, — СЬОГОДНІ ТЕАТРАЛЬНА ПЛОЩА. ТУТ 3 ЛИСТОПАДА 1918 РОКУ ЗІБРАЛОСЬ БАГАТОТИСЯЧНЕ БУКОВИНСЬКЕ НАРОДНЕ ВІЧЕ, ЯКЕ ВИСЛОВИЛО ВОЛЮ БУКОВИНЦІВ ДО ПРИЄДНАННЯ ДО СО

Чернівці заслуговують на неординарне святкування річниці — своєю багатостраждальною історією, всетерпимістю, збереженою неповторністю і самобутністю. А ще — витонченою європейськістю та аристократичним духом... 600 років тому, 8 жовтня 1408 року, Чернівці вперше було письмово згадано у грамоті молдовського князя Олександра Доброго. З тих пір столиця Буковини пережила чимало — змінювалися влади, держави, сусіди, а Чернівці жили своїм життям, своїми радостями і бідами. 4—5 жовтня Чернівці відзначають 600-ту річницю міста. До цієї дати міська влада готувалася задовго, було видано відповідну постанову Кабінету Міністрів про відзначення на загальнодержавному рівні. На святкування чекали і городяни, адже, окрім народних гулянь, такі круглі дати — надія на те, що звернуть увагу на їхні наболілі питання, буде приведено до ладу зовнішній вигляд та інфраструктуру міста. «День» розпочинає серію статей, присвячених Чернівцям та чернівчанам — їхньому минулому, сьогоденню й дню завтрашньому...

Нині Чернівці є лише одним із обласних центрів України, маленьким містом над Прутом у передгір’ї Карпат. Однак для істориків і культурологів це невичерпний Клондайк прикладів міжетнічних контактів зі знаком «плюс». Адже на цій невеликій території впродовж століть різні культури, етноси і конфесії у мирному співжитті подали зразок толерантності, якої й нині інколи так бракує на Старому континенті. Проте й для самих нинішніх чернівчан пізнання цього феномену старих Чернівців стало вражаючим відкриттям цілком незнаного світу — такого ж привабливо-міфічного, як і той, що знаходився всі чотири з половиною післявоєнних десятиліття по той бік Берлінської стіни. Ця обставина змушує приділити згаданому культурологічному феномену належну увагу. Багатокультурний етнорелігійних феномен столиці Буковини — старовинних Чернівців — дослідив історик Ігор Чеховський у своїй книзі «Чернівці — ковчег під вітрилами толерантності».

Поняття «чернівецької толерантності» — це щось невловиме, що буквально витає в міському повітрі: над банями церков, шпилями костьолів, шестикутними зірками синагог, склепами вірних усіх конфесій і тих, хто поклонявся земним ідолам, над дахами народних домів і головами місцевих інтелектуалів та політиків. Це аура, яка оточує місто, оберігаючи його мешканців від перунів і градобоїв, які раз по раз постають на політичному небокраї.

БАГАТОГОЛОСА АУРА ВУЛИЦЬ

Особлива аура відчувається вже в назвах вулиць старого середмістя. Колишню Резиденцію буковинських митрополитів, а нині центральні корпуси національного університету обтікає вулиця, що носить ім’я геніального чеха Йозефа Главки — творця чернівецьких, празьких та ще цілого ряду інших архітектурних шедеврів. Ідучи Університетською, минаємо вулицю Академіка Вавилова — видатного російського вченого, який працював на Буковині й був тут заарештований органами НКВС. Далі вулицею з ім’ям найбільшого румунського поета, чернівчанина Міхая Емінеску потрапляємо на вулицю титана українського відродження Івана Франка, який неодноразово навідувався до Чернівців і був слухачем місцевого університету. А довкола центру міста знаходяться вулиці з цілим сузір’ям великих імен: німців Ѓете і Шіллера, яких споконвіку шанували у місті над Прутом, поляків Адама Міцкевича (одна з центральних вуличок носить це ім’я беззмінно впродовж майже цілого століття!) та Антона Кохановського — одного з найшанованіших міських бургомістрів, широко знаних єврейських письменників Еліазара Штейнбарга і Шолома-Алейхема та популярної свого часу єврейської артистки Сіді Таль.

Блукаючи середмістям, можна натрапити й на вулицю Турецьку. Це топонімічна пам’ятка про недовге перебування в місті на початку XVIII ст. турків, про яких ще нагадують Турецький міст і Турецька криниця, що й досі слугують чернівчанам. А вулиця Вірменська разом із колишнім вірмено-католицьким храмом — то спомин про вірменську громаду, нечисленну, але активну, яка дала місту кілька поважних імен: музиканта Кароля Мікулі, першого автономного бургомістра Чернівців Якуба Петровича.

Ключ до розуміння цього феномену багатокультурності — у бурхливій історії краю та його столиці, де прапори і символи змінювалися частіше, ніж покоління.

Очевидно, живучи в подібному перехідному просторі, подорожуючи морем життя на кораблі без постійної пристані, кожен із жителів прикордоння неминуче опиняється в особистій прикордонній ситуації. На яку націю поставити, на яку мову, віру, на чий прапор і символ? За ситуації періодичної нестабільності у просторі прикордоння мимоволі витворюються власні неперехідні цінності, які не може безоглядно експропріювати або приватизувати на свою користь жодна партія, нація чи культура. Отак постав чернівецький (або буковинський) феномен багатокультурності, феномен співжиття і взаємотолерантності різних культур, який щоразу викликає захоплений подив у всіх, хто з ним стикається вперше.

Сучасний німецький публіцист Георг Гайнцен порівнює старі австрійські Чернівці з кораблем задоволень із українською командою, німецькими офіцерами і єврейськими пасажирами на борту. Кораблем, що під австрійським прапором постійно тримав курс між Заходом і Сходом. Годі й вигадати щось химерніше і нетривкіше для центрально-східної Європи першої половини ХХ ст., як компанію українця, німця і єврея в одному судні під вітрилами толерантності! Але саме такою була реальність співжиття у старих Чернівцях на Буковині. До речі, у своєрідній чернівецькій говірці корабель називали шіфою — під впливом німецького das Schiff «корабель». А в чернівецькій історичній урбанонімії Шіфа — це ім’я кута-кварталу в розвилці сучасних вулиць Головної та Шолома-Алейхема в історичному середмісті. Власне, то відголосок назви місцевої знаменитої корчми «Zum Goldenen Schiff», яка колись стояла в цьому кварталі. Пізніше, наприкінці ХІХ ст., тут виросла одна з примітних архітектурних пам’яток старого міста — так званий «будинок-кораблик», який старожили теж називали «шіфою». Оточений гамірливими вулицями з інтенсивним транспортним рухом, цей будинок, а заразом і весь квартал і справді перебуває, наче корабель, серед безупинного потоку життя...

Однак від тієї майже ідилійної картини багатокультурності й толерантності австрійської доби нинішніх чернівчан відділяє принаймні два покоління й кілька епох, протягом яких бути толерантним означало майже те саме, що й бути політично неблагонадійним. Особливо глибокі рубці в ментальності залишила радянська доба. Чим із погляду багатокультурності стали Чернівці на рубежі епох? Нинішні городяни середнього віку на три чверті є чернівчанами у першому поколінні. Для їхнього вуха по-чудернацьки звучить слово «шіфа», так само, як і відновлювані в назвах вулиць імена поляка А.Кохановського, українця С.Смаль-Стоцького, єврея Е.Штейнбарга, румуна А.Ончула та інших визначних городян. Уся та акція з перейменуванням вулиць сприймалася більшістю на перших порах як незрозуміла забаганка «демократів».

ВІД «ОБЕРЕГА» ДО «ЛАНЦЮГА ЄДНАННЯ»

Втім, дуже поволі, зі скрипом стара чернівецька шіфа все ж звільняється від багаторічного намулу і виправляє курс на інтеграцію в Європу. Показовими є культурологічні та історико-меморіальні акції місцевих інтелектуалів кінця 80-х — початку 90-х — періоду, коли в країні дещо показушну горбачовську «перестройку» змінило потужне національне відродження. Однією з перших незалежних громадських організацій у краї, яка репрезентувала цей рух, було культурологічне Товариство «Оберіг». Саме воно започаткувало велику справу відродження багатьох незаслужено забутих імен чернівчан різних національностей. «Оберіг» провів перший у місті й Україні фестиваль фільмів, присвячений пам’яті яскравого українського кіноактора й режисера, вихідця з Буковини Івана Миколайчука, й вечір пам’яті популярного в 70—80-х роках і трагічно загиблого композитора й поета Володимира Івасюка, який розпочинав творчу кар’єру в Чернівцях. У Чернівецький міськвиконком було подано клопотання про присвоєння чернівецьким вулицям імен видатних буковинців, замовчуваних владою: поета Дмитра Загула, згаданих Володимира Івасюка та Івана Миколайчука.

Українські національно-культурні організації у своїй просвітницькій діяльності не обмежувалися увагою лише до постатей рідної культури. Однією з перших публічних акцій Товариства «Оберіг» став вечір німецькомовної поезії буковинських євреїв міжвоєнного періоду (січень 1989 р.), коли мовами оригіналу та в перекладі українською звучали вірші Пауля Целана, Рози Ауслендер та інших відомих у німецькомовному світі вихідців із Буковини. Для чернівецької аудиторії більшість тих імен тоді прозвучала вперше.

Услід за національним і політичним пробудженням українців ідея національного відродження почала захоплювати і представників інших національних громад міста й краю, які тут мали давнє коріння — румунів, молдаван, поляків, євреїв, німців. Це вилилося у створення відповідних національно-культурних організацій: Товариства румунської культури ім. Міхая Емінеску, Товариства польської культури ім. Адама Міцкевича, Товариства єврейської культури ім. Еліазара Штейнбарга, Чернівецького єврейського громадсько-культурного фонду, Товариства австро-німецької культури «Відродження». Слідом за традиційними громадами почали об’єднуватися і ті, що виникли в повоєнні десятиліття — росіяни і білоруси (останніх у краї налічувалося біля 3 тисяч осіб). У січні 1991 р. у приміщенні Українського Народного Дому було створено Товариство російської культури ім. Андрія Сахарова. А в червні 1991 р. відбулися установчі збори Товариства «Беларуска Громада» ім. Франциска Скорини. Примітно, що, на відміну від інших регіонів тодішнього Союзу, де російські громадські організації нерідко ставали політичними опонентами місцевих національно-демократичних сил, на Буковині обидва згаданих товариства одразу влилися до демократичного руху. Тому створення обох товариств привітали представники Руху та інших українських національних організацій краю.

Щоправда, були спроби протистояти новому демократичному руху, значною мірою ще стихійному й політично недосвідченому, та розіграти карту міжнаціональної напруги, яка в ряді регіонів тодішнього СРСР спровокувала криваві конфлікти. Так, зі створенням у Чернівцях осередку Народного руху, який швидко став здобувати симпатію і підтримку значних верств городян, особливо українців, у місті було поширено чутки про буцімто наміри «бендеровцов» і «руховцов» влаштувати єврейські погроми, на афішних тумбах з’явилися написані примітивно від руки листівки із чорносотенними закликами. Однак інструктори режиму прорахувалися: вочевидь, із душ буковинців парторгам та політагітаторам за піввіку так і не вдалося витравити імунітет до міжнаціональної ворожнечі. У відповідь на провокації демократичні сили організували безпрецендентну для всього радянського простору акцію — «Ланцюг єднання». Десятки активістів Руху та інших демократичних організацій утворили на Центральному майдані Чернівців живий ланцюг, узявшись за руки і тримаючи національні стяги всіх основних громад краю. Громадські організації міста провели ряд спільних культпросвітніх заходів та акцій, які були покликані продемонструвати консолідацію всіх демократичних сил. Так, 16 вересня 1990 р. в історичному єврейському кварталі старих Чернівців, де за часів німецької окупації було єврейське гетто, відбувся мітинг пам’яті жертв голокосту, організований Товариством ім. Е.Штейнбарга, і проходив він під національними єврейськими та українськими прапорами.

19—20 жовтня 1990 р. національно-культурні організації краю — Товариство української мови ім. Т.Шевченка «Просвіта», Товариство єврейської культури ім. Е.Штейнбарга, Товариство румунської культури ім. М.Емінеску разом із Чернівецьким університетом провели науково-практичну конференцію «Соціолінгвістичні проблеми Чернівецької області», на якій виробили спільну програму практичних дій із духовного відродження усіх національних громад, які проживають на території області. Учасники конференції висловилися за перейменування чернівецьких вулиць й надання їм назв, які би відображали історичну специфіку міста, нагадували про видатні імена багатокультурного середовища Буковини. Зокрема, пропонувалося відновити історичні назви вулиць — Вірменську, Турецьку, Є.Гакмана, А.Кохановського, увічнити імена українців І. Вільде, М. Івасюка, Ю. Пігуляка, Г. Хоткевича, Є. Ярошинської, братів Руснаків, румунів Ч. Порумбеску, А. Ончула, єврея Е.Штейнбарга, німця Р. Ф. Кайндля, вірмена К. Мікулі, росіянина М. Вавилова, чеха Й. Главки та інших постатей.

Ганебний провал серпневого путчу 1991 р. у Москві посіяв невпевненість у стані тодішньої партійно-радянської влади на місцях, а ініціативу в політичному житті перебрала національно-демократична опозиція. Одним із найвідповідальніших випробувань для нової демократичної влади міста стало досягнення злагоди у міжнаціональних стосунках і залагодження кривд, завданих національним громадам старим режимом. Адже у ряді багатонаціональних регіонів колишньої радянської імперії націонал-демократи, які прийшли до влади, далеко не завжди змогли знайти спільну мову з національними меншинами, і це призводило до гострих і навіть збройних конфліктів, на зразок карабахського чи придністровського. До честі чернівецьких національно-демократичних сил слід відзначити, що вони зуміли дійти порозуміння з основними національними громадами міста.

ДРАТІВНІ ПИТАННЯ ТА ФЕНОМЕН БАГАТОКУЛЬТУРНОСТІ

Серед таких дражливих питань, які порушували перед владою новостворені національно-культурні товариства, чи не на першому місці фігурувало повернення колишніх будівель народних домів, які у свій час були збудовані на кошти національних громад краю, а в 40-х експропрійовані радянською владою. Міська влада посприяла відновленню історичної справедливості: 23 жовтня 1991 р. ухвалено рішення про взяття на баланс міста будівель народних домів і надання приміщення в них відповідним національно-культурним організаціям. Після майже піввікової вимушеної паузи почали відроджуватися народні доми польської, румунської, німецької та єврейської громад.

Нова міська влада також погодилася на встановлення в одному з центральних сквериків зробленого за австрійські гроші бюста міжнаціональному євреєві Паулеві Целану, який було урочисто відкрито у червні 1992 р., на появу нових назв вулиць із єврейськими, румунськими, польськими та іншими неукраїнськими прізвищами та портретів на меморіальних дошках із явно неслов’янськими рисами. Отож усі ці «ненаші» імена й лиця — поряд із «нашими» почали входити у свідомість наймолодшого покоління чернівчан як невід’ємні штрихи історико-культурного обличчя рідного міста.

2 червня 1992 р. Чернівецький міськвиконком вирішив відновити історичний герб міста австрійської доби. Його опис було виявлено істориками серед документів Державного архіву Чернівецької області. У відновленому за історичним зразком гербі замість імперського двоголового орла було вміщено державний символ нової України — золотий тризуб, відповідно, стрічки теж замінено на національні синьо-жовтої барви. Уже 17 липня сесія міської ради затвердила описи та ескізи нових герба і прапора Чернівців, відновивши таким чином перервану 1918 р. стару міську традицію. 9 жовтня герб та прапор міста були урочисто посвячені перед входом до мерії священнослужителями православної, греко-католицької та римсько-католицької церков.

Прагматично налаштовані чернівчани середнього та молодшого поколінь розглядали міф про «маленький Відень» передусім як місток, через який можна потрапити до Відня великого, і ширше — до Західного світу. Тож не випадково чергові побратимські зв’язки було встановлено з містом Кляѓенфуртом, яке репрезентувало колишню метрополію — Австрію.

А восени 1992 р. громадськість міста і краю зустрічала одного з найтитулованіших буковинців за походженням — генерала-губернатора Канади Його Високоповажність Рамона Джона Гнатишина. Свій родовід генерал-губернатор виводив із буковинського містечка Вашківців, одна з частин якого й досі називається Гнатишиним кутом. Пан генерал-губернатор народився в Саскатуні — місті-побратимі Чернівців — і здобув освіту юриста, а потім викладав у Саскачеванському університеті — першому зарубіжному вузі, з яким Чернівецький університет започаткував програму обміну ще 1977 р.

На рубежі століть і тисячоліть відбулось пожвавлення культурно-просвітницької діяльності національних громад міста, а широка громадськість відзначила ювілеї визначних постатей різних культур та історичних подій у його культурному житті.

Товариство єврейської культури ім. Е.Штейнбарга та Всесвітня рада з єврейської культури на початку липня 1998 р. організували міжнародний форум за участю науковців та літераторів із України, Австрії, Ізраїлю, США, присвячений 90-річчю І Міжнародної конференції з мови ідиш, яка колись відбулася в Чернівцях.

«Святом чернівецької багатокультурності» місцева преса назвала відзначення в січні 1999 р. 70-ї річниці від часу заснування єврейської газети на ідиш «Черновіцер блеттер» — «Черновицкие листки». Громадськість міста тепло привітала беззмінного редактора цього відновленого в незалежній Україні видання — патріарха літератури на ідиш Йосифа Бурга.

11 травня 2001 р. у Чернівцях проходили урочистості з нагоди столітнього ювілею однієї з найяскравіших постатей німецькомовної літератури чернівецьких євреїв 1920—1930-х років Рози Ауслендер. На будинку в історичному єврейському кварталі, по колишній Нижній Єврейській вулиці (нині Петра Сагайдачного), де мешкала поетеса, було встановлено пам’ятну дошку.

Восени 2001 р. відбулася непересічна подія, яка сколихнула життя однієї з найстаріших і водночас наймалочисленніших національних громад — буковинських вірменів. 2 листопада Чернівці відвідав патріарх Вірмено-католицької церкви Нерсес-Петрос ХІХ. Прибуття патріарха до столиці Буковини було приурочене до 1700-ліття від часу прийняття вірменами християнства. Історичний візит вірменського патріарха став для кількох десятків чернівецьких вірмен різних хвиль еміграції, без перебільшення, великим родинним святом.

Втім, Чернівці виявляли свою толерантність не лише на концертах та богослужіннях. Наприкінці століття місту випала унікальна нагода засвідчити цю свою позицію на найвищому рівні міждержавних переговорів. 28 травня 1999 р. у Чернівцях відбулася зустріч двох президентів: України Леоніда Кучми та Румунії Еміла Константинеску. За часом ця подія співпала із загостренням конфлікту в югославському Косово, і тінь міжнаціонального протистояння деякі «вічно вчорашні» політики в сусідній країні намагалися кинути й на Буковину. Тому не випадково місцем зустрічі лідерів двох сусідніх країн була обрана столиця краю, де міжнаціональна злагода і порозуміння віддавна були нормами співжиття різних етносів. В інтерв’ю в чернівецькому аеропорту румунський президент сповістив, що прибув в Україну, аби унеможливити розв’язання міжнаціональних проблем за косовським сценарієм. Однак знайомство зі становищем національних меншин, передусім румунської, в місті й області, та обговорення цього питання з представниками української влади — як місцевої, так і найвищої — показали, що підстав для «косовських паралелей» на Буковині немає.

Оглядаючись із високості нового тисячоліття на бурхливий шлях, пройдений кораблем-«шіфою», мимоволі знову й знову звертаємося до феномену багатокультурного прикордоння. Бо це таки нестандартний спосіб існування цивілізації. Примха історії зібрала на одному кораблі русявих і брюнетів, вусатих, бородатих, пейсатих і бритоголових, з очима, як блакить, й очима, як мигдаль, хрещених і обрізаних, тих, що вимовляють «смішно» одні звуки, і тих, що взагалі не вимовляють інші, тих, яким смакують борщ і сало, і тих, яким — щі, і тих, яким — мамалига, і тих, яким — маїна, і тих, яким — пепсі... Ми всі, такі різні, приречені долею подорожувати разом на невеликому суденці, який кожен називає на свій лад: Чернівці, Черновицы, Cernauti, Czernowitz, Czerniowce. І марно переконувати одне одного, що хтось із нас спотворює топонім. Адже зміст у цю назву кожен вкладає один і той же — «мала вітчизна».

У третє тисячоліття чернівецький корабель-«шіфа» впевнено ввійшов під вітрилами толерантності. Тепер це український корабель, і присутні на ньому звикають до приналежності до однієї команди — української політичної нації, яка тримає курс на входження до європейської спільноти. Однак це не заважає нам пам’ятати про пораду мудрого Станіслава Вінценза — повертатися по світових мандрах до своєї «малої Ітаки», до кращих традицій співжиття людей на цій маленькій частині земної кулі.

Наталія ЖИТАРЮК
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments