Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

«...Це війна зі скрипками в руках»

Художній керівник і головний диригент Національного симфонічного оркестру України Володимир Сіренко — про життя та творчість, про «базис» і «надбудову»
4 вересня, 2015 - 09:40
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

На сьогоднішній день Володимир Федорович є найхаризматичнішим, високопрофесійним і абсолютно не зоряним маестро. За 16 років, відтоді як Сіренко очолив НСОУ, цей колектив став «візитівкою» України. Репертуар — величезний та оригінальний. Багато композиторів вважають за честь довірити диригентові та його творчій команді перше виконання своїх творів. На надприродній енергії, емоційно-романтичній натурі й потужному професіоналізмі В. Сіренка тримаються київські фестивалі класичної та сучасної музики, а без його участі важко уявити філармонічний сезон. Маестро не боїться експериментів, а кожен концерт НСОУ — свято душі для меломанів.

«ЩО ПЕРВИННЕ, А ЩО ВТОРИННЕ»

 — Володимире Федоровичу, ви керуєте головним Симфонічним оркестром України, одним із найстаріших європейських колективів, який через три роки відзначатиме століття і має високий міжнародний авторитет.

 — Я не шанувальник компліментарних характеристик. У державі з набагато нижчим рівнем життя, порівняно з провідними світовими державами, мати висококласний оркестр надзвичайно складно. Оскільки наша країна й досі живе за старими марксистсько-ленінськими законами «про базис і надбудову». Ось ми будуємо цей базис, будуємо... а того, що залишається за горезвісним залишковим принципом на освіту, культуру й охорону здоров’я, катастрофічно не вистачає коштів. Та й базис чомусь не будується.

 Мені невдовзі 55 років, періодично думаю про своє життя, роботу, про те, як я і багато моїх друзів з ентузіазмом сприйняли розпад СРСР. Це збіглося із першими гастролями нашого оркестру до Європи (нас із захопленням приймали у Франції, Іспанії, Італії). Але, незважаючи на мізерні зарплати «лихих» 1990-х, ми плекали веселкові надії на майбутнє. Мій прихід (у 30 років) на посаду головного диригента до Симфонічного оркестру Національної радіокомпанії України і юність нашої країни — все це збіглося!

 Зараз, особливо через призму війни на сході, замислююся, чим займаюся під час таких страшних для України і для кожного з нас, подій. Допомагає мобілізувати сили знаменита фраза Вінстона Черчилля, сказана, коли Великобританія сповна відчула труднощі Другої світової війни, прем’єр-міністрові подали на затвердження бюджетну програму, в якій не було передбачено витрати на культуру й мистецтво. І Черчилль запитав у міністрів: «А за що ж, власне, ми тоді воюємо?». Мені здається, у нас на разі не розуміють, що первинне, а що вторинне!

 Симфонічний оркестр кожного тижня готує нову програму. У цьому з одного боку — складність нашої роботи, з іншої — задоволення, тому що увесь час граєш нову музику, й робота не набридає. Звичайно, зовні один сезон схожий на іншій: ми граємо симфонічну музику, переважно в залі філармонії, інколи в Національній опері, деколи у Великому залі НМАУ. Інколи розбавляємо своє академічне життя такими проектами, як виступи зі Стінгом, Scorpions, зараз готуємо із сестрами Тельнюк цикл пісень на вірші Шевченка.

 — Нещодавно у вас був досвід таких резонансних постановок, як ораторія «Жанна Д’Арк на вогнищі» А. Онеггера, балету «Великий Гетсбі» на музику К. Меладзе, 8-ї симфонії В. Сильвестрова. Чим привабили такі різні твори?

 — Музика в жанрі симфоджазу («Великий Гетсбі») — не наша специфіка, було дуже непросто. Але у нас немає репертуарних комісій, які вказували б, що нам грати. Тому виконуємо те, що цікаво публіці й оркестрантам. Майже щороку це великі полотна Баха — всі «Пристрасті», Меса сі мінор, те, що «чистить» людину і фізично, і духовно. Наші постійні партнери у вокально-інструментальній музиці — капела «Думка». Це дійсно хор світового рівня! Якби була фінансова можливість, ми б з Євгеном Савчуком готували програми набагато частіше. Всі учасники капели мають вищу хорову освіту, чудово читають з аркуша, швидко навчаються, сольфеджують будь-якої складності партитури. Минулого сезону ми підготували з «Думкою» ораторію А. Онеггера «Жанна Д’Арк на вогнищі», що прозвучала в Національній опері з великим успіхом. Виконали «Високу Месу» Й. С. Баха та «Реквієм» В.А. Моцарта. Відбулася світова прем’єра 8-ї симфонії В. Сильвестрова. Після написання його попередньої симфонії «минув значний проміжок часу», як називає його сам композитор, т. з. «багательний період», і всі чекали 8-му. Вона виявилася повномасштабною, 40-хвилинною композицією, яку автор жартома назвав «загрозою симфонізму». Так і живемо — від Баха і до наших днів. Розумне поєднання репертуару, що пройшов перевірку часом, на який ходять люди у всіх країнах, у всі часи, з тим, що рідко звучить у Києві, і плюс твори українських композиторів — основний принцип складання наших програм.

 — Твори кінця ХІХ — початку ХХ століть вимагають значних підготовчих зусиль, високого професійного рівня оркестру.

 — І зусиль публіки. Ми спочатку «Жанну Д’Арк» ставили у Філармонії, зал був повний, хоча у Києві ніколи не звучав цей твір. А друге виконання, в Опері, пройшло при переповненому залі. Була у нас розкішна прокоф’євська програма: рідкісна 6-та симфонія і прекрасний віолончеліст Євген Румянцев грав концерт-симфонію для віолончелі з оркестром. Але публіка не «валила валом». Або ми відкривали сезон «Життям героя» Р. Штрауса. Я вважаю, що не можна лише догоджати смакам публіки, хоча є ризик не набирати повні зали. Прагнемо розумно балансувати. Хоча найчастіше сучасна музика звучить на фестивалях на кшталт «Варшавської осені», в якому ми теж кілька разів брали участь. Ми приділяємо велику увагу українському репертуару, а невеликі твори завжди вставляємо у свої філармонічні програми. І постійно беремо участь у «КиївМузикФесті» та «Прем’єрах сезону».

«СЬОГОДНІ МИ ВІДІРВАНІ ВІД СВІТОВИХ ПРОЦЕСІВ»

 — До нас у зв’язку з війною майже не приїжджають зарубіжні гастролери. Як ви виходите із ситуації?

 — Мрію, щоб мистецтво й політика не мали спільних точок. У нас склалися хороші особисті стосунки з деякими іменитими солістами, які, за великим рахунком, грають із нами не за гроші, а щоб помузикувати з нашим оркестром. Це піаністи Олексій Гринюк та Вадим Руденко, скрипалі Дмитро Ткаченко і Валерій Соколов. З ними співробітничаємо незалежно від того, що відбувається «на вулиці». Але якщо говорити принципово, то ми нині знаходимося в «резервації». Обмін гастролерами у всьому світі відбувається за принципом «ти мені — я тобі». Відносини будуються на тому, що філармонія запрошує соліста, а у відповідь запрошується її артист. Ми практично нікого через відсутність фінансування не можемо запросити. Окрім наших постійних партнерів Володимира Кожухаря та Федора Глущенка — дійсно диригентів світового рівня, які теж із нами працюють не за гроші. І дай їм Бог здоров’я, з ними ми працюватимемо й надалі, вони приносять велику користь оркестру своїм феноменальним професійним рівнем. Колись приїжджали до нас Герман Абендрот, Курт Мазур, Віллі Ферреро, Карло Цеккі. А тепер немає коштів на іменитих гостей, і якби ми захотіли запросити Зубіна Мету (гіпотетично), і в нього знайшлося місце в розписаному на п’ять років вперед гастрольному плані, у нас би нічого не вийшло. Сьогодні ми відірвані від світових процесів. Зрозуміло, є інтернет, канал Mezzo, але потрібний живий контакт із диригентами та солістами. Ми добре знаємо лише тих, хто від нас «через дорогу» — поляків, і то за їхні гроші. У нас Італійський інститут культури, Французький інститут в Україні, Польський інститут в Києві, Гете-Інститут активно працюють, а з нашого боку такої продуктивної роботи за кордоном практично не видно. А щодо української музики відзначу: хто ж її виконуватиме, якщо не ми? Вона просто зникне, як зникає українське кіно, яке знімають по крихтах. «Шедеврів» на рівному місці не вийде!

 — Хто з диригентської молоді України вам імпонує як професорові консерваторії і музикантові?

 — Як говорив Стефан Турчак: «Я знав справжніх професорів у Петербурзі та Львові», так і я дещо скептично ставлюся до свого звання професора. Викладаю симфонічне диригування, тому молодь перед моїми очима. Мені хотілося б, щоб у кожного було вдале творче життя, хороша кар’єра. Диригент — «штучний товар». Лише одиниці виходять на справжній, серйозний професійний рівень, плюс в житті потрібний успіх. Не завжди талант і кар’єрне зростання збігаються. Хоча інколи виходять дуже цікаві результати. Зараз хороша зміна підростає — Сергій Голубничий, що працює «на розрив» у трьох оркестрах, — Оперети, Оперної студії консерваторії та Дитячого оперного театру. Боюся, що він визначиться десь подалі від України. Мій учень Назар Якобенчук нині дуже пристойно закінчив сезон нашого оркестру чотирма парковими концертами. Працює теж в Опереті й Дитячому музичному театрі. Великі надії покладаю на Юрія Літуна — чудового гобоїста і музиканта, що сформувався. Сподіваюся, що досвід спілкування з колегами, як диригента допоможе йому в опануванні і цієї професії. Доволі чильні місця поступово займають наші молоді диригенти на Заході. Передусім Кирило Карабиць, який чудово рухається у своїй кар’єрі у Великій Британії, а нещодавно він став головним диригентом і муздиректором Німецького національного театру і Веймарської капели у Німеччині. Андрій Юркевич, головний диригент Варшавської опери, якого я чудово пам’ятаю ще за Конкурсом ім. С. Турчака, коли він «розклав за кісточками» «Карпатський концерт» М. Скорика. Оксана Линів, що працює в Баварській опері й диригує постановками Мюнхенського оперного фестивалю. Вони навчалися і тут, і на Заході — це великий плюс, який дав можливість реалізувати себе за кордоном.

 — Як вирішуєте кадрові питання?

 — Відома віолончелістка Ганна Нужа порушує правильні дискусії про майбутнє запровадження контрактної системи. Для НСО вона не нова, хоча офіційно її не прийнято. Ми не перший рік вирішуємо кадрові питання м’яко, але рішуче. Більшістю голосів оркестр постановив, щоб атестація проходила раз на три роки. Хоча за положенням можна робити це раз на п’ять років. Адміністрація разом із колегами, делегованими від колективу, розглядає долі конкретних людей: хто займається на інструменті або не займається, в якій він творчій формі. Це дає дієві результати, приносить оркестру дивіденди, покращує його рівень. Адже ми розуміємо, що запровадження жорсткої контрактної системи — катастрофа для половини оркестру. Тому що постав людину шістдесяти років виконати сольну програму — не кожен впорається, це стрес, оскільки люди все життя грали лише в групі. Хочеться, щоб для музикантів були пристойні соціальні гарантії. Я працюю за контрактом з 2000 року, звик. Проте для частини пересічних музикантів це болючий процес. На Заході є різні форми подібного контролю — випробувальні терміни, разова участь у програмах — все це варіюється. А є довічні контракти — але це одиниці, й у різних країнах це вирішується по-різному. Розумію, що без контрактної системи немає майбутнього, але хочеться, щоб перехід на неї проходив із найменшими втратами для людей.

«ЧЕКАЄМО ЮВІЛЕЮ КОЛЕКТИВУ ТА МИРНОГО ЖИТТЯ В УКРАЇНІ»

— Трохи відкрийте секрет про плани на наступний сезон і в перспективі до 100-річчя оркестру?

 — Чекаємо ювілею колективу і мирного життя в Україні, щоб відзначити його у спокої і добрих реаліях. На три роки вперед на разі не заглядаємо, але, напевно, зіграємо хороший концерт, та «випросимо» кілька звань для музикантів у керівництва. Можливо, проведемо гранд-концерт на сцені Національної опери. Нагадаю, до 90-ліття в Опері з успіхом виконали Другу симфонію Р. Малера. Щоб не зурочити, ділитися конкретикою не буду. Скажу лише, що минулої осені ми гастролювали в Японії. Ступінь організованості гастролей, фантастичні зали — вище за всякі похвали. Сподіваюся «японська тема» триватиме й цього сезону. Оркестранти з нашим головним запрошеним диригентом, італійцем маестро Ніколо Джуліані поїдуть на Новий рік до Китаю. Наступний сезон побудований на репертуарі досить відомому й вічному. Гратимемо 6-ту «Пасторальну» симфонію Бетховена, декілька пізніх симфоній Моцарта, 2-гу симфонію Я. Сибеліуса. Зіграємо 3-тю симфонію до 120-ліття Бориса Лятошинського. До речі, Міністерство культури профінансувало вихід записів усіх його симфоній у виконанні НСО. Відкриваємо концертний сезон 6-ю симфонією Густава Малера і світовою прем’єрою 3-го скрипкового концерту Євгена Станковича, в якій виконуватиме соло Валерій Соколов. А завершимо сезон також із капелою «Думка» симфонією №3 «Я стверджуюсь» Є.Станковича. Плюс Олексій Гринюк зіграє 3-й концерт С. Прокоф’єва.

 На «КиївМузикФесті» дамо можливість прозвучати українським авторам: Олександру Щетинському, відомому твору молодого Івана Карабиця на вірші Г.Сковороди «Сад божественних пісень» з «Думкою», «Реквієму для Лариси» Валентина Сильвестрова разом із ними до річниці розстрілу на Майдані. (Сильвестров — приклад високої громадянської позиції). До речі, мене нещодавно дуже порадувало інтерв’ю в «Дні» (№134) з відомим російським піаністом Андрієм Гавриловим. Я підписуюся під його оцінками нинішнього протистояння добра і зла, життя і смерті, їх зроблено з глибоким розумінням історичного коріння, причин нинішніх подій та ситуації.

— Ви продовжуєте співпрацю з «Київськими солістами»?

 — Так, днями записали кіномузику. В кінці сезону з ансамблем я акомпанував у концерті обдарованих дітей, що навчаються у Школі ім. М. Лисенка. У складі ансамблю талановиті, молоді, амбітні, в хорошому сенсі, молоді люди. Моя робота з ними триває, зміна головного диригента не вплинула на творчий тонус, і я з великою симпатією ставлюся до цього колективу. Ми розійшлися дуже м’яко, домовившись про розставання за півроку до появи Дмитра Яблонського за їхнім диригентським пультом. Потім півроку Яблонський приїжджав до Києва, я продовжував частково диригувати. Зустрічаємося дружньо, відкрито дивимося в очі. Нині «Київські солісти» знаходяться в чудовій формі і я бажаю колективу успіху.

 — Будь ласка, розкажіть про роботу зі знаменитою оперною співачкою Людмилою Монастирською?

 — Це справжня українська зірка світового масштабу. І одночасно скромна приваблива людина. У нас в кінці минулого сезону відбувся спільний концерт, і я щасливий, що наша співпраця продовжиться в травні наступного року. І Людмила заспіває речі, які ніколи ще не співала, що буде цікаво і їй, і публіці. Адже я починав працювати з Є. Мірошниченко, Г. Циполою, А. Солов’яненком — зірками світового масштабу. Сьогодні Монастирська є однією з найяскравіших примадонн. У неї приголомшливе бельканто — рівний і прекрасний тембр на всьому протязі діапазону. Все, що вона співає, наповнено глибоким сенсом.

 — Як ставитеся до молодої сучасної української музики?

 — Людина я зацікавлена: мій старший син цього року закінчив композиторський факультет в класі Є. Ф. Станковича. До цього він багато років займався композицією з Вікторією Польовою. Я багато диригую музикою старшого покоління наших композиторів, «молодих п’ятидесятирічних». Покоління своїх ровесників я знаю краще: С. Пілютікова, А. Щетинського, В. Польову, С. Луньова, І. Тараненка, Л. Юріну, С. Зажитька. Знаю і молодших хлопців: З. Алмаші, О. Шимка. В різний час диригував їхніми роботами. Знаю і нове покоління: це А. Мерхель, О. Шмурак, С. Вилка, Г. Аркушина. Але композитор, як і диригент — «штучний товар». А випуск курсу з десяти композиторів — і всі вони генії — так не буває. Наприклад, Сильвестрова змусили переписувати диплом, і в Станковича були великі проблеми з випускним віолончельним концертом. Отже у багатьох молодих все ще попереду. Але, на щастя, зараз немає ідеологічних «парканів», цензури, і я був здивований цього року тим, що у випуску мого сина не було жодної авангардної партитури. Хоча жодних заборон немає. Можливо, світ «обжерся» авангардом. І старше покоління — А. Пярт, Г. Канчелі, В. Сильвестров, М. Скорик, Є. Станкович — всі вони «правішають» у творчості. І що звучатиме через якийсь час — ніхто не знає.

 — Як нинішня воєнна ситуація впливає на вашу роботу?

 — У нас немає свого залу, ми не продаємо квитки на свої проекти, запрошувати на концерти учасників АТО ми, на жаль, не можемо. Але я знаю, що на виставі «Великий Гетсбі» наш скрипаль Настя Філіппочкіна приводила хлопців зі шпиталю на місця, які виділяла продюсер балету Олена Матвієнко. І на концерти інколи запрошуємо учасників АТО. Ми начебто і не воюємо з автоматами, але це війна зі скрипками в руках. Починаючи з Майдану, з барикади, що розташовувалася біля Філармонії, наша молодь оркестру й студенти НМАУ з касками на головах стояли в рядах захисників Незалежності. І зараз неможливо жити спокійним життям, коли йде війна на сході. Ми всі знаходимося під психологічним натиском, коли бачиш новини по ТБ. На жаль, ми всі не в курсі того, що відбувається за «лаштунками» АТО, про що домовляються володарі світу. Мене дивує нестримна ненажерливість можновладців. І чим їхня нестримна ненаситність закінчується? Прикро дивитися на екс-президента Януковича, що втік, та «папєрєдніків». До чого були їхні невгамовні майнові й грошові апетити? Безславне закінчення політичної кар’єри. Ось якби цей приклад слугував уроком для когось. Але все це триває, з уже новими дійовими особами.

Ольга КІЗЛОВА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments