Знати – це усвідомлювати, що ви нічого не знаєте. У цьому є сенс істинного знання
Сократ, давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії

Бунтівний антиреволюціонер

Завтра виповнюється 80 років видатному російському письменникові й мислителю Олександру Солженіцину
10 грудня, 1998 - 00:00


 

Ця схожість за «фаховою» ознакою чи не загадково доповнюється
схожістю їхніх суспільних темпераментів. Ригористичних, аж догматичних,
проповідницьких. Йдеться не лише про суто психологічну, а саме світоглядну
схожість.

Лев Толстой у кінці минулого століття люто полемізував
із сучасною йому цивілізацією. Розпочавши з роману-епопеї, який сьогодні
передовсім постає як грандіозний випад проти французької революції та її
«наполеонівської» спадщини, він доволі швидко еволюціонував із суто літературного
цеху саме в моралістично-проповідницько-публіцистичний.

Олександр Солженіцин, який народився в рік євразійського
утвердження комунізму, сприймається насамперед як його запеклий політичний
обвинувач. Однак солженіцинська, скажімо так, критика комунізму — то лише
частина його всеосяжної критики всієї європейської історії Нового часу.
Він, власне, поглибив-поширив антизахідну позицію свого попередника, довів
її до краю.

Християни-екстремісти Толстой і Солженіцин у своєму максималізмі
проревізували все нагромаджене Заходом — від Ренесансу до злободенних подій.
І залишилися рішуче незадоволені всім тим набутком — від індивідуалізму
до соціалістичних проектів, від безрелігійності до масових ідеологічних
галюцинацій, від форм художньої культури до техноманії. «Усе» не те і не
так. Толстовсько-солженіцинські паралелі взагалі такі численні, що, напевне,
ще стануть предметом дисертацій.

Лев Толстой, всупереч своєму аристократичному титулові
(а почасти — завдяки саме йому), постає у всіх своїх критицистських вибухах
як ідеологічний нащадок споконвічного руського бунту проти наявних форм
світу, історії, культури. Самої природи (пригадаємо його «пізнє» заперечення
шлюбу, еротики тощо).

Цей бунт розпочинається приблизно від першомосковських
початків самої Росії і відтак уже не полишає ту аж до нинішнього її такого
«смутного часу». «Революціонер — ось один із споконвічних протагоністів
російської драми. Він може бунтувати проти Бога, як Бакунін і Ленін, за
Бога, як протопоп Аввакум і взагалі старовіри, проти Заходу, як слов’янофіли
й більшовики, за Захід, як «західники» і спадкоємні їм сахарови і старовойтови,
але він передовсім — бунтує. Заперечує всі усталені форми й інститути,
що трапляються на його екстремістських «чорнотропах». Як Лев Толстой. Як
Олександр Солженіцин.

При цьому перший може посилатися на «здоровий глузд», позичений
у Жан-Жака Руссо, а другий — на історичне право, яке того Руссо ненавидить.
Але в обох випадках — це пафос руйнування того, що, на думку «руйнівників»,
недійсне, неправедне, несправедливе. Можливо, це критика недійсного з позицій
нездійсненного. Але дійсністю стає сама критика. Люто-безкомпромісна, фанатично-сектантська.

Характерно, що Солженіцин у своєму тотальному запереченні
російського комунізму висуває йому альтернативу — у вигляді Росії початку
ХХ століття. Тобто тієї Росії, «яку ми втратили», за популярним виразом
нашого земляка-кінематографіста, і яку до останнього її суспільного «атома»
громив Лев Толстой, котрий, напевно, ту Росію знав набагато краще, аніж
усі сучасні кінематографісти разом узяті. І, напевно, навіть краще, аніж
сам Солженіцин, який перевернув еверести літератури про «ту» Росію, але,
зрештою, побачив у ній лише те, що хотів побачити.

Справді, річ — не в «доктринах» і «концепціях», а в самому
стані свідомості, яка не приймає цього недосконалого світу й безнастанно
кидає йому виклик.

Різні «перманентні революції» — то дитяча іграшка порівняно
з запаморочливою глибиною такого заперечення. Троцький напередодні Другої
світової війни вважав, що світова криза — передовсім у персонально-кадровому
складі керівництва «світовою революцією». Революція Духу Солженіцина не
просто не знає тієї «кадрової» проблеми — вона прокламує, що в сучасному
світі взагалі нема осіб, здатних на ту революцію.

Окрім, зрозуміло, самого проповідника. Сам проповідник
вказує на «столипінську» Росію як свій історичний ідеал. Але в «Архіпелазі
ГУЛАГ», серед іншого, йдеться про втікачів із сталінського концтабору,
які дістались до тогочасного Афганістану, звідки їх повернуло до СРСР «афганское
правительство, подлое, как всякое правительство». Цікаво, як прокоментував
би цю дефініцію апологет тотального права держави — Петро Аркадійович Столипін?!

Солженіцин нібито був апологетом «прав людини» та згодом
якось висловився про англосакську цивілізацію, їхню «землю обітовану»:
«Да там все гниет со времен Диккенса». Добре, що хоч пощадив самого Діккенса...

Панегірист «сильної державності», Солженіцин водночас вимагає
від неї такої «земської» автономії, яка вже виглядає анархізмом кропоткінського
типу. Письменник аж ненавидить його «невесть откуда взявшиеся» чорні знамена,
але сам солженіцинський максималізм незрідка наближається саме до анархо-синдикалізму
початку століття, коли кубинські трамвайники писали в Ясну Поляну своєму
патріархові: «Товаришу Толстой, доповідаємо, що наш страйк закінчився благополучно...»
Кузбаські й воркутинські шахтарі щось схоже могли б написати Солженіцину
— з тією лише різницею, що їхній страйк так і не закінчився успіхом.

Бунт проти ліберальної демократії прикидається сьогодні
консерватизмом. Але тільки-но «консерватори» і «реакціонери» зважаться
оголосити Солженіцина своїм однодумцем, він негайно їх відлучить від своєї
секти, ба навіть прокляне (варто пригадати його ставлення до останньої
генерації «романовського дому» і взагалі до монархічних проектів). КПРФ
спочатку, може, й розраховувала на Солженіцина-союзника, але, зрештою,
одержала спільника лише в особі його згаданого маловдатного екранного біографа
— маленького політичного кар’єриста.

Що ж, вихор тотального солженіцинського бунту навряд чи
може витримати бодай хтось із наших сучасників: генеалогія цього бунту
сягає в ту глибину національного й світового часу, коли людина безперестанку
висувала безоглядні, аж фантастичні альтернативи довколишній дійсності.
Російська революція є їхнім локальним виявленням, не більше.

А проте в того бунту є одна справді дорогоцінна риса —
у нашому кров’ю спіненому столітті. Риса, яка вже цілком вочевидь поєднує
Солженіцина з Толстим: людське життя жодним чином не може бути покладено
на олтар цих чи тих цілей бунту. Людина може бути тільки метою, а не засобом.

Це вже революція проти власне революції, яка ніколи й не
замислювалась над самоцінністю людського життя. Лев Толстой полемізував
з російськими революціонерами так само палко, як і з Романовими. Олександр
Солженіцин у своїх контрах із сучасною цивілізацією доходив і доходить
до дивацтв, до парадоксів, які ніяк не вкладаються у «сучасну свідомість»,
і без того контужену історією. Але останній аргумент революціонера — насильство
— цей великий революціонер духу виносить за самі рамки історії як такої.
У розпалі чеченської війни цей «імперіаліст-імперець» сказав: чеченці хочуть
від’єднатися? Що ж, гаразд. Готуйте в Грозному п’ятдесят котеджів для посольств;
але тоді вже, будь-ласка, дайте спокій і Росії...

Українські патріоти — особливо ті, що ними стали з недавньої
монаршої ласки історії — уклали багату номенклатуру письменникової українофобії.
Чи захищати від них Солженіцина? Чи нагадувати, що цей «українофоб» першим
ризикнув у підцензурній літературі створити зворушливий образ українського
селянина-«бандерівця»? Що він постійно наголошує на своєму напівукраїнському
походженні? Річ у тім, що письменницький споконвічний бунт мимохіть перетворює
на порох те, що стратегічно заважає українському самоздійсненню, як, зрештою,
і будь-якому іншому.

...На схилку свого літературного занепаду убогий російський
поет Бенедиктов написав «великий рядок»: «Мир боролся с враждебной силой
Змия...» Не знаю, як світ, а Олександр Ісайович Солженіцин таки справді
бореться з тим Ворогом.

З ДОСЬЄ «Дня»

Олександр Ісайович Солженіцин народився 11 грудня 1918
року в Кисловодську. В 1936 році вступив на фізико-математичний факультет
Ростовського університету, який закінчив 1941 року. В жовтні 1941 року
призваний в армію і бере участь у воєнних діях. 9 лютого 1945 року заарештований
військовою контррозвідкою за антирадянські висловлювання в приватному листуванні,
його етапують до Москви, де 27 червня засуджують на 8 років за 58-ю статтею.
Після реабілітації 1956 року вчителює в Рязані й працює над романом «В
колі першому» (1957-59 рр.). У 1962 році журнал «Новый мир» публікує повість
Солженіцина «Один день Івана Денисовича», а в 1963 році оповідання «Мотронин
двір» і «Випадок на станції Кочетковка». За ці твори письменника висунуто
на здобуття Ленінської премії, але він не отримує її. В травні 1967 року
Солженіцин виступає з відкритим листом до делегатів з’їзду письменників,
вимагаючи скасування цензури. В 1968 році закінчує роботу над документальною
епопеєю «Архіпелаг ГУЛАГ» і передає мікрофільм рукопису на зберігання за
кордон. У листопаді 1969 року після низки відкритих звернень до громадськості,
зокрема маніфесту «Жити не за лжею» та публікації за кордоном роману «Раковий
корпус», його виключено зі Спілки письменників. У 1970 році стає лауреатом
Нобелівської премії з літератури (вручено 10 грудня 1974 року). Після виявлення
КДБ тайника з рукописом «Архіпелаг ГУЛАГ» у вересні 1973 року письменник
дає згоду на публікацію книги на Заході. Перший том епопеї виходить у видавництві
«ИМКА-пресс» наприкінці грудня 1973 року. 13 лютого 1974 року Солженіцина
заарештовано, позбавлено радянського громадянства «за зраду батьківщини»
й виселено за межі країни. В 1974-1975 роках живе в Німеччині та Швейцарії,
видає романи «Ленін у Цюриху» і «Буцалося теля з дубом». У 1976 році оселяється
в місті Кавендіші (Вермонт, США), де працює над багатотомною історичною
епопеєю «Червоне колесо». 16 серпня 90-го року Солженіцину повернено радянське
громадянство. 18 вересня 90-го письменник публікує резонансну статтю «Як
нам облаштувати Росію?» 27 травня 1994 року повертається на батьківщину,
де активно включається в літературну й громадську діяльність.

№237 10.12.98 «День»

При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»

Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments